Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович (бесплатные полные книги .txt) 📗
– Не зіпсувалися ж усі яйця! – прикро сказав Камо. Він був найбільш запальний і нетерплячий.
Мати Асмік, що сиділа на стільці біля одного з інкубаторів із в’язанням у руках, стала заспокоювати дітей.
– Коли кажуть, що курка двадцять один день на яйцях сидить, це не значить, що в усіх однаково, день у день вилупляться пташенята. Привезла я з радгоспу яйця племінних курей- з них курчата вилупились на двадцять третій день. І птахівник говорив, що в племінних курей курчата вилуплюються пізніше, ніж у звичайних.
– Ну, а водяні кури – хіба не племінні? Клянусь їхніми лисими головами – племінні! – втрутився Грикор, довбаючи колоду.
– Може, квочки погано сидять і яйця охолонули? – запитала Асмік.
– Таке буває, – підтвердила Анаїд. – Якщо квочка часто залишає гніздо, щоб поїсти, яйця можуть охолонути.
– А ми їх дуже часто годуємо – от у цьому і вся справа! – захвилювалась Асмік. – Звичайно, яйця охололи, і всі пташенята загинули…
– Заспокойся, – сказав їй Армен. – У книзі «Птахівництво» сказано, що, коли квочка навіть надовго кине гніздо і яйця охолонуть, курчата не гинуть – лише уповільнюється їхній розвиток. В книзі говориться, що шкідливе лише тепло, якщо воно вище за нормальне.
– Ні, температура у нас тридцяти дев’яти не перевищувала, за це я ручаюсь, – відповів Армен.
– Ну, завели! – підвівши голову від своєї «ванни», зупинив їх Грикор. – Ось пташенята в своїх шкаралупках прислухаються до мого стукоту і одне з одним перешіптуються. Говорять: «Ще не готова ванна, куди ж нам поспішати? Адже купатися нема в чому».
– Та й справді, – опам’ятався Камо, – де ж купатимуться наші пташенята в перші дні?… Марш усі по хатах: тягніть усе, що в кого є, – ночви, тази…
– Вірно, Камо, дорогий! Гусенята і качата, як вилупляться з яєць, то відразу ж до води заквапляться, – підтримала його Анаїд. – Ідіть несіть ночви.
Незабаром у сараї було повно ночов, старих тазів, навіть великих і глибоких казанів. Грикор закінчував майструвати свою «ванну».
– Тепер вони можуть залишати свої шкаралупки і виходити, – сказав він. – Ну, ласкаво просимо!
ПРО ЩО ПОВІДОМИВ ГРИКОР
В той день Грикор, як завжди, чергував у сараї зранку. В розпалі уроків увагу учнів привернула якась постать, що маячила на подвір’ї школи і робила руками якісь знаки.
Камо, який сидів недалеко од вікна, також виглянув на подвір’я і одразу впізнав Грикора.
Побачивши Камо, Грикор підняв руки і показав йому вісім пальців. Його обличчя сяяло. Він підскакував на здоровій нозі, витанцьовував і, склавши долоню жменею, притуляв її до щоки так ласкаво і ніжно, наче в руці у нього було щось дуже тендітне.
Камо зрозумів, заметушився, хотів було гукнути Армена, але, помітивши суворий погляд учителя, зніяковів і сів на місце.
На перерві Камо з Арменом побігли вниз сповістити приємну новину Асмік.
Побачивши їхні радісні обличчя, Асмік вигукнула:
– Невже виходять?
– Ще й як! Грикор каже – вісім пташенят уже є.
Не кажучи нічого одне одному, діти однаково відчули, що вони ні на хвилину більше не можуть залишатися в школі, і, з дозволу Арама Михайловича, не чекаючи закінчення уроків, побігли в сарай.
Назустріч їм вибіг Грикор.
– Пташатка, пташатка!… – вигукував він. – Цілими батальйонами лупляться!
– Де вони? Ну, та підніми ж квочку… Ой, які гарнесенькі!… Зажди, дай мені одне! – І Асмік обережно взяла з-під квочки крихітне, вкрите попелястим пушком пташеня з гарненьким жовтим дзьобиком і темно-сірими, кольору свинцю, ніжками. Притуливши пташеня до щоки, вона гріла його своїм диханням.
Діти розгубились, не знаючи, що робити. Біля дверей сарая зібрався цілий натовп дітей і жінок.
– Справді вилупилися? – чулися недовірливі голоси.
– З-під квочок чи в тій бляшанці? – цікавилась якась жінка. – Дайте глянути.
– Ні, ні! Розтривожите квочок, не можна! – Асмік охороняла вхід у сарай.
