Пригоди Омкая - Зубарєв Хома Олександрович (читать книги полностью без сокращений бесплатно .TXT) 📗
Іноді подих морозу, наче вогнем, обпалював собак. Собаки починали задихатися, пирхати. Чочой скидав тоді хутряні рукавиці і швидко відтирав гарячими долонями крижані корки, що стягували тваринам і рот, і ніс, і очі.
Щоб нарти краще ковзали, старий зупинявся, виймав з-за пазухи флягу з водою і змочував широкі дубові полозки. Коли вода кінчалась, Чочой рвав на купинах торішню траву, розпалював вогнище і, розтопивши у кухлі сніг, знову наповнював флягу водою. Він змочував полозки щоразу, як тільки крижаний шар на них стирався або відпадав.
Так їхав Чочой день, другий. А широка безлюдна тундра тікала від нього все далі і далі на північ. Здавалось, німа пустеля оперізувала всю земну кулю і нема їй ні початку, ні кінця.
На п'яту добу упряжка прибула в порт, на шосту — Чочой вже повертався назад.
Десять собак, запряжених цугом, дружно везли казан. Сніг, прибитий вітрами, одноманітно співав під полозками свою нескінченну скрипучу пісню. Чочой також співав, покурюючи пахучий тютюнець, яким наділили його в порту зимівники-радисти. Він співав тихо, низьким гортанним голосом, що нагадував туркотання голуба. Похнюпившись і трохи похитуючись, він співав про те, що колись у тундрі жило багато-багато чукчів. Вони були сміливі мисливці і добре ловили звірів. Та зажерливі куркулі й шамани забирали у них песців і нічого за них не платили. Куркулі примушували чукчів пасти їхніх оленів, але погано одягали пастухів і мало давали їм м'яса; і чукчі ходили голодні, в подертих кухлянках, дуже мерзли і вмирали. Тепер чукчам щедро платять за песців, одягаються чукчі в міцні торбази й кухлянки. Москва посилає їм у тундру великі, світлі яранги, які називають будинками. А скільки тепер у тундрі пасеться ситих швидконогих оленів! Хо! От як живуть чукчі!
Чочой жвавішав, відкидав капюшон кухлянки і постукував пужалном по казану. Старому подобалось, коли великий чорний ковпак, наче живий, починав співати густим металічним басом. Чочой усміхався, і груди його сповнювалися радістю. Він знову стукав по казану і ніжно гладив долонею його широке опукле днище. Адже нікому іншому, а саме йому доручили привезти цю важливу штуку. Чочой уже уявляв собі, з яким захопленням і заздрістю зустрінуть його дома, як жителі стійбища, зібравшись на відкриття їдальні, будуть усміхатися і зиркати у його бік. «Спасибі тобі, дорогий Чочой! — скажуть вони. — Чудового казана привіз нам. Який жирний, смачний навар виходить у ньому!»
Почуття радості від скорої зустрічі розчулювало старого. Він зупинявся і, підійшовши до собак, лагідно плескав по вкритих інеєм шиях, поправляв упряж і обсмикував на віях тонкі голки бурульок і грудочки льоду. Собаки радісно гавкали, намагаючись лизнути свого господаря в обличчя.
— Ярай-ярай-яра-аай! — рушаючи далі, підбадьорював Чочой собак.
Від знайомих слів, які провіщали близький відпочинок і домівку, собаки нетерпляче повискували і дужче натягували лямки.
На третій день після виїзду з порту нарти пересікли вододіл і спустились у розлогу долину. Чочой зупинив собак, нагодував їх, сам напився чаю і відпочив, забравшись у спальний мішок-кукуль. Коли зійшов місяць і барвисті спалахи сяйва заграли в засніженій пустелі, упряжка рушила далі.
До стійбища тепер залишалось не більш як вісімдесят кілометрів. Чи не половина цієї дороги проходила серед сопок, горбів та ярів. Часті повороти, підйоми на сопки і спуски знесилювали собак. Іноді, досягти вершини перевалу, вони, як мертві, падали на землю і хвилин сорок лежали, висолопивши язики і важко дихаючи.
Згодом двоє собак обдерли об каміння лапи. Боячись вивести з ладу всю упряжку, Чочой скоротив перегони. Частіше зупинявся, давав тваринам відпочити і відновити сили.
Одної ночі Чочоя стурбували маленькі зеленкуваті вогники. У темряві вони здавалися тьмяними іскрами, що швидко згасали. От іскри знову появилися, але вже значно далі від перших і в протилежному боці. Чочой добре розумів, що означали ці нічні вогники в тундрі. На всякий випадок він витяг з чохла гвинтівку і поклав її біля себе.
На світанку у східній частині обрію спустився з гір мармурово-сірий горбастий вал. Подібний до велетенського джгута, він повільно перекочувався по землі, підминав під себе і горби, і сопки, і снігові кучугури. Не пройшло й години, як тундру затягло густим туманом.
Видимість зникла. Чочою залишалось одне: зупинитись і чекати, поки знову проясниться небо.
Роздивившись, Чочой помітив на шляху глибоко вдавлені в сніг відбитки широких лап страшного ворога тундри — білого полярного вовка. Очевидно, хижаки натрапили на здобич і тепер переслідують її, вичікуючи зручної хвилини, щоб відразу покінчити з своєю жертвою.
