Велика, більша й найбільша - Брошкевич Ежи (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений TXT) 📗
І все-таки то була Африка. Незабаром зелень почала сіріти й рідшати. Широкі, ніби морські затоки, чимраз частіше вганялися в зелень залисини жовто-бурого кольору. Чорніли кам’яні острови, зелень зникала, і нарешті з півдня з’явилася широка смуга піщаного моря — Сахара.
Як знову почав знижуватися. Спершу на тисячу двісті, згодом — на вісімсот метрів. Тепер Іка й Горошок під час зміни тиску автоматично позіхали і навіть не всміхалися, корчачи кумедні міни. З кожною секундою вони наближалися до мети, до тих, що чекали там. До тих, про кого тільки відомо, що вони десь на південному заході від містечка Ят ніяк не можуть дочекатися голосу, який сповістить їх за порятунок.
Відомо: вимушені посадки бувають різні. У піщану бурю вимушена посадка може означати аварію, вибух бензобаків, коротше кажучи — катастрофу. Тож чи ті люди живі? Чи здорові? Чи їм загрожує лише пустеля, чи, може, вже сталося щось… непоправне?
Адже, крім сигналу про допомогу, радіопередавач “Дугласа” не встиг повідомити більш нічого. В якому ж стані знайдуть вони “тих, що чекають”?
І далі: що повинні робити вони самі — двоє дуже, дуже юних і далеко не певних себе рятівників.
Здавалося, що від них сподіваються небагато. Тільки скинути листа над тим місцем, що його обере Як? Звісно: з усіма своїми якостями навіть найрозумніший літак неспроможний сам писати листи. Вони й справді можуть стати в пригоді. Але яка ж це зрештою скромна і незначна роль. Коли шукали Яцка, їм треба було самим діяти, навіть наражатися на небезпеку, одним словом, самим щось мізкувати. А тут усе за них, власне, зроблено, вираховано й перевірено.
Ось чому Іка, так само як і Горошок, заглибилась у задуму. І навіть намагалися не дивитись одне одному в очі. З одного боку зростав сумнів, чи потребують допомоги ті, до кого вони летять. З іншого боку, дедалі сильніше гнітила думка про власну безпорадність.
Як перервав ці роздуми.
— Ого, — сказав він. — Нас запрошують до танцю.
— Хто? — не подумавши, спитала Іка.
— А гляньте-но поперед себе, — відповів Як.
Глянули.
Назустріч наближалася темна, від землі до самих хмар, стіна. Як щодуху заревів мотором і почав майже вертикально здійматися вгору. Чути було, як важко він дихає, як порипують з напруги крила.
Земля несподівано стала сторч, ковзнула вниз. Літак знову потрапив у хмари і вганявся в них глибше й глибше. Видно було, що Як хоче почати боротьбу з бурею, маючи максимальну висоту і швидкість.
І почалося. Як пізніше пояснив, що все тривало менше десяти хвилин. Але Іці й Горошку здалося, ніби ті десять хвилин розтяглися на всі сто років, на цілу вічність. Раптом запала ніч, налетіла кромішня пітьма.
Раптом вони відчули, що та темрява — тисячі дрібніших від пилу, але гострих піщинок. Стало важко дихати. Кожним своїм нервом вони відчували, яка безжальна точиться боротьба.
Почався такий диявольський танець, проти якого перша буря здалася тільки дитячою забавою. Мотор заревів, мов розлючений лев. На кожен удар бурі він відповідав ударами пропелера. На удари вітру — ударами крил. Але пісок був підступний. От мотор хрипко закашлявся, і протягом нескінченно довгих секунд ввижалося, що він уже не передихне.
Отоді Іка й Горошок і взяли одне одного за руки. Вони відчували, що падають, що літак падає, мов поранений, переможений бурею птах. Крила Яка жалібно стогнали. Але він не піддавався. Він затято рвався угору, знижався — і знову пробував набирати висоту.
Отак ті десять хвилин тяглися безкінечно. Цілу вічність.
Врешті, Яку пощастило ще раз вирівняти ритм своєму мотору. А ще за якусь мить темрява розступилася так несподівано, ніби хтось ударом гострого ножа розтяв чорну заслону.
— Ура! — вигукнув Як. — Ура!
І стало так, ніби вони випливли на спокійну лагідну воду. Навіть не хотілося вірити, що хвилину тому вони справді пережили все те, що пережили.
Щоправда, з того страхітного танцю вони вирвалися лише за кілька десятків метрів над землею. Тим-то, пролетівши ще кілька хвилин, Як сам визнав:
— От так. Іще трішки… ще трішечки… і од нас і знаку не лишилося б. Ух! — зітхнув він з полегкістю. — Навіть не гадав, що доведеться вшкварити такого божевільного гопака!
