Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович (бесплатные полные книги .txt) 📗
Так діти і не довідались, звідки дістав Грикор яйця. Може й справді знайшов мишачий склад…
– Ану, полічи Асмік. По-моєму, скільки взяли, стільки й віддали. Лише троє я їм залишив, для їхніх дітей: шкода мені їх стало, – сказав Грикор.
– Так значить жодного й не з’їли? – здивувався Камо.
– Уяви собі, жодного. У них поки що мишенят нема: про майбутніх піклувалися. Подумайте тільки, які щиросерді батьки! А ви ще ставитеся з презирством до мишей. Я б просто розцілував їм мордочки за добрі їхні серця!
– Тьху! Ти знову?… Ох, як миші ненавидять зараз Грикора! – весело засміялася Асмік. – Вночі прийдуть і сонному відкусять носа.
– То я тут і залишуся, щоб вони мене загризли! Досить, шабаш! Я свій обов’язок виконав. Два батальйони пташенят від мене одержали? Мою частку? Ну й прощавайте!
– Ні, Грикоре, гусячим яйцям ще час не вийшов, їм ще день полежати треба. Ще дві-три ночі побудь, – благав його Камо.
– Ну, якщо секретар комітету комсомолу наказує, треба підкоритися, нічого не зробиш!
ТРИВОЖНИЙ ДЕНЬ
Настав двадцять восьмий день.
В той момент, коли перше гусеня заворушилося в яєчку і пробило шкаралупку своїм жовтеньким, але вже міцним дзьобом, Армен, який сидів біля інкубатора і не спускав очей з термометра, враз злякано скочив з місця.
– Асмік, температура падає! – ледь переводячи подих, сказав він.
– Як? В обох?
– Ні, лише в цьому.
– Чого б це?
– Енергія в акумуляторах виснажилась.
– Що ж тепер буде?
– Охолонуть яйця. Треба швидше знайти нові акумулятори!
Асмік побігла кликати на допомогу Камо.
Він одразу ж прибіг у сарай. Удвох з Арменом вони відшукали діда Асатура і Грикора, порадилися з ними, але нічого придумати не змогли.
Скориставшись відсутністю хлопчиків, біля сарая з’явився Сето і його брат Арто. У маленького Арто у руках були лук і стріли.
– Дай-но я випущу дві-три стріли крізь дірку в дверях. З десяток яєць розіб’ю, – запропонував Сето. – Нехай Асмік поплаче.
– Шкода, адже в яєчках пташенята, – завагався Арто.
– Шкода? А мене тобі не жалко?… За що вони мене кожного дня в школі допікають? Що поганого в тому, що я по горах блукаю? Мені це подобається. А на уроки мене силою не затягнеш – нецікаво мені. А у тебе, Арто, не вистачає мужності і помститися за брата. Ех, ти!…
Натягнувши лук, Сето підкрався до сарая і випустив крізь щілину в дверях кілька стріл.
Обливаючись слізьми, з сарая вибігла Асмік, але братів уже не було й сліду.
– Невже у вас не вистачає сили спинити цього хулігана? Погляньте-но, що він наробив своїми стрілами! – поскаржилась Асмік Камо і Арменові, які саме в цей час підійшли до сарая. – Курку поранив, кілька гусячих яєць розбив…
Повернулися і дід з Грикором. Вислухавши Асмік, дід незадоволено похитав головою.
– Заявимо в сільраду, – запропонував Грикор.
– Мужчина повинен власною рукою розправлятися з негідниками, – сказав дід Асатур. – Мужчині не личить скаржитись.
Армен замислено похитав головою:
– На нього треба вплинути, тут силою нічого не вдієш.
Камо посміхнувся.
– Вплинути? Ласкою, може?…
– Його треба примусити розкаятись, Армен має рацію, – сказала Асмік.
– По-моєму, він просто роздратований, заздрить нам, нашій роботі. Він, мабуть, не від того, щоб помиритися і подружити з нами, його виправити можна, – наполягав Армен.
– Ех, Армене! – безнадійно махнув рукою Камо.
Вони зайшли в сарай.
– Температура спала, серце не б’ється, – сказав Грикор, помацавши інкубатор. – Він, бідний, і справді здихає.
Асмік мало не пирснула зо сміху, але, глянувши на Камо, стрималась, – таке в нього було суворе обличчя.
– Як же ти рахував? – запитав Камо в Армена. В голосі його звучав докір. – Ти ж запевняв, що енергії вистачить?
– Помилився, мабуть.