Опівдні з півночі подув гострий, колючий вітер. Наче вату, шматував він густу товщу туману, вихоплював з неї сірі клапті і гнав їх у молочну каламуть. Незабаром показались у просвітах обриси спочатку близьких предметів, а потім і далеких. Один за одним виростали сірі горби, сопки. Вони ніби ворушились у хвилях туману і, здавалось, перебігали з місця на місце. Коли туман почав розсіюватись, горбки, мов у казці, перетворювались на живі істоти і знову зникали, танули… Вони поспішали сховатися в ярах і за найближчими сопками.
Увесь день вовки стежили за упряжкою, появляючись то з того боку, то з іншого. Іноді хижаки розбігалися маленькими групами, але незабаром знову збирались у велику зграю.
Чочой сидів на нартах, мов на жаринах, тривожно озирався, раз у раз підганяв собак. Він поспішав якнайшвидше вибратися з сопок. На чистому рівному місці вовки не будуть такі сміливі, а там, дивись, покажуться димки стійбища або хто-небудь з мисливців помітить його, вирушаючи в тундру полювати на песців.
Піднімаючись на круті перевали, Чочой злазив тепер з нарт, впирався руками з казан, штовхав його ззаду, допомагаючи собакам.
Та сили у них вичерпувалися.
Якось, спускаючись з горба, упряжка несподівано кинулась убік. Чочой оглянувся: кроків за двадцять від нього біля каменя сидів вовк. Поряд з ним лежав на снігу другий. Перший вовк повільно відійшов од каменя, подивився на упряжку і подався далі. Він був дуже худий. Брудно-біла шерсть на його боках і спині стирчала, хвіст, як поліно, круто звисав, майже торкаючись снігу. Коли хижак рухався, ребра його, немов обручі, переміщувались під шкірою. Але товсті жилаві лапи, широкі груди і великі вугласті щелепи приховували в собі витривалість і велику силу. Чочой вистрілив у вовків і погнав упряжку. Один з хижаків ткнувся у сніг, але відразу ж підскочив і, тягнучи підбитий зад, поповз убік. Другий вовк, залишившись на місці, зрідка підводив голову і хрипів.
Дика голодна зграя, побачивши на снігу кров і поранених вовків, накинулась на них і за кілька секунд розірвала.
Покрутившись на місці, хижаки подалися слідом за нартами. Вони поділилися на дві групи і почали обходити упряжку з двох боків.
Вовки бігли один за одним ланцюжком метрів за двісті від нарт. Дедалі прискорюючи біг, хижаки намагалися випередити нарти. Цю небезпеку Чочой передбачав. Спустившись з горба, він поїхав спочатку на рівнину, але зрозумів, що поки упряжка досягне мети, вовки зімкнуть коло. Тоді Чочой звернув направо до широкого яру — він поспішав добратися до скелі і під нею заховатися.
Через деякий час права зграя вовків також підбігла до яру і погналася за упряжкою.
Чочой відганяв пострілами ліву зграю вовків, яка з кожним кроком ставала зухвалішою. То той вовк, то інший, вискочивши із зграї, намагався притиснути упряжку до яру і відрізати їй дорогу. Побачивши за собою погоню, Чочой переніс вогонь на неї.
Щоб полегшити вантаж, Чочой скинув з нарт нерп'ячу тушу, взяту з дому для собак. Він вирішив викинути все: і кукуль, і клунок з харчами, і казан. Він уже перерізав вірьовку, якою було прив'язано казан, коли один собака, знесилившись, впав і, потрапивши під полозок, загальмував упряжку. Нарти круто завернули вбік, а через це повернулись і собаки. Упряжка помчала просто на вовків.
Не тямлячи себе від страху, не знаючи, що робити, старий у відчаї почав кричати і тарабанити прикладом гвинтівки по казану. Наче велетень, який несподівано прокинувся, казан здригнувся і затрубив рокітливим басом. Вовки шарахнули в сторони, відбігли кроків на п'ятдесят і, здивовані, зупинились. Розгублений Чочой зовсім не правив собаками. Він без упину тарабанив по казану і несамовито кричав. Собаки, залишені на самих себе, кидались то вправо, то вліво. Врешті вони помчали в улоговину. Звичайна тундрова улоговина, купиняста, з глибокими ямами і нерівностями була завалена свіжим пухким снігом. Нарти з розгону врізались у сніг і вдарились бортом об виступ, казан злетів з нарт, перекинувся догори дном і ліг одним краєм на високу купину. Упряжка зупинилась. Несподівано щаслива думка майнула в старого. Він висмикнув з-за пояса ніж і перерізав посторонки. Пущені на волю собаки кинулись урозтіч. Одні — через яр, на другий бік, інші — вздовж яру. Возки погналися за собаками. Підібгавши хвости, собаки мчали по тундрі, віддаючи все, що було ще не витрачено у їхніх напружених до краю м'язах. У них залишився єдиний шанс на життя: втекти від ворога. Але хижаки швидко наздоганяли собак і вмить розривали. Зараз вони гналися за останньою жертвою. Чорний великий собака, як вітер, летів по рівнині, Це був Соболь — вожак упряжки. Він біг у той бік, де на краю вечірнього неба була його батьківщина.