Ті слова він мовив надзвичайно кумедним тоном. Діти не втрималися від усмішки. І лише тоді Іка пустила руку. Горошка і здивовано поглянула на сліди, залишені її і пальцями на його долоні.
Вона хотіла якось перепросити, щось мовити, але він тільки махнув рукою і раптом незграбно поплескав її по плечу.
— Ну як — живі?
— Живі, — відповіла Іка з усмішкою.
Світлою-світлою. Бо й навколо було вже світло. І нарешті вони знову побачили сонце. Сонце над хвилястим нерухомим морем пустельних барханів.
— Хай живе сонце! — вигукнув Як. — Нумо хором: хай живе сонце!
Усі троє зі сміхом закричали: “Хай жи-ве сон-це!”
А ще за кільканадцять хвилин Як обережно й статечно перехилився на праве крило. Сонце, що досі світило з лівого боку на сході, поволі відходило назад і нарешті зовсім зникло з очей. Тоді Горошок скинувся, як гончак, що почув лиса. Вони летіли спиною до сонця — летіли на захід.
— Увага! Увага! — оголосив Як. — Зараз шість годин тридцять хвилин. Ми виходимо на двадцяту паралель. Висота: сто п’ятдесят метрів… Цікаво, де в мене ще немає проклятого піску. Гм… вони теж мусили його чимало наїстися.
— Вони? — перепитала Іка.
Як не відповів. Зараз він летів поволі, роблячи широкі півкола.
Іка, не дочекавшись відповіді, зиркнула на Горошка. Горошок, проте, не одривав очей від широких просторів, що відкривалися перед ним.
— Горошку, — запитала Іка, — чи… вони ще живі?
Горошок навіть не озирнувся. Лиш обізвався:
— Замість балакати, краще пильнуй як слід.
Іншим разом і за інших обставин він дістав би по заслузі. Але тепер справді не було часу для сварки. Від їхньої уважності, від їхньої спостережливості залежало дуже багато.
Як знову ввімкнув радіо. Мабуть, хотів послухати, що чути в ефірі про “Дугласа”. Але крім тріскотіння далеких електричних розрядів і приглушених шумів не озивався жоден голос, жоден сигнал.
— Та-а-а-к, — сказав Як. — Тиша в ефірі. Чекають повідомлення з “Дугласа”.
Відтак кинув:
— Чергове повідомлення: за чверть години ввійдемо у район, де начебто приземлився “Дуглас” номер сто двадцять п’ять Об’єднаних африканських авіаліній. Минаємо містечко Ят, розташоване за сто двадцять кілометрів північніше двадцятої паралелі, над якою ми летимо. Наша швидкість — двісті вісімдесят кілометрів. Висота — сто п’ятдесят метрів. Увага! Увага! Наказую якнайпильніше спостерігати за територією. Екіпажу додержувати тиші. Це вже не директива, а наказ. Все.
— Слухаю! — вигукнув Горошок.
— Слухаю! — повторила Іка.
У повітрі ще залишилися сліди недавньої бурі: прозора, червоняста імла піщаного пилу. Її роздмухував, притискав до землі південний вітер. Світло сонячного сходу ставало дедалі яскравіше й чистіше.
Проміння о цій порі падали ще дуже косо. І тим виразніше вимальовувалася перед очима пасажирів рельєфна мапа пустелі: сіро-жовті, забарвлені рожевим серпанком простори.
Двигун Яка могутньо ревів, порушуючи тишу пустелі, але Іка й Горошок інколи переставали його чути. Вони могли тільки бачити.
Від безконечного пасма дюн віяло незмірною, непорушною тишею. Тиша, безрух, безмовність. Ніби всемогутній владар зупинив біг тисяч морських хвиль і перетворив їх на лискучий пісок.
Єдиною ознакою життя в тому завмерлому світі була маленька тінь літака. Вона пливла по дюнах, і, стежачи за її рухом, можна було збагнути, що таке самотність серед безгоміння і непорушності піску.
Похилившись уперед, Іка й Горошок вдивлялися у простір так напружено, аж очі їм щораз застилали сльози. Докучав і пісок, що проникав у кожну щілину, забирався під одяг, сушив горло, ліз в очі. Піднімалася спека. Перші краплини поту покотилися по скронях.
Але Іка й Горошок про все це просто забули. Від того моменту, коли Як наказав екіпажеві пильнувати тиші, минуло п’ятнадцять хвилин. Отже, вони досягли вже того району, звідки двадцять годин тому полинув у світ сигнал. ой самий сигнал, який поклав їм на плечі величезний Тягар відповідальності за життя сімдесяти восьми чоловік.