Протовпившись, зайшов до сарая дід Асатур, який щойно повернувся з Севану.
Асмік у цей час відкрила інкубатор. Там, в м’якому, нагрітому акумуляторами гнізді, копошилися десятки крихітних темно-сірих пташенят.
– Це ж чиї, доню? – спитав дід.
– Водяної курочки-лиски, дідусю, – ледве стримуючи радість, відповіла Асмік. – Поглянь, скільки ще яєць пробито! Так одне за одним і лупляться…
– Що ж нам тепер робити? – заметушився дід.
– Годувати їх треба.
– Зваріть чаїні яєчка, – запропонував Армен.
– Зваримо, звичайно, але яєць мало, однак не вистачить, – сказала Асмік.
– Не хвилюйся, онуко, – заспокоїв її дід Асатур. – Зваріть ті, що є, а я щось придумаю.
І дід Асатур поспішив до правління колгоспу.
– Баграте, рідненький, дай нам із комори яєць, штук сто, не більше, – пташенята вилупились, їсти хочуть! – ще з порога закричав дід.
– Легко сказати – сто яєць! Що ж, накажеш у дитячого садка забрати і віддати вашим пташенятам, щоб виросли і розлетілися?
Дід розсердився:
– Ну й черствий же ти чоловік… Діти ось уже місяць спокою не мають, а тобі байдуже! Пиши, швидше пиши дозвіл, а то, клянусь бородою, кинджал витягну! – удавано серйозно погрожував дід.
– Це що ж? До кинджала вже дійшло? – входячи в кімнату, запитав Арам Михайлович.
– Та ось, – сказав Баграт, підморгнувши вчителеві, – зв’язався старий з дітьми і вимагає, щоб яєць для пташенят дав. Та поки не побачу пташат на власні очі, діла не буде.
– Пташенят повний сарай, іди подивись! – запропонував дід Асатур.
– Гаразд, підемо.
Назустріч їм із сарая вибігла Асмік:
– Дядьку Баграт, ну, коли ж ви нашу ферму визнаєте?
Суворе обличчя Баграта посвітлішало, очі потепліли. Щоразу, коли він зустрічав цю дівчинку, його серце лагіднішало, суворий погляд добрішав. Батько Асмік – Ованес, прямодушна і чесна людина, рука в руку з Багратом воював проти фашистів, з одного казанка з ним їв, а якось у штиковому бою врятував йому життя. На руках у Баграта Ованес і помер, віддавши своє життя за Радянську Вітчизну в битві на берегах Одеру.
Баграт мовчки погладив шовкове темно-каштанове волосся дівчинки і непомітно зітхнув.
Увійшовши в сарай, він побачив пташенят і усміхнувся.
– І справді вилупились! – сказав голова колгоспу. – Тепер рахівник може оформити цю витівку. А поки що йдіть і отримайте для ваших годованців обід.
Він витяг з кишені блокнот і, написавши записку, віддав її Грикорові. Той поспішив до колгоспної комори.
– Отепер, Баграте, ти житимеш, – засміявся дід Асатур.
Дружньо розмовляючи, Баграт і Арам Михайлович вийшли з сарая. Школярі відчували, що говорять вони про їхні справи, і на обличчях у них з’явились посмішки.
Колгоспний комірник, буркочучи, відпустив яєчка. Він не вірив в успіх цієї справи.
Незабаром пташенята лиски, стукаючи дзьобиками, їли жовтки крутих яєць, а дід Асатур дивився на них і самовдоволено гладив бороду. Він, здавалося, років на двадцять помолодшав.
– Доню, а коли ж вилупляться гусенята?
– Скоро, скоро… У них ще є час.
– А качки? – запитував дід.
– Чирки вилупляться, мабуть, завтра-післязавтра. А в цьому інкубаторі є ще яйця і сірих качок.
У наступні дні справді почали вилуплюватися каченята. Сарай наповнився їхнім веселим писком. Ще крихітні, вони, побачивши воду, поспішали до ночов і зграйками плавали і пірнали з таким виглядом, ніби добували собі поживу. Годували їх сиром і крутими, дрібно накришеними яйцями.
Якось, зайшовши в сарай, Асмік зупинилась, здивована. В кутку на соломі була складена купка яєць. Поруч навпочіпки сидів Грикор і лічив їх.
– Звідки? – запитала Асмік.
– Пам’ятаєш, миші у нас позичали – тепер повернули, з поваги до мене… Вам би вони не віддали.
– Грикоре, скажи правду: де ти взяв?
– Кажу вам: миші посоромились своєї розбійницької поведінки і віддали назад…
