Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович (бесплатные полные книги .txt) 📗
– За кілька днів, – додав професор, – Арам Михайлович, Камо, Армен, Асмік, Грикор і дід Асатур одержать цінні урядові подарунки.
Слова професора присутні зустріли по-різному. Зелені очі Артуша блиснули від заздрості, а Грикор, який сидів поруч із своєю матір’ю, дивився на Камо і радів. Проста і любляча душа хлопчика вся відбивалася в його ясних очах.
ПІДОЗРІЛІ БОЧКИ
Наші діти звикли до успіхів, і, коли трапилась перша невдача, вони розгубилися. З ферми почали пропадати птахи. Сполохані рушницею старого мисливця, шуліки не показувалися над селом. Боячись Чамбара, лисиці не з’являлися на околицях ферми. Мати Асмік доглядала птахів удень, дід охороняв їх уночі. Та, незважаючи на такий пильний нагляд, пташенята почали зникати, і багато – до п’яти – шести в день. І зникали вони, як не дивно, завжди тільки вдень. Асмік навіть бігала до голови колгоспу Баграта і просила допомогти зловити злодіїв.
– Про що ж думають твої натуралісти? – розвів руками Баграт. – Не можуть справитися з кількома пташенятами?… Як же я справляюсь з величезним колгоспом?
Хлопці вдень і вночі стежили за огорожею, оглядали кожний куток подвір’я, дивилися з підозрою навіть на старих ворон, що сиділи на телеграфних стовпах. А пташенята все-таки зникали…
Якось дід Асатур, відпочиваючи недалеко від огорожі, що оточувала ферму, помітив, як одне каченя, розставивши крила і витягнувши шию, ніби пливе в пилюці, прямуючи до огорожі.
Дід здивувався: яка невідома сила тягне пташеня до себе? Він хотів підвестися, але тут побачив, як і сіре гусеня, так само витягнувши шию і безпорадно опустивши крила, проповзло по землі і раптом зникло кудись.
– Що таке? – пробурмотів дід, нічого не розуміючи. – Піду подивлюся.
Він встав, підійшов до огорожі і сів на бочку з-під риби. Поряд були ще бочки. За ними доручив дідові наглядати завідувач кооперативу.
На подвір’ї ферми панував спокій. Її юні вихованці мирно бродили по двору. У глибині сарая мелькала постать Асмік.
Старий вийняв з кишені люльку і стукнув нею по бочці, щоб витрусити попіл. Бочка зарипіла, захиталась, і хтось всередині в ній прошепотів:
– Ну, що, можна вилазити?
– Давай вилазь, вилазь! – почулося з іншої бочки.
Дід нахилився. Але тільки підняв він кришку сусідньої бочки, як хтось сипнув йому межи очі жменю попелу. Бочки зарипіли, покотилися, з них хтось вискочив і прожогом утік.
Старий, замруживши очі, кричав:
– Злодії! Злодії! Осліпили!…
Збіглися люди. Діда розпитали, бочки оглянули, але так ніхто і не довідався, хто в них сидів.
Опам’ятавшись, дід забрав бочки і покотив їх до кооперативу.
– Ти можеш зберігати їх де завгодно, тільки не біля огорожі ферми, – сказав він завідувачеві. – Люди сон втратили, всі думки їхні про ферму, а ти готуєш їм розбійницькі гнізда? Ех, ти! – нагримав дід на ні в чому не винну людину.
Після цього до самої осені на фермі більше нещасть не траплялось. Та коли випав сніг, завила хуга і в полях не стало їжі, солодкий аромат меду і гладкі птахи на фермі почали привертати увагу куниць і лисів.
Отут саме і став у пригоді мисливський досвід діда Асатура.
СЛІДАМИ ХИТРОГО ЗВІРА
Почався новий навчальний рік.
Асмік тепер училася в сьомому класі. Камо і Армен – у дев’ятому, Грикор – у восьмому. Вони дружили, і дружба їх міцніла. Асмік, так само як і раніш, просто з школи бігла на ферму, до своїх, тепер уже дорослих, птахів і допомагала матері доглядати їх.
Біля ставка, за селом, колгосп цього літа за планом, одержаним з Єревана, побудував для птиці нові, просторі приміщення.
Голова колгоспу Баграт не тільки визнав ферму, але не пошкодував і коштів, щоб влаштувати її якнайкраще.
– Коли вже ферма, то нехай буде і схожа на ферму – за всіма правилами! – сказав він.
Побудувавши приміщення для птиці, голова не поскупився прибудувати до нього і кімнату для завідуючої, і будку для сторожа.
