Пригоди Тома Сойєра - Твен Марк (первая книга .txt) 📗
— Стривайте, стривайте! Мені треба вам щось сказати!
Ті зупинились і обернулись. Наздогнавши їх, Том почав розповідати їм свою таємницю. Вони слухали похмуро й вороже, а потім зрозуміли, до чого він гне, і почали аж верещати з радості, вважаючи, що це «чудово», і заявляючи, що коли б він сказав їм раніше, вони б і не подумали піти.
Том пробурмотів якесь пояснення, але, власне кажучи, він боявся, що навіть його таємниця неспроможна втримати їх надовго, і приберіг її як останній засіб.
Хлопці весело повернулися в свій табір і почали знову гратися, весь час говорячи про надзвичайну витівку Тома і захоплюючись його винахідливістю.
Після смачного обіду з яєць і риби Том сказав, що тепер йому хочеться навчитись курити. Джо підхопив цю думку і оголосив, що він також хотів би спробувати. Гек зробив люльки і набив їх тютюном. Досі обидва новаки курили лише сигари з виноградного листу, але ці сигари «щипали» язика і вважалися не гідними чоловіків.
Вони розтяглися на землі, спираючись на лікті, і почали обережно втягувати в себе дим. Дим мав неприємний смак, і їх трохи нудило, але Том сказав:
— Та це зовсім легко? Коли б я знав це раніш, я б давно вже навчився.
— І я теж, — сказав Джо. — Це ж дурниця!
— Скільки разів я, бувало, дивився, як люди курять, і думав: «От коли б мені навчитися!» Але я ніколи не думав, що зможу, — сказав Том.
— І я завжди так. Правда, Геку? Адже ти чув це від мене? Ось Гек скаже.
— Чув, багато разів, — сказав Гек.
— Авжеж, я казав це сотні разів. Одного разу це було біля різниці. Пригадуєш, Геку? Там були ще Боб Таннер, Джонні Міллер і Джеф Течер. Ти пам'ятаєш, Геку, що я сказав?
— Ще б пак, — підтвердив Гек. — Це було того дня, коли я загубив білу кульку… Ні, це було напередодні.
— Ну от, Гек пам'ятає.
— Мені здається, я міг би палити таку люльку цілий день, — сказав Джо. — Мене зовсім не нудить.
— І мене теж! — сказав Том. — Я міг би курити цілий день, але б'юсь в заклад, що Джеф Течер не міг би.
— Джеф Течер! Куди йому! Та він і двох затяжок не зробить! Хай тільки спробує, побачить!
— Звичайно, не зробить. І Джонні Міллер теж. Хотів би я подивитися, як Джонні Міллер закурить!
— Куди йому! — сказав Джо. — Він, бідний, ні до чого не здатний. Одна затяжка, і він упаде як мертвий.
— Правду каже Джо. Слухай: ось коли б хлопці могли нас побачити!
— Це було б здорово!
— Але, хлопці, цур, нікому про це! А коли-небудь, як усі зберуться, я підійду до тебе і скажу: «Джо, маєш люльку? Курити охота». А ти відповіси недбало, ніби нічого не сталося: «Так, є в. мене стара люлька та й друга є, але тютюн у мене не дуже добрий». А я скажу: «Ну, то дарма, аби був міцний». І тоді ти витягнеш люльки, і ми спокійно собі закуримо, — хай подивляться.
— От весело буде, Томе! Хотів би я, щоб це було зараз.
— І я! Ми їм скажемо, що навчилися курити, коли були піратами, — от будуть заздрити нам.
— Ще б пак! Звичайно, заздритимуть.
Розмова тривала, але незабаром вона почала трохи в'янути й уриватися. Паузи ставали довшими. Пірати спльовували дедалі частіше. Рот у хлопців перетворився на водограй. Вони ледве встигали очищати льохи в себе під язиком, щоб урятуватися від поводі. Незважаючи на всі їхні зусилля, їм заливало горлянки і щоразу після цього починало нудити. Обидва хлопці зблідли, і вигляд у них був жалюгідний. У Джо випала люлька з ослаблих пальців, у Тома теж. Водограї працювали несамовито, насоси ледве встигали відкачувати. Джо ледве вимовив:
— Я загубив мого ножика… Піду пошукаю…
Том сказав уривчастим голосом:
— Я допоможу тобі. Ти йди в той бік, а я туди… пошукаю біля струмка. Ні, Геку, ти не йди за нами, ми самі знайдемо.
Гек знову сів на своє місце і чекав цілу годину. Потім йому набридло і він пішов шукати товаришів. Він знайшов їх у лісі, далеко один від одного; обидва були бліді і спали міцним сном. Щось підказало йому, що тепер їм полегшало і що їх ніщо вже не турбувало.
