Таємниця піратських печер - Валеро Рудольфе Перес (онлайн книги бесплатно полные txt) 📗
Невдовзі вона зі своєї схованки побачила, як вийшов Хасінто. Дівчинка зігнулась у траві і, коли чоловік пройшов повз неї, провела його поглядом. Він підійшов до човна і почав лаштувати снасті.
Аліна подумала, що настала довгождана нагода. Хасінто ловитиме рибу і затримається. То навіщо гаяти часі йти кликати Маркоса? Куди краще піднести вже знайдений скарб як сюрприз. Отож вона обережно вибралася зі схованки і наблизилась до хатини.
Коли дівчинка опинилась перед дверима, то не втрималась від спокуси і ввійшла в хатину. Пако її не помітив і не зміг цьому перешкодити. Аліні було страшно, але цікавість, непереборне бажання відшукати скарб переважили.
— Який безлад! — прошепотіла вона, оббігши очима мотлох і розвішане на стінах лахміття.
Біля вікна висіла шабля з написом «Кокоанут». А ось під ліжком і те, що Аліна шукала: лопату. Вона взяла її. Хвилювання переповнювало дівчинку. Вона поспіхом підійшла до того місця, звідки Хасінто видобув скриньку.
Певна, що знайде скарб, Аліна заходилася копати. Землю відкидала вбік. Лопата вгрузала легко, діло посувалося швидко. Недовго вона й копала, як лопата натрапила на щось тверде. На звук то було дерево.
— Знайшла! — промовила вона стиха.
Викидала землю, аж поки не розчистила поверхню вузької скриньки. Тоді вона опустила руки в яму і спробувала витягти скриньку. їй вдалося зробити це лише з другої спроби. Коли здобич опинилась перед нею, Аліна збиралась підняти віко. І тут якась тінь впала дівчинці на руку. Вона скрикнула і обернулась. У дверях стояв високий чоловік із зморшкуватим обличчям.
У цей час Пепе йшов до археологів і міркував так: Ірма та Енріке не могли здогадатись, що ми знаємо про існування ящиків. Отже, якщо вони забрали ящики з печери, але досі не вивезли їх з узбережжя, значить, ще не закінчили свою роботу.
А що Ірма та Енріке досі були на березі, Пепе вирішив піти до них.
Прийшовши до табору, він насамперед зазирнув у джип. Ні на передніх сидіннях, ні ззаду нічого цікавого не знайшов. За словами Пако, ящики були такого розміру, що їх не просто сховати.
«Напевне, стоять у наметі», — вирішив хлопчик.
Відхилив запону. Щось побачити заважала його власна тінь. Пепе трохи нагнувся. Окрім спальних мішків, там було кайло, яким Енріке користувався під час розкопок, а в глибині намету — якийсь ящик.
Пепе відразу зрозумів, що то.
«Якщо я зараз не наважусь, то не знатиму, що вони знайшли», — подумав хлопчик і ввійшов.
Запона опустилась, і всередині стало темнувато. Пепе підійшов до ящика і відкрив його. Встиг помітити тільки якісь закриті картонні коробочки, зошит для записів та щось загорнуте в тканину.
Надворі почувся якийсь шерех. Кинути останній погляд і закрити ящик було справою однієї секунди. Коли
Ірма та Енріке вийшли з плавнів, Пепе вже сховався в чагарнику, неподалік від намету.
«Мало не заскочили на гарячому», — подумав хлопчик і повеселішав.
Чоловік підійшов до джипу, дістав дві бляшанки консервів і кухонне начиння. Ірма взялася розпалювати вогнище.
«Снідатимуть», — відзначив Пепе.
Хлопчик був збентежений тим, що побачив у наметі.
Тому він занишк у своїй схованці і вичікував слушного моменту, щоб непомітно зникнути. Невдовзі такий момент настав. Як тільки джип на якусь мить закрив його від археологів, Пепе чкурнув нагинці від табору. Діставшись на вершину, він упевнився, що археологи досі пораються коло намету, і бігцем подався геть.
Щойно хлопчик зник з поля зору, як Ірма поглянула в бік гори.
— Вже пішов, — сказала вона.
За кілька хвилин Пепе був в Індіанській бухті. Та тільки-но збирався розповісти Маркосу про свою пригоду, як з’явився Пако.
— Хасінто спіймав Аліну! — вигукнув він, знеможений швидким бігом.
— Як?! — перепитав Маркос, приголомшений такою несподіваною халепою.
