Таємниця піратських печер - Валеро Рудольфе Перес (онлайн книги бесплатно полные txt) 📗
Через кілька хвилин четверо дітей і цуценя входили до Лійкуватої печери і прямували в куток, де був отвір. Маркос поставив ліхтар збоку і прив’язав до виступу мотузок. Першим спустився Пако, за ним Пепе, потім вони допомогли Аліні. Останнім стрибнув в отвір Маркос, а Мочіта лишилася нагорі, риючись у землі.
Коли всі опинилися внизу, ліхтарик перейшов з рук у руки до Пепе, який був першим у ланцюжку, і група рушила по тунелю.
У тому місці, де треба було нагинатись, Аліна обернулася до Пако.
— Ми, здається, йдемо…
— Так, Аліно, — перебив близнюк. — Ми йдемо в напрямку моря. Це я вчора з’ясував.
Нарешті тунель скінчився і діти опинились у нижньому гроті. Він був досить просторий, порівняно з тісним коридором. Сюди вже долинав шум прибою. З допомогою великого ліхтаря й ліхтарика вони досить легко знайшли підземне озеро.
— Дивовижно! — вигукнув Пепе,
— …вовижно… вижно… ижно… — пішли виляски.
Дітям аж не вірилось, що під глиною — море. Вони надовго застигли, роздивляючись витвір природи.
— Ця печера сполучається з морем, — пояснив Маркос, показуючи на воду. — Подібно до…
— Неймовірно! — вигукнув Пако, який відійшов від групи з ліхтариком у руці.— Неймовірно! Ящики зникли! Як же це могло статися?
Хлопчик був приголомшений. Ящиків, які він бачив на власні очі, на місці не виявилось. Маркос швидко обійшов печеру з ліхтарем.
— Тут нічого немає,— сказав він. — Їх забрали.
— І кудою ж їх винесли, якщо я чатував цілу ніч? Присягаюсь, що не заснув ані на хвилину.
— Тут немає іншого виходу окрім того, через який зайшли ми, — підтвердив Маркос, анічогісінько не розуміючи. Раптом він нахилився — Дивіться!
Хлопчик тримав у руці компас із розбитим склом. Друзі оточили його, гублячись у різних здогадах.
— Такими користувалися моряки, — сказала Аліна.
— Археологи теж, — промовив Пепе. — Компас потрібен у печерах, щоб не заблукати.
Виходить, що ящики належали таки Ірмі та Енріке. Крім шліфованого каменя, це підтверджував і компас.
— Я знаю, що сталося, — впевнено сказав Маркос. — Коли вони побачили нас на узбережжі, то злякалися, що ми виявимо їхні знахідки, й забрали їх. Скористалися тим, що Пако задрімав ненадовго на чатах і…
— Ні! Ні! Я не спав ані секунди, — обурився враз близнюк. — Тут має бути другий вихід. І я його знайду.
Але виходу він не знайшов. Проте, коли Пако почав гарячково водити навсібіч ліхтариком, промінь світла описав дугу під склепінням, і там щось майнуло.
— Що це? — промовив він і присвітив туди.
Коло входу до тунелю, на стелі грота, було видно якісь неоковирні малюнки.
— Піктограми! — захоплено вигукнув Пепе на всю печеру, неначе знайшов дорогоцінний скарб.
Він підбіг і вихопив ліхтарика з братових рук. Освітив ним стелю і застиг, вражений. Це були схематичні зображення, мальовані колами.
— Оце-то так! Це ж справжнє відкриття!
Усі підійшли подивитись на малюнки. На Аліну вони не справили великого враження.
— Невже вони такі цінні?
— Ти навіть не уявляєш собі,— схвильовано відповів їй Пепе й почав пояснювати друзям, що таке відкриття важить більше, ніж будь-який скарб.
Хлопчик був щасливий. Про таку знахідку мріє кожен археолог. Він невідривно розглядав маленькі малюнки, немовби хотів вирвати в них таємниці минулих століть.
Коли діти вирішили повертатись, Пепе погодився неохоче.
— Як на нього, то він би тут і спати лишився, — пожартував його брат.
Група рушила назад. Дійшовши до отвору, Пако першим виліз нагору, а потім допоміг іншим. Маркос, перш ніж підніматися по мотузку, передав великого ліхтаря. Коли печера освітилася, діти побачили Мочіту, яка щось тримала в зубах.
— Йди сюди, Мочіто! — лагідно покликав Пако.
Мочіта наблизилась, і хлопчик забрав у неї червону палицю.
— Це вона вирила. Для неї це скарб, — сказав він.