За вечерею обидва смиренно мовчали; а коли Гек після вечері, набивши собі люльку, хотів набити люльки їм, вони в один голос сказали: не треба, у них сьогодні негаразд із шлунком, — мабуть за обідом з'їли чогось несвіжого.
Десь опівночі Джо прокинувся і розбудив товаришів. У повітрі стояла зловісна задуха. Хлопці сіли ближче до вогню, хоча ніч була дуже тепла. Вони сиділи тихо і пильно прислухалися. За вогнищем усе потопало в непроглядній темряві.
Раптом щось блиснуло, освітило листя і зникло. Потім блиснуло яскравіше. Ї ще, і ще. Потім у гілках дерев пронісся тихий стогін; хлопці відчули на своїх щоках чийсь подих і затремтіли при думці, що це промчав дух ночі. На деякий час стало тихо. І раптом знову якийсь зловісний блиск обернув ніч на день і з надзвичайною виразністю освітив кожну травинку, що росла у них біля ніг. Осяяла вона і три бліді злякані дитячі обличчя. Грім прокотився в небі і завмер, відгукуючись здалека глухим гуркотом. Порив холодного вітру промчав, куйовдячи листя і розкидаючи попіл навколо багаття.
Знову спалахнула блискавка в лісі, і тої ж хвилини вдарив грім. Хлопцям здавалося, що від цього гуркоту дерева падають їм на голову. В темряві вони злякано притулилися один до одного. На листя впало кілька великих краплин дощу.
— Хлопці, в намет! — скомандував Том.
Вони скочили й побігли, спотикаючись об коріння дерев і плутаючись у дикому винограді. Буйний вітер лютував у лісі, і все співало й голосило разом з ним. Яскраві блискавки спалахували майже безперервно, знову й знову гримів оглушливий грім. І ось ринув дощ, ніби з відра. Ураган, лютуючи, гнав воду суцільними потоками.
Хлопці щось гукали один одному, але завивання бурі й громові удари заглушали їхні голоси. Однак вони добігли до намету і сховалися під ним, перелякані, мокрі, змерзлі, з їхнього одягу струмками стікала вода, але кожний радів хоч тому, що має товаришів у нещасті. Розмовляти вони не могли, навіть коли б буря не заглушала їхніх голосів, — так люто лопотіло над ними старе вітрило.
Гроза дедалі посилювалася. Нарешті повівом зірвало вітрило, закрутило ним і понесло геть. Хлопці схопили один одного за руки і побігли, щохвилини спотикаючись і набиваючи собі синці, під захист великого дуба, що стояв на березі.
Тепер боротьба була в самому розпалі. Під безперервним сяйвом блискавок усе вимальовувалось надзвичайно яскраво: зігнуті дерева, розбурхана ріка, вкрита білою піною, темні обриси високих скель на тому боці, що бовваніли з-за густої завіси дощу. Раз у раз якийсь лісовий велетень, полігши в бою, з тріском валився на землю, ламаючи молоді дерева; неослабний гуркіт грому перетворився тепер в оглушливі вибухи, різкі, сухі, невимовно жахливі.
Під кінець буря напружила всю свою силу і залютувала з нечуваною енергією; здавалося, вона розірве острів на шматки, спалить його, вирве з корінням дерева, до смерті оглушить кожну живу істоту — все це за одну мить. То була страшна ніч для хлоп'ят без притулку.
Нарешті бій ущух, війська заходилися відступати. Їхні погрози і прокляття лунали дедалі глухіше. Помалу на землі знову запанував мир. Хлопці повернулися до табору дуже злякані. Але виявилося, що їм таки пощастило, бо у великий платан, під яким вони завжди ночували, вдарила цієї ночі блискавка, і вони б загинули, коли б залишилися під ним.
Усе в таборі було мокре. Вогонь погас, бо вони були безтурботні, як і всякі хлопці цього віку, і не вжили заходів, щоб урятувати його від дощу. Це було дуже неприємно, бо всі троє промокли до кісток і тремтіли від холоду. Вони красномовно висловлювали своє горе, але потім помітили, що вогонь пробрався далеко під великий пень, і ще жевріє кілька жаринок. Хлопці терпляче взялися до діла, зібрали сухі тріски й кору з-під захищених деревами пеньків, і, нарешті, їм пощастило розпалити вогонь. Вони накидали туди великих гілок, вогонь запалахкотів, і вони знову повеселішали. Підсушивши над вогнем шинку, вони чудово повечеряли, а потім сіли біля вогнища і до ранку гомоніли про свою нічну пригоду, хвалькувато прикрашаючи її: спати все одно було ніде, бо навколо не лишилося жодного сухого місця.