Саме приміщення ферми мало кілька відділів. В одному з них стояли інкубатори, друге – просторе – було відведене птахам для прогулянок. Окреме місце мали пташенята.
Для квочок місця не передбачалося. Вирішили виводити пташенят лише в інкубаторах.
Ферма мала великий запас ячменю. Щоразу, коли Асмік годувала птахів, вона з теплим почуттям перебирала зернятка в своїй руці: це був «Арменів ячмінь».
Армен часто приходив на ферму, дивився на птахів, на їхні підрізані крила, іноді допомагав Асмік з математики, літератури.
Якось уночі гуси і качки зняли страшенний шум. Голосно загавкали і вискочили із своїх конур собаки. Гримнула рушниця діда Асатура, який охороняв ферму.
Коли старий запалив світло, приміщення, де птахи спали, було всипане пір’ям. Тут явно побувала лисиця.
– Не будь я мисливцем Асатуром, коли дам перетравити тобі вкрадене! – поклявся старий і на світанку по лисячому сліду пішов у гори.
– Дід твій на полювання вирушив, – сповістила Камо бабуся Наргіз.
Це було у неділю. Приготувавши уроки, Камо відшукав Армена та Асмік і сказав їм:
– Ходімо до Грикора.
– Що трапилося? – зашпилювалась Асмік.
– Ходімо, потім довідаєшся.
Грикор з захопленням допомагав колгоспному пастухові напувати телят, що повернулися з пасовиська.
– Ого! – вигукнув він, побачивши товаришів. – Ви чого?
– Грикоре, коли ти закінчиш свою роботу?
– З вашою допомогою – за п’ять хвилин, – пожартував Грикор.
– Ну що ж, давай відро…
– Ні, ні, ми вже закінчили. Що у вас?
– Грикоре, ходімо на Далі-Даг, – сказав Камо.
– А що там є? Щось їстівне?
– Коли вже мисливець Асатур із своїм Чамбаром туди пішов, то, треба гадати, там і їстівне знайдеться.
– Чого ж ви, коли так, роздумуєте? Ходімо швидше, а то дід Асатур увесь шашлик сам з’їсть! – з удаваним жахом закричав Грикор і кинувся з хліва.
– Зажди, не спіши! – наважився остудити його запал Камо. – Він по лисицю пішов. Який там шашлик!
Грикор зупинився. Його чорні, схожі на виноградини очі сміялися.
– А чим гірший шашлик з лисиці?… Що лисиця? Курей. Чому ж м’ясо лисиці має бути гірше за всяке інше? – запитував він, удаючи здивування.
– Але ж лисиця і мишей їсть, – гидливо сказала Асмік.
– Чим же миша погана? Адже вона тільки зерно та цукор гризе.
– Скажи йому, хай не говорить про таку гидоту, – звернулась Асмік до Камо.
– Не люблю я, коли ці інтелігенти морщаться, та ще й від чого: від шашлика з лисячої печінки!… Ну, та ходімте ж скоріше!
З жартами і сміхом вони піднялися на схил гори, де на снігу виднілися свіжі сліди людини. За нею йшов собака.
– Сліди діда і Чамбара! – зрадів Камо.
Цими слідами, за дідом і собакою, пішли і наші діти.
Все навколо було вкрите яскраво-білим снігом. Сонце сяяло так, що очі сліпило. Здавалося, міріади алмазів були розсипані по схилах гір.
Перший сніг у горах!
Похмура, туманна осіння пора, коли все в природі вкутане імлистим сутінком, як тільки випадає перший сніг, змінюється світлими, прозорими днями. Небо стає ясним і мирним, його блакить – густішою і яскравішою. В усій своїй красі виникають на її тлі вершини високих гір. Приємно гріє сонце перших днів зими, і сніг тане, струмочок за струмочком стікаючи в ущелини.
Діти зупинилися на одному із схилів і замилувались сяючим під сонцем гірським пейзажем. Промені сонця, падаючи на сніг, заломлювалися в ньому і, відбиваючись, ласкавими хвилями торкалися дитячих облич.
– Який чудовий день! – прошепотів Армен. – І в зими є своя краса.
– Шикуйся! – скомандував Камо.
Діти спустилися в балку, а з неї знову почали підніматися вгору.
Дідусеві сліди то спускалися в ущелину, то проходили по краях скель, там, де пролягав і шлях лисиці. В одному місці на снігу були розкидані гусячі кісточки і пір’я.
– Ах ти, бідний птах! І як же це ти свою душеньку віддав, і який вітер розвіяв твоє пір’ячко?… Ах ти, мій красуне! – вдавано побивався Грикор, наслідуючи голосіння бабусь.