Усі вже були нагорі. Відв’язали мотузок і вийшли з печери. І тут Маркос зміркував.
— Якщо археологи ховали тут ящики, — подивився він співчутливо на Пепе, — то вони першими виявили ці малюнки, чи не так?
Маркос мав слушність. Пепе не спало такого на думку. Він відразу знітився. Як можна було припускати, що він перший відкрив малюнки, коли в цій самій печері зберігались знахідки археологів. Отож, прощай його надія на відкриття.
— Гаразд. Тепер ми переконалися, що ящики належали археологам, — сказав його брат. — Але лишається ще одна загадка: як вони могли винести їх, якщо я не зводив очей з печери?
Розділ XVII
АЛІНА ТА ПЕПЕ РИЗИКУЮТЬ
А що як спробувати шукати ящики в таборі археологів? Ця думка Маркоса сподобалася всім. Діти рушили берегом. Аліна гралася з Мочітою. Вона закидала вперед червону палицю, цуценя приносило її й клало до ніг дівчинки, а потім усе повторювалося спочатку. Зрештою палиця впала на піщану косу.
— Гей! Ідіть сюди! — покликала Аліна. — Тут якісь сліди.
Діти підійшли. Це були сліди босих ніг. Навіть пальці було чітко видно. Одні йшли від скель, через пісок, і зникали в морі, а інші вели в зворотному напрямку.
— Судячи з розміру, їх залишила висока людина. Наприклад, Хасінто, — вголос розмірковував Маркос і, підвівши очі, здивувався — От так штука! Сюди йдуть археологи!
І справді, з чагарників вийшли Ірма та Енріке і попрямували до дітей.
— Добридень, — привіталася жінка і незворушно спитала — Ловили рибу?
— Зараз? Ні,— відповів Пако і, на превеликий подив своїх товаришів, додав — Учора ввечері ловили.
— Учора погода була не для ловлі,— зауважила Ірма і звернулась до Аліни — 3 вами не було когось дорослого?
— Артеміо, сусід. Він ночував тут і недавно пішов. А ви коли повернулись?
— Сьогодні вранці,— сказав Енріке. — Нам лишилося дещо оглянути.
Маркос кинув оком на археологів і, здається, почав щось розуміти.
— Ну, що? До табору? Треба навести там лад, — обернувся до друзів хлопчик.
Усі добре знали, що там повний порядок, тож збагнули — це лиш привід. Вони розпрощалися з археологами її рушили. Мочіта побігла за ними з червоною палицею в зубах. У гущавині Маркос зупинив товаришів.
— Треба вирішити, що робити далі,— сказав він. Усі посідали колом на траву.
— Послухай, Пако, чому ти сказав, що ми вчора увечері ловили рибу? — спитала Аліна.
— А щоб вони не зрозуміли, що я спостерігав за печерою, якщо бачили світло мого ліхтарика.
— Ні, ні. Думаю, що вони нічого не бачили, — втрутився Маркос. — Я здогадуюсь, що сталося з ящиками.
— Що? — вигукнули діти майже в один голос.
— Все дуже просто. Вони прибули сьогодні зранку, коли Пако вже повернувся до намету, і спокійно забрали ящики.
Діти мовчали. Вони сподівалися почути розгадку великої таємниці, а все виявилось настільки простим.
— Так воно й було, — сказав нарешті Пепе. — Але якщо вони повернулись, значить, робота ще триває. Може, вони перенесли ящики в інше місце. Я обов’язково знайду їх.
— Пропоную ось що, — оголосив Маркос. — Я йду до Індіанської бухти: може, пощастить зловити щось на сніданок. Пепе шукатиме ящики. А Пако та Аліна можуть сходити на Соснову гору й почекати, поки Хасінто піде з дому.
— А коли впевнимось, що він вийшов, то зайдемо, — підхопила Аліна.
— Ні,— заперечив її брат. — Як побачите, що він вийшов, прийдете й скажете мені. Сходимо разом. Гаразд?
Діти погодились. Кожен подався своєю дорогою.
Коли Пако та Аліна добулись на вершину Соснової гори, хлопчик поглянув у долину, де стояла хатина.
— Будемо чатувати в різних місцях, — сказав він, — Так ми побачимо не тільки як він вийде, а й куди піде.
Аліна згодилась, і вони взяли хатину в облогу. Дівчинка зачаїлася у траві з боку моря, де вони ховалися й минулого разу. Аліна непокоїлась. З братом вона домовилася. Але чи можна бути впевненим, що Хасінто не повернеться додому тоді, коли вони шукатимуть Маркоса? Ні, вона не хотіла пропустити такої нагоди.
