Пригоди Омкая - Зубарєв Хома Олександрович (читать книги полностью без сокращений бесплатно .TXT) 📗
Ставши на нарти, Чочой гадав: «Чи добіжить?» — і серце йому завмирало.
Хижаків було з тридцять. Вони неслись навскач. Відстань між собакою і вовками становила зараз метрів зо двісті, і Соболь міг сподіватись на удачу, але ремінний посторонок, прикріплений до алика, волікся кінцем по снігу, заплітався за ноги і затримував біг. Відстань між собакою і вовками щосекунди скорочувалась.
Проскочивши невелику низину, Соболь звернув на вузьку прогалину, вздовж якої тягнувся кам'яний бар'єр, порізаний поперечними тріщинами і щілинками. Частина вовків повернула за собакою, а решта їх побігла вліво від бар'єру, в обхід Соболю.
Чочой хвилин п'ять стояв і, простягнувши вперед руки, благально шепотів крізь сльози:
— Соболь, друже! Доганяють, не здавайся… Ну, ну, натисни ще… Ще трохи!..
Соболь не чув Чочоя. У цю мить вовки, вдершись через бар'єр на прогалину, вискочили йому назустріч. Соболь повернув було назад, але перед ним, вишкірившись іклами, майнули вовчі пащеки. Він відсахнувся і проскочив через тріщину за бар'єр.
Втративши здобич, хижаки метались по прогалині, налітаючи один на одного, гарчали і затівали бійку.
Чочой бачив, як Соболя знов оточили вовки, як він стрибнув на великий камінь, потім на другий, третій… і зник. Далі все злилося і попливло старому в очах. Він плакав.
Довго стояв Чочой і все дивився на спустілу пагорбисту тундру, йому залишалося одно: йти до стійбища пішки.
Присівши на нарти, Чочой вийняв з мішка запасні оленячі панчохи-чижі, хутряні рукавиці, торбази і перевзувся. Порожню сумку для набоїв він пожбурив убік. Перекинувши через плече клунок з харчами, старий вирушив у дорогу.
З того боку, де зник Соболь, з'явились маленькі сіруваті плями, вони все збільшувались і беззвучно котилися по снігу.
— Чи не упряжки йдуть? — пожвавішав старий.
Але відразу ж колючий холодок ковзнув по його спині: вовча зграя поверталась назад. Чочой кинувся до нарт. Хижаки бігли риссю Ось вони вже зовсім близько. Вже добре видно їхні незграбні голови і стальний блиск очей. Чочой схопив гвинтівку, але, згадавши, що набої всі витрачено, відкинув її. Він метався біля нарт. Без усякої потреби шпурнув чайник, кукуль, мішок з запасним одягом. І раптом його увагу привернув казан, край якого спирався на купину і був трохи піднятий. Старий поспішно зняв з себе широку хутряну кухлянку і, залишившись у ватяній тілогрійці, став на коліна і вповз під казан. Яма між купинами, виявилось, була досить глибока, і в ній можна було стояти на колінах, майже не пригинаючись. Чочой збагнув, що хижаки легко можуть скористатися цим самим лазом. Він спробував спиною підняти казан і зрушити його з купини, але казан не піддавався. Тоді Чочой уперся коліньми у вінця казана і короткими ривками почав штовхати його. Казан ворухнувся і осів дещо глибше, хоч щілина повністю не закрилась.
Озброївшись ножем, старий приготувався охороняти вхід до сховища.
Хижаки гасали навколо чорного ковпака, стрибали через нього, обнюхували. Один вовк навіть лизнув нахололий на морозі казан, але зразу ж відскочив, виснувши.
Чочой чув, як вовки гребли лапами сніг, підкопуючись під казан, і пробував злякати їх — стукав ручкою ножа по дну і стінках казана.
До самої ночі тривала боротьба між людиною і розлюченими хижаками. Коли потемніло, напад несподівано припинився. Але вовки не пішли. Вони лежали біля казана, не зводячи з нього очей.
