Острів тисячі самоцвітів - Пашек Мірко (читаем книги онлайн .TXT) 📗

Мірко Пашек

ОСТРІВ ТИСЯЧІ САМОЦВІТІВ

Малюнки чеського художника В. КОВАРЖИКА

Перекладено за виданням: Mirko Pasek. Ostrov tisice drahokamu. Praha. 1964.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Два тропічні острови

Хоч обидва хлопці, Тікірі та Бандала, народилися на Ланці й ніколи її не залишали, довгий час їм і на гадку не спадало, що Ланка — це тільки великий острів; тож можна сказати, що вони не відали, де живуть. Декому це видасться смішним, ба навіть неймовірним, але насправді тут не було нічого дивного, їхні односельці мали досить турбот і клопотів, їм було не до того, щоб викладати дітям географію; слово «школа» Бандала й Тікірі лише чули. Ніщо навколо них і знаку не давало, що Індійський океан, на березі якого вони були день при дні від зорі до зорі, омивав їхню рідну землю з усіх боків. Хоч як вони напружували зір, бачили тільки поросле кокосовими пальмами узбережжя, що бігло обабіч села в безмір'я. Коли ж якось випливли з рибалками в широке море — вертаючи, побачили свою батьківщину як нескінченну смугу, накреслену на обрії і різноколірну, мовби веселка: внизу бірюзова гладінь океану, облямована білим мереживом прибою… над нею фіолетово-сірий пояс пальмових стовбурів… іще вище зелена хаща крон кокосових пальм, густих і сплетених, наче мох. А над ними вічноголубе небо…

Було це дуже гарно, груди їм розпирала невимовна радість, вони вигукували й співали, погойдуючись на хвилях. Лише тоді, коли море аж занадто вирувало, забували про домівку й пантрували радніше балансир: від нього залежала рівновага човна, а отже, і їхні життя.

Їхньою мовою, сінгальською, рибальський човен звався «катамаран». Був це легесенький човник, зроблений із пальмової кори, схожий скорше на стрілу, аніж на судно, на якому ловлять рибу в неспокійному морі. Такий довгий він був, такий вузький і хисткий, що, здавалося, перша велика хвиля мала б перевернути його й віддати все — екіпаж і вилов — на поталу акулам. Аби запобігти цьому, до борту катамарана (як, зрештою, до всіх рибальських човнів у південних морях) прикріплена двома зігнутими гілками довга міцна тичка з легкого дерева. Це й є балансир, що втримує катамаран у рівновазі, бо робить ширшою його основу. Тікірі якось спало на думку, що той балансир, по суті, другий, іще тонший човен, котрий пливе біля катамарана, нерозлучно з ним зв'язаний; а Бандала завважив, що, коли хвилюється море, катамаран спирається на свій поплавок так, як стомлена людина, йдучи, спирається на палицю.

Човен, на якому хлопці супроводжували рибалок, уміщав шістьох дорослих чоловіків і здобич — іноді багату, іноді мізерну… Зграї риби кочували з місця на місце, часом зовсім зникали, але акули залишалися завжди: в глибині під катамараном ковзали лискучі тіла, навіть не ворушачи плавцем, а тільки ледь-ледь стріпуючи хвостом. Тривожно стискається серце, коли дивишся, як вони там ширяють, схожі на фантастичних величезних птахів з маленькими крильцями або й на винищувачів, котрі під час війни проти японців часто пролітали над узбережжям Ланки й мали такий самий вигляд, як акули, той же сталевий колір і навіть майже однакові плавці-крильця, звернені назад, як вістря стріл, але, звісно, куди більші. Так, англійці потребували до польотів набагато дужчих крил і зчиняли більший гуркіт, аніж акули, що мелькають у прозорім океані німо, наче тіні.

Можливо, саме тому Тікірі більше до душі акули, ніж літаки білих панів. Подобався йому їхній безгучний, швидкий плин, сповнений затаєної сили, їхній спинний плавець, що нараз випірнав на поверхню, як трикутне вітрило, і мчав уперед куди прудкіше, аніж човен. Тікірі навіть трішки подобався страх, що викликали акули, страх цей його приємно лоскотав — приємно, бо він вірив і в певність човна, і в спритність рибалок. Ні, катамаран ніколи не перевернеться! Ані в бурю, ані тоді, коли з далини мчать пошрамовані хижі хвилі на білих коронах, сичать і звиваються! Човен, щоправда, здригнеться, захитається, ніс його задереться на мить у повітря, і тоді видно, як віяла бризок спадають у море… але відразу ж по тому ніс сідає на гладінь і чека нового натиску хвиль.