Ледь переводячи дух, Пако розказав, що він спокійно чатував у домовленому місці. Час минав. Нарешті він подався шукати Аліну, але не знайшов її. Тоді, пересвідчившись, що в хатині нікого немає, вийшов на галявину і встиг побачити, як Хасінто садовив Аліну в човен.
— Я відразу побіг до вас, — скінчив він.
— Треба щось робити! — схвильовано вигукнув Маркос і глянув мимоволі на море. Те, що він побачив, змусило його заніміти.
До них по морю рухався човен. У ньому сиділо двоє. На веслах був Хасінто. А Аліна жваво розмахувала руками, немов подавала якісь знаки і… здавалося, усміхалась.
Розділ XVIII
ШАБЛЯ «КОКОАНУТ»
Від знадливого запаху риби, що смажилась на сковороді, у дітей, які сиділи навколо вогнища, аж слинка котилася.
«Ну що я можу їм розповісти? Я й сам не певний… Бачив тільки краєчок, та й надто темно було», — міркував собі Пепе, починаючи ласувати смачним сніданком.
Він був збентежений. Якщо в наметі археологів справді лежало те, що йому здалося, то Ірма й Енріке зовсім не ті люди, за яких себе видавали.
— Поки ви їсте, — сказала Аліна, перебиваючи роздуми Пепе, — я вам розповім, що зі мною трапилось.
Коли Хасінто застав її у себе вдома, то не дав їй утекти й показав, що було в скриньці: вбрання його доньки, яке він зберігав як спомин. Чоловік признався, що живе на узбережжі, бо все тут нагадує про Росіту. Він показав Аліні старе пожовкле фото, яке носив у кишені своєї сорочки. Старий сказав, що Аліна дуже нагадує йому Росіту, тому він хотів би дружити з нею.
Потім вони сіли в човен і попливли до дітей з кількома рибинами на гостинець. Оце й усе.
Поки дівчинка розповідала, Хасінто мовчки сидів і лиш усміхався. Пепе був приємно здивований почутим.
— Я радий, що. Хасінто став нашим другом, — озвався хлопчик. — Тепер він не лякатиме нас уночі, блукаючи біля намету.
— Мене й близько не було коло намету, — цілком серйозно відказав Хасінто. — Вночі я сплю або ловлю рибу.
— Але я чув цієї ночі якийсь шерех біля намету…
Хасінто здвигнув плечима.
— Учора я ліг спати рано, — сказав він.
Пепе розгубився. «Мабуть, чоловік каже правду. Його обличчя і тон голосу були надто щирі, щоб запідозрити старого в брехні. Проте він чув шерех — так наче хтось ходив…»
Але ж він зовсім забув про археологів! У ту ж мить йому пригадалося, що він бачив у їхньому наметі. Пепе опустив голову й замислився. А втім, якийсь там шум і миттєве видіння в напівтемряві ще нічого не доводили.
— Мені теж вчуваються вночі якісь звуки, — признався Хасінто. — Я чую голоси і бачу вогні. Старію. Раніше не бачив і не чув нічого подібного. — І додав із сумом:
— У мене вже не все гаразд з головою. Знаю: люди кажуть, що я схибнувся. Мабуть, так воно й є.
— Давайте перевдягнемось і покатаємось на човні!.— запропонувала Аліна, аби розрадити Хасінто і щоб він відчув, з якою довірою ставляться до нього діти.
За кілька хвилин усі сиділи в човні. Не забули й Мочіту.
Хасінто повіз їх на прогулянку уздовж мальовничого берега.
— Хасінто, дайте мені повеслувати, — попрохав Пепе. — Отоді я буду справжнім мореплавцем, як індіанець.
Старий здивовано поглянув на нього.
— Хіба в індіанців були човни? — спитав він.
— Човнів не було. Скоріше щось схоже на судна. Вони брали великі дерева, видовбували стовбури і робили каное, в які могло сісти понад сімдесят чоловік. Індіанці багато чого вміли!
Коли вони пропливали перед Сосновою горою, Аліна запитала:
— Хасінто, а де ви взяли шаблю?
— Оту стару шпагу? Вона в мене з дитинства. Багато років тому у Гуанабаї жив один старий, любитель легенд. Так ось він запевняв, що до цього берега приставали справжні пірати. Я тоді був малий, то й слухав годинами його вигадки. Але більше ніхто не йняв віри тому, що розповідав Бернардіно.
— Хто? — вигукнули діти майже в один голос.
Зараз вони не вірили власним вухам. Та невже ж той вигадник був дід Бернардіно? Як же їм не пощастило! Виходить, розповідь бабусі про скарб не що інше, як легенда, яку Бернардіно розповідав і їй.
