Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович (бесплатные полные книги .txt) 📗
А Асмік стояла мовчки над розкиданим по снігу пір’ячком, і серце її стискалося від болю: адже це були кісточки одного з її пташенят!
– Не журися! Мій дід цього так не облишить! – впевнено сказав Камо.
Діти підіймалися далі на гору.
Нарешті, за одним поворотом вони побачили мисливця з рушницею за плечима і великим кинджалом збоку.
Чамбар привітав дітей веселим гавканням. Він підбіг до них і, лащачись, припав до їхніх ніг. Асмік погладила собаку і почастувала його цукеркою:
– Для тебе принесла, Чамбарчику.
– І мені дай, – простягнув руку Грикор. – Чи я, по-твоєму, гірший за собаку?
– Навіть кращий, але хіба не Чамбар врятував нашого Камо?
Дівчинка сказала це з таким теплим почуттям, що Камо почервонів до вух.
– Дідусю, шашлик готовий? – ще здалеку крикнув Грикор дідові.
– Куди це ви йдете, левенята мої? – весело зустрів дітей мисливець Асатур. – Ну, коли прийшли, добре зробили: знайомтеся з лисячим звичаєм, – додав він, сідаючи на сніг і закурюючи люльку. – Здорово, клята, вимучила мене. Ви тільки погляньте на її витівки. Сполохав я її там, унизу, вигнав з-під одного каменя… Тільки прицілився – як вона бігом на голе місце, на горі, де сніг здуло вітром. Дивлюся, а в очах мерехтить, нічого не бачу… Ану, хто з вас скаже: чому лисиця, залишивши сніг, на голе місце кинулась? – раптом перебив свою розповідь старий.
– Дарвін говорить, – відповів Армен, – що тварини своїм кольором пристосовуються до навколишнього оточення. Лисицю на білому снігу ти б одразу помітив, а серед сухих трав ні: хутро її має колір сухої трави і землі. Старий був здивований: звідки міг знати про такі речі Дарвін?
– Ну, нічого й казати, Дарвін, звичайно, був мисливцем, – відгадав цю загадку старий. – Еге, так ось, – продовжував він, – дивіться, що лисиця потім зробила. Перебігла через горб, я – за нею. Раптом чую – за мною камінець покотився. Озирнувся – лисиця позаду мене… Як вона встигла? І для чого?
– А це лисиця, щоб тебе обдурити, оббігла горб і пішла за тобою. Якби не камінь, ти б її слід загубив, – пояснив Грикор.
– Молодець! Зразу видно, що син полів… Ну от, іду я за нею, іду. Дивлюся – слід зник. Нема його й нема. Дивуюся: ні крил у неї нема, щоб полетіти, ні ями нема, куди б вона провалилась. І куди тільки подалася? Адже як би вона не повернула, слід на снігу повинен залишитися?… От і скажіть мені тепер: куди поділась лисиця?
Діти мовчали. Це справді було загадкою.
– Досвід тут потрібен, досвід та зірке око. Це вам не плов, щоб, підкачавши рукави, запустити в нього п’ятірню. Ну, погляньте тепер на лисячі фокуси. Придивився я краще до її спідів. Що ж бачу? Кігтики тепер лежать у мій бік… Отже, лисиця повернулася, ступаю-чи в свої попередні сліди, щоб мене заплутати а там і стрибнула вбік…
Витончені хитрощі лисиці здивували дітей.
– Адже розуміє, хитрюга, коли вночі бродить навколо села, що вранці по її сліду мисливець Асатур підніметься в гори, зловить її та шкуру здере, – продовжував старий. – Ось вона від страху і викидає такі коники, щоб врятуватися. Але мене не обдуриш. Як не крутись, а від мисливця Асатура тобі не втекти!
Дід скинув з голови велику овечу шапку-папаху, витер нею рясний піт, що виступив на лобі, і знову надів. Од старого просто пара пішла.
Грикора сміх розбирав, коли він дивився на круглу лису голову діда.
– У твого дідуся, – сказав він тихенько Камо, – голова блищить під сонцем, як стиглий кавун. Темної ночі не бери ліхтаря, пропусти вперед діда – світитиме, як місяць.
Асмік пирснула, Армен соромливо усміхнувся, а Камо, насупивши брови, сердито сказав Грикорові:
– Прикуси язик, а то…
– Гей, що там сталося? – помітив суперечку старий.
– Запитую: «Чому твій дід і влітку і взимку цю величезну вівцю на голові носить?» А він на мене сердиться…
– Гм… Значить, наші діди дурнями були, що завжди в папахах ходили? Хочете, щоб ми такі брилі носили, як ви? Ні, влітку їх сонце припалює, взимку – мороз, а ця овечка влітку мою голову від спеки захищає, а взимку – від холоду.
– А чому лиса твоя голова? – запитав Грикор.