Гірше, коли хвиля наскакує збоку. Тоді, бувало, зводився вгору весь балансир — достеменно так, як легесенька шалька терезів, — і здавалося, що настав кінець рибалкам, що вони перевернуться вкупі з човном і ролі поміняються: тепер уже їх їстиме риба. Але в такий момент Вікрена робить отой свій порух: нахиляється, впирається об зігнуту гілку, що нею прикріплено балансир до човна, а тоді налягає на неї своїм могутнім тілом, — балансир слухняно припадає до води, як і слід.

Вікрена, Бандалин дядько, міг гратися з човном, як йому забагнеться. Мав квадратні плечі, веселі очі й довге синювате волосся, заплетене на потилиці в косу, скріплену великим целулоїдним гребінцем. Якби не було оцих квадратних плечей — скидався б здалеку на жінку. Однак хлопцям і на гадку не спадало, щоб він був схожий на жінку. Смішно! Усі чоловіки їхнього села носили волосся зв'язане у вузол, у вузлі гребінець, а довкола крижів саронг — вузьку спідничку з пістрявого полотна, що сягала половини литок, — і все-таки нічого жіночого в цьому не було: просто вони одягались і зачісувалися за сінгальським звичаєм. Втім, ані Бандала, ані Тікірі ніколи не одягали на себе нічого іншого, крім такої спіднички-саронга, і в обох волосся вільно розвіювалося по спині; а коли виростуть, стануть чоловіками, теж візьмуть волосся у вузол, застромлять у нього гребінь, званий «конде». Тоді вони будуть, як Вікрена: такі ж гарні, спритні й дужі…

Так вони думали обоє, звісно, кожен сам про себе. Один про одного думали зовсім інакше: Бандала про Тікірі, що той ніколи не зрівняється з Вікреною, навіть коли виросте, бо занадто вже він маленький та кволий. Тікірі про Бандалу, що той на свого дядька ані на остілечки не схожий і ніколи не буде схожий, бо занадто він гладкий, важкий; тож ніколи йому не бути таким, як Вікрена, — йдеться-бо про спритність і кмітливість.

Але вголос ніхто з них і словом не прохопився, щоб не уразити приятелевого самолюбства. Тільки іноді Бандала завважував подумки, що голова в Тікірі надміру велика як на таке дрібненьке тіло: «Як ти її носиш?!» — А Тікірі хитав, тряс, крутив головою, доводячи, що нести йому її дуже легко, сміявсь і нічого не казав. Не хотів навіть сваритися з Бандалою, не те що ламати дружбу. Без Бандали навряд чи взяли б його рибалки з собою, він-бо не мав серед них родича, та ще й такого дядька, як Вікрена. Якби Тікірі залишився на березі, було б йому сумно… Та й берег до ладу він не розгледів би, не побачив би оті чудесні чотири кольорові смуги, що роблять його схожим на веселку й губляться ліворуч і праворуч у легесенькій імлі, наче розпливаються у ній. Але насправді вони не розпливаються, а тягнуться далі й далі — так, як море тягнеться за обрієм, і завжди воно велике, хоч би скільки ти плив, так само, як небо ніде не кінчається, хоч би скільки ти йшов, — висить тобі над головою і біжить поперед тебе, як твоя власна тінь. І так само тягнеться в безмір узбережжя, рівне, пряме, мов туго напнена нитка, складене зі своїх кольорових смужок, далі й далі біжить… і світ складається лишень з неба, з океану та з нашої землі… і наша земля й наш океан лежать побіч, і я живу саме там, де вони стикаються, — оце й усе, і це чудово.

Так Бандала й Тікірі уявляли собі світ і були щасливі, що народилися саме на тій межі, де стрічаються море й земля, бо користали з них обох. І гадки не мали, що їхній рідний берег, який вони бачать з човна, не рівний, мов напнена нитка, а округлий, мов яйце, що їхня земля порівняно з материком мізерна — словом, це лиш острів, який має вигляд чайного листу, привішеного до південного кінця Індії.