Чочой вирішив, що вовки дали йому спокій і подалися геть, в пошуках легшої здобичі. Чочой полегшено зітхнув і відчув раптом непереборний тягар і втому з усьому тілі. Думки плутались, у вухах гуло, і все, що діялося з ним хвилинку тому, — страх і близька смерть — розвіювалось зараз, втрачаючи свою гостроту, йому здавалось, що нічого з ним не трапилось. Він просто заліз у цю маленьку чорну ярангу, прокоптілу димом, щоб зігрітися в ній і відпочити. Він так мало спав і така довга була дорога. Він задрімає зараз і навіть роздягатися не буде, обіпреться об стінку яранги і подрімає. Звичайно, погано, що він собак не нагодував. У нього ще чимало м'яса лежить на нартах. Можна навіть збільшити порції і як слід нагодувати тварин. Мабуть, він встане зараз і піде. А втім, ні… потім… З дороги собакам завжди треба дати невеликий відпочинок, а потім уже годувати їх… Так, так! А зараз можна сісти трохи вигідніше — простягти ноги і відпочити… Ось так…
Прихилившись до стінки казана, старий не чув, як одна нога його повільно випросталась і вистромилася з-під казана в щілину…
Чочой несамовито закричав спросоння від нестерпного болю і смикнув ногу. Але хижак стиснув її іклами і не відпускав. Вовк вперся задніми лапами в купину і все глибше і глибше просував лобасту голову під чавунний ковпак. Із горла хижака виривався придушений хрип: казан душив йому шию. Чочой ударив його ножем у горло. Вовк висмикнув голову з-під казана і, смертельно поранений, похитуючись, посунув до яру. Почувши запах крові, голодна зграя накинулась на нього і роздерла…
Вовки заворушились. Із зграї вийшов старий здоровенний вовк. Шерсті на його боках і шиї майже не було, а ребра і плечові кістки, здавалось, просвічували крізь шкіру. І все-таки в кожному русі хижака відчувалася сила і влада вожака.
Обійшовши навколо казана, він сів на задні лапи, закинув голову і завив. Голос його був низький, грудний. У ньому чулися туга і заклик. Коли хижак брав високу ноту, на його вилицях бігали жовна, а хрящові кільця на горлі перекочувались угору. Вовки слухали вожака, зімкнувшись вузьким колом. Деякі з них теж, піднявши голову, зверталися з жалібним виттям до зірок…
По тундрі їхало п'ять упряжок. Вони ще вчора залишили стійбище і протягом дня й ночі не зупинялись. Пройшовши вздовж Північних хребтів, упряжки двічі пересікали вододіл і на світанку, спустившись руслом річки до Гольцового озера, звернули в район сопок.
Через кожні п'ять-шість кілометрів чукчі роз'їжджались у різні боки і, оглянувши навколишню місцевість, знову збиралися. На одній з нарт їхав син Чочоя, Іттиль. В його упряжці, поруч з вожаком, ішов чорний великий собака Соболь. Минулої доби Соболь прибіг з тундри в селище. З його лап капала кров, на голові і на боках виднілися глибокі садна. Недобру звістку приніс він жителям тундри. Щось сталося в дорозі з Чочоєм. Де він тепер? Чи живий?
Упряжки, вислані на розшуки Чочоя, прочісували зараз усю тундру. Час від часу Іттиль спускав з прив'язі Соболя. Він надіявся, що собака по запаху розшукає місце, де проїжджав Чочой. Гасаючи по тундрі, Соболь забрався одного разу на голий кам'янистий гребінь і натрапив там на нартову лижню. Правда, лижні не було видно, але собака, обнюхавши землю, пішов по сліду. Чукчі поїхали за Соболем. Спустившись з гребеня, собака повернув управо, на низину, а потім знову вискочив на пагорб. Далі Соболь не пішов. Пробігши метрів сорок, він кинувся назад і, відчуваючи небезпеку, підібгав хвоста, і загарчав. Взявши гвинтівки, чукчі пішли оглядати сідловину. По дорозі вони побачили обгризені кістки двох вовків. Сумніву не було: Чочой проїжджав тут і, можливо, оточений вовками, відстрілювався від них.
Чукчі довго стояли на сопці, оглядаючи в біноклі тундру. Недалеко від великого яру вони помітили чорний горбок і рухливі білі плями.
— Це вони… вовки… — не відриваючи від очей бінокля, промовив бригадир Ятто.
— А ото, мабуть, казан чорніє! — сказав інший чукча.
Всі п'ять упряжок, досягши яру, повернули вліво і рушили понад урвищем. Стоячи на колінах, Іттиль тримався одною рукою за край нарт, а в другій стискав карабін. Поруч з ним їхав Ятто; трохи відставши, мчав широкоплечий Каант, далі — обліковець Рале і колгоспний комірник Тегрет. Вони також тримали гвинтівки напоготові. Зустрічний пекучий вітер свистів у вухах, обпалював обличчя, але люди не відчували холоду. Нарти стрибали на снігових застругах, злітали на горби, пірнали в ями і з шумом закочувались на крутих поворотах.