– Гм… – лукаво промовив старий. – Якщо ти побачиш гору, а на ній ні трави, ні кущика – значить, в глибині гори багаті руди є.
– Одержав? – зробила Грикорові гримасу Асмік.
Старий підвівся і знову пішов по лисячому сліду. Всі рушили за ним.
На одному із стрімких схилів слід знову зник. Куди ж поділася лисиця? Не полетіла ж!… Хлопчики розгублено мовчали. Дід посміювався в вуса:
– На цей раз вона викинула іншу штучку. Погляньте-но вниз. Бачите?
Було видно, що по снігу прокотилося щось: ніби камінь упав і, розкидавши сніг, скотився вниз. Метрів на десять нижче в снігу була помітна довгаста ямка, далі – ще кілька.
– Лисиця стрибнула метрів на десять униз, а потім покотилася клубком, щоб слід замести, – пояснив мисливець.
Переслідуючи лисицю далі, вони дійшли нарешті і до її нори.
Чамбар одразу ж кинувся в нору, але хід був вузький, і собака в ньому застряв. Хлопці насилу його витягли. Однак, відчувши звіра, пес уже не міг заспокоїтись. Чамбар гавкав, скімлив, висунувши великий червоний язик, і дряпав землю.
– Ну, тепер спробуй витягти її без кирки і лопати. А якщо ми в нору напустимо диму, вона може втекти через запасний вихід, – сказав мисливець.
– А де ж у неї запасний вихід? – спитав Камо.
– Онде, – відповів дід, показуючи на отвір метрів на двадцять нижче від першого. – Це стара лисиця, з досвідом! Чи у вас є який-небудь папір?
– Є стара газета, – відповів Камо.
Дід з двостволкою напоготові пішов до «запасного виходу», а хлопцям наказав покласти у нору газету і запалити її.
Як тільки вони це зробили, лисиця вискочила з отвору, біля якого стояв дід. Пролунав постріл, і вона покотилася на сніг.
– Ну, спробуй тепер красти пташенят на фермі! – весело сказав мисливець.
Загавкав Чамбар.
Хлопчики з галасом підбігли і підняли лисицю. У неї була чудова густа шерсть і пухнастий хвіст.
Асмік стрибала навколо лисиці, ляскаючи в долоні.
– Не крастимеш більше моїх пташенят! – збуджено вигукувала вона.
– Так, можна сказати, що ворог птахівницької ферми знищений, – авторитетним тоном підтвердив Камо.
В цей час Чамбар, помітивши зайця, кинувся за ним у погоню.
– Навряд чи дожене – сніг підмерз. Коли б м’який, тоді, мабуть, спіймав би, – пошкодував дід.
– Але Чамбар такий великий, а заєць маленький. Чому ж Чамбар не може догнати такого малюка? – здивувалась Асмік.
– А тому, що один біжить заради свого життя, а другий – заради черева, – відповів дід і звернув із стежечки в балку. – Тут є хороше джерело. Ходімо, посидимо, поїмо, а потім – додому, – запропонував він.
Схилом гори всі спустилися вниз.
В ущелині, біля джерела, сіли відпочити. Лисицю кинули поряд на сніг. Дід Асатур вийняв хліб, холодну баранину, і всі з апетитом поїли.
Чамбара все ще не було видно, він десь далеко ганяв зайця.
Коли всі поїли, дід нахилився до джерела, напився, з задоволенням крякнув і простягнув руку, щоб взяти лисицю, але… лисиці не було!
– Ой хлопці, рушницю! Втекла! – вигукнув дід.
А лисиці вже й слід пропав. Перебралась хвостата через горби і, сидячи в безпечному місці, звичайно, сміялася з невдахи-мисливця.
Хлопчики прикипіли на місці від здивування.
– Бачили, яку штуку викинула, проклята! – засмучено промовив дід.
Не може бути нічого важчого в світі для мисливця, як втратити здобич, що була вже в руках. Тому дід Асатур і був дуже засмучений. Але сонце, на жаль, уже зайшло, з озера віяв холодний вітер, і діти тремтіли від холоду. Чи можна ж було знову переслідувати втікачку!
– Ходім, дітки, додому, ходім… Але я скоріше залишусь без бороди, ніж без її шкури! – підвівся з місця дід.
Дорогою Армен запитав:
– Як же вона втекла, дідусю? Адже ти вбив її?
– Ото й воно, що не вбив, а тільки поранив легенько, – похмуро відповів старий – Оглушив… Висіла у мене збоку і тільки прикидалася мертвою. Всю дорогу роздумувала, як би втекти. І напоумило ж мене відпочивати! Але що в світі миліше за прохолодний струмок для стомленого мисливця… Ну, зажди, однак пригадаю тобі колгоспного гусака! – погрозив дід лисиці.
