Велика, більша й найбільша - Брошкевич Ежи (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений TXT) 📗

Думки ті були не тільки горді, а: цв трохи плутані. Щоб краще їх обміркувати, Горошок приплющив очі.

А Як плив понад срібно-сірим морем хмар, гудучи якусь пісню. Широко і вільно лилася вона. А потім шум моторів почав затихати, мелодія теж стихла. Нарешті стихло все. Але Як не спав, пульсуючи ритмом приладів, напружуючи крила, він летів на південь.

Навколо простяглася пустеля. Нічна пустеля. Горошок зіщулився на передньому сидінні Капітана. А Капітан, хитаючись і підскакуючи, з’їжджав з якоїсь величезної гори.

Навкруг, скільки сягало око, точився бій. Чути було несамовитий, нестерпний для вух гуркіт гармат. Гук наростав, ставав дедалі страшніший. Горошок хотів поворухну тися, але не зміг. Хотів крикнути, але не зміг видавити з себе жодного звуку. Нарешті він почув розпачливий Ічин крик:

— Горошку!

І прокинувся. Однак нестерпний для вух гарматний гуркіт не вщухав.

У кабіні було ще поночі. Крізь вікна не було видно нічого, крім густого туману, освітлюваного спалахами блискавок. По шибках спливав дощ. А літак? Тепер його шарпало, кидало, било звідусіль. Мотори гули, стогнучи з напруги. Горошок побачив зовсім близько розширені зі страху Ічині очі. Він хотів її заспокоїти, сказати щось розумне, але йому мов заціпило. На щастя, тієї миті пролунав спокійний, хоч і напружений голос Яка:

— Увага! Не хвилюватися! Летимо над Середземним морем і саме увійшли в бурю. Знижуємося наскільки можливо, щоб обійти найнебезпечніший простір. Різко знижуємося. Якщо від зміни тиску у вас болять вуха, прошу кілька разів позіхнути. Підборіддя притисніть до грудей. Висота — тисяча метрів, дев’ятсот метрів… вісімсот… сімсот… шістсот… п’ятсот… Таак… уже краще, однак, опустимося нижче.

Біль у вухах був такий нестерпний, що Горошок забув навіть про страх. Тільки б заспокоїти той біль. Він широко роззявив рота і притиснув підборіддя до грудей. У кабіні посвітліло, Горошок побачив, що Іка робить те ж саме. Обоє разом стулили роти і знову притьмом роззявили. Вигляд вони мали такий кумедний, що самі зареготали.

Прокотився грім, шварконула блискавка. Як підскочив від удару вітру, рвучко нахиляючись на праве крило.

А вони сміялися. Сміялися як шалені.

— Що там сталося? — спитав здивований Як.

— Бо… — заливалася сміхом Іка.

— Бо… ой, не можу, — верещав Горошок, — це так смішно.

— Ага, — зрозумів нарешті Як. — Вуха вже болять?

Усе ще регочучи, обоє ствердно покивали головами.

І зараз уже ні блискавка, ні грім їх не лякали. Буря як буря, — важко, то й що. “Досить, — подумав Горошок, — на хвилину забути про страх, і забудеш про нього назавше”. І коли Як спитав, чи вони не бояться, Горошок відповів заперечливо, а Іка, витираючи сльози, цілком до нього пристала.

— От філософи, — буркнув Як.

Він знову злетів на хвилю вітру, що саме набігла, знову слизнув боком униз, і несподівано туман за вікнами кабіни зник.

— Увага! Море! — закричав Як. — Висота: сто метрів.

Сіріло. Просто над ними клубочилися темні, гнані вітром хмари, сіючи густий дощ. А під ними розкинувся майже чорний, позначений білими гребенями хвлль простір.

— Море! — сказав Горошок.

Іка мовчала.

Ураганний вітер шарпав крила літака, бив у шиби дощем, мов автоматними чергами. Незважаючи на рев моторів, що дедалі дужчав, було ясно чути їхній дзвінкий перестук. Внизу коливалося, здимаючись горами хвиль або западаючи в глиб самого себе, море. Прекрасне Середземне море. Іка й Горошок не раз чули про його блакить і прозорість. Зараз воно поставало перед їхніми очима у грізній чорній люті.

Страх не повертався. Проте Іка й Горошок споважніли. Як мовчав. Мабуть, боротьба з бурею забирала в нього надто багато сили, щоб він міг гайнувати час на розмови.