– Якщо акумулятори поставити в автомобіль, багато сили вони втратять? – несподівано запитав Грикор, ніби щось пригадавши.
– Звичайно.
– Оце-то так! – вигукнув Грикор. – Чому ж я вам не сказав?… Адже цей акумулятор, що ти останнього разу приніс, завідувач складу раніше давав шоферові.
– Як?! – скочив з місця Камо.
– Дуже просто. Шофер просив дати йому акумулятори, а завскладом відмовив. Шофер почав вимагати: «Вся справа зірветься, якщо не піде машина». Ну, тоді завідувач поступився. «Бери, – каже, – тільки поверни швидше».
– Ну, тепер зрозуміло… – похмуро мовив Камо.
– А ти Армена обвинувачуєш, що він помилився в розрахунках, – дорікнула йому Асмік.
– Адже ж він учений, хіба він може помилитися? А якщо помилиться – позбавимо звання. Хіба він може порахувати невірно? – образився за Армена і Грикор.
Камо накинувся на Грикора:
– Чому ж ти не сказав нам вчасно?
– Досить обвинувачувати один одного, треба швидше придумати, що робити, – втрутився Армен. – Коли б тут була колгоспна машина – зняли б акумулятори.
– Чому ти впадаєш в розпач? Привеземо з міста, – хотів підбадьорити його Камо.
– З міста?… Поки поїдете, знайдете, привезете, – охолонуть яйця… І це, що проклюнулось, скоро помре.
– Помре? – захвилювалася Асмік. Вона схопила яйце і почала гріти його своїм диханням. – Я не дам померти жодному пташенятку. Ну, швидше придумайте що-небудь! – говорила вона, ледь стримуючи сльози.
– Дідусю, – сказав Камо, – ми тебе запитували, – ти нічого не відповів. Невже й ти не придумаєш, як врятувати гусенят?
– Не все в книжках знайдеш, не завжди і дідівський досвід помагає… Я більше щодо ведмедів майстер. Яйце – справа жіноча. Ходімо до моєї старої – її запитаємо: вона багато квочок за своє життя підсипала…
Бабуся Наргіз зустріла дітей ласкаво і, вислухавши їх, запитала:
– А скільки днів залишилося?
– Один.
– Лише один?…
Але перш ніж відповісти дітям на їхнє запитання, бабуся одразу ж, за мисливським звичаєм свого чоловіка, накрила на стіл і почастувала дітей усім, що було в хаті.
– Бабусю, нам не до їжі: вона в горлі застряне. Ти нам допоможи, скажи, як пташенят врятувати? – упрошував стару Наргіз Камо.
– Їжте, дітки, їжте. Все скажу. І цьому зарадити можна, не лякайтеся, – спокійно говорила стара, підсовуючи дітям тарілки з сиром.
– Їж, рідненький, – повторила вона, цілуючи Камо. – Ти зовсім забув про бабусю через цих твоїх курчат.
– Не хочу я їсти, бабусю! Ти мені скажи, як врятувати пташенят, – нетерпляче повторював Камо.
Стара Наргіз усміхнулась. її добре, маленьке і худеньке обличчя вкрилося тонкою сіткою зморщок.
– Ну, – сказала вона, – є такий спосіб. Якщо трохи подержати яйця за пазухою чи під пахвами – вилупляться. Буває і таке: виведе курка кілька курчаток, ходить біля них, а решту яєць кидає – не хоче досиджувати. Кілька разів я такі яєчка у себе за пазухою доношувала.
– Ну, вчений брате, що ти скажеш на це? – запитав Камо у Армена.
– По-моєму, це не суперечить науці. Для виведення курчат потрібне лише рівномірне тепло і нічого більше. Але в книжках пишеться, що температура повинна досягати тридцяти дев’яти градусів, а нормальна температура у людини не вище тридцяти семи… Як же це, бабусю?
– У ваших градусах я нічого не розумію, любий мій, – спокійно відповіла Наргіз. – В останній день курча вже готове, йому вже дихати повітрям треба, бігати, їсти. Тепла людини для нього досить. А градусів я не знаю… Знаю лише, що зігрієш на грудях – неодмінно вилупляться, виживуть.
– Вірно, вірно! – підтримав бабусю Армен.
– Отже, так і зробимо. Асмік, збирай школярів! – наказав Камо.
***
Побачивши заклопотаних Камо і його товаришів, школярі відчули, що трапилося щось погане. Та й Грикор був похмурий.
– Що сталося? – тривожно запитували вони.
Камо коротко повідомив про те, що трапилося на фермі.