Тому всі троє мовчали. Мовчали зосереджено й напружено. Іка й Горошок вдивлялися в морську широчінь, на якій чимраз рідше відбивалися, полискуючи крицею, спалахи блискавок. Раптом Іка шарпнула Горошка за руку. Вона не прохопилася жодним словом, лише вказала за вікно. Із сірого світанку, з-за стіни морського шквалу, виринув білий корабель. Хвилі тяжко піднімали його на своїх гребенях, піною обмивали безлюдні палуби. Корабель поволі плив. Він здавався порожній, лише дим валив з труб і світилися вогні на капітанському містку. І все ж судно, таке крихітне серед безмежних водних просторів, спокійно, вперто йшло своїм курсом, не боячись ні блискавки, ані бурі.

Це видовище додало їм бадьорості, хоч і тривало воно менш ніж хвилину. А Як рвався на південь, і з рокотання моторів та тремтіння стрілок на циферблатах було ясно, що він набирає швидкість.

Вітер трохи вщух, хмари піднялися вище. Як теж поступово злітав угору. Ще один пароплав світлою цяточкою майнув унизу. Небо поволі прояснювалося, незабаром посвітлішало й море.

І раптом десь далеко-далеко вітер на мить прорвав багатоповерхове громаддя хмар, і, мов лезо лискучої криці, сяйнув косо золотий сонячний промінь.

У його світлі на обрії заясніла біла рисочка.

— Африка, — урочисто оголосив Як, а потім додав уже сердито: — Надто запізнюємося. За планом нам треба бути на двадцятій паралелі. Це не гаразд. На правду казати, я такої бурі ще не бачив. Ви знаєте, спершу нам довелося скрутно.

Діти мовчали. Як тихо розсміявся:

— Інколи і краще не знати.

— Коли ми дістанемось двадцятої паралелі? — спитав Горошок.

Як з хвилину роздумував. Потім відповів не дуже певно:

— За годину… може й за півтори.

— А чому це “може”, — обурилася Іка.

— То що? Посваримось? — роздратовано запитав Як. — Пам’ятайте, шановні пасажири, — додав він по якомусь часі, — перед нами ще одна смуга бурі.

Горошок з Ікою ніяково перезирнулися.

— Розумію, — сказала Іка. — Розумію і прошу пробачення.

— Ох, моя люба, — подобрішав Як. — Усе гаразд. Прошу тільки хвилинку помовчати, бо зараз треба послухати, що балакають про ті краї, куди ми летимо.

— Де балакають? — запитав Горошок.

— В ефірі… в ефірі, — засміявся Як і пояснив: — Я хочу послухати, що африканські метеорологічні станції говорять отаким мандрівникам, як ми.

Обоє слухняно замовкли. Горошок навіть зашарівся, зрозумівши, що його питання недоречне. Але Іка також уже чимось прошкодилась і тому не скористалася з хвилинної переваги. Тим більше, у навушниках саме щось зашаруділо, затріщало й заклацало, точнісінько, як у звичайному, трохи пошарпаному радіоприймачеві. Серед того тріскотіння й клацання почали виділятися якісь чужомовні слова — англійські, італійські, французькі. Люди застерігали один одного. Хтось уперто перепитував: “Дуглас” — one, two, five? “Дуглас” — one, two, five? [1] Потім замовк. Інші голоси то замовкали, то лунали знову.

Голос Яка помітно повеселішав:

— Друга хвиля бурі пересувається на схід. Йде з нашої дороги. Хіба що одним крильцем за неї зачепимось…

Горошок хотів щось сказати Іці, але не наважувався порушувати тишу, бо Як не припиняв слухати зведення. Він дістав блокнот, авторучку і записав на аркуші паперу те, що хотів сказати Іці.

Вона прочитала, кивнула головою.

На папері було написано тільки два слова: “Вони чекають”.

Море зникло з обрію. Вони вже летіли над африканським континентом у світлі похмурого ранку, під заслоною важких хмар.

— Тисяча шістсот метрів, — оголосив Як. — Висота — тисяча шістсот метрів.

Так от яка вона, Африка! Іці й Горошкові уявлялося: вона повинна бути зовсім не схожа на все, що вони досі у житті бачили. Так принаймні виходило з розповідей Капітана, з картин, які він їм показував.

Але внизу були зелені лагідні пагорби, ніби вони летіли над звичайними краєвидами Європи. Край здавався безлюдним, лише раз майнули здалеку білі мури якогось невеличкого міста на одноманітному тлі землі і багато рівніша за неї залізнична колія. Чітко вирізнялася звивиста широка стрічка дороги. І дерева — навіть якщо то були пальми — виглядали з цієї висоти цілком звичайними деревами, так само й чагарники.