Провалля і маятник (Збірник) - По Эдгар Аллан (читать книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗

Якось уночі наприкінці п’ятого року навчання після згаданої вище сварки, переконавшись, що всі сплять мертвим сном, я підвівся з ліжка і з ліхтарем у руці крадькома помандрував безліччю вузьких проходів до спальні ворога. Я давно планував з нього позбиткуватися, але цей розіграш досі ніяк не вдавалося втілити в життя. Наразі я чітко намірився реалізувати задум і твердо вирішив змусити тезку повністю відчути силу тієї люті, яка оволоділа мною. Діставшись його кімнатки, я прокрався досередини, а ліхтар запнув покривалом і залишив у коридорі. Я зробив крок уперед і прислухався до спокійного подиху. Переконавшись, що тезка спить, я повернувся, взяв ліхтар і знову наблизився до ліжка. Навколо нього звисала щільна габа, котру для виконання свого плану я тихо і повільно відгорнув. Яскраве світло чітко впало на сплячого Вільсона, а мої очі в ту ж таки мить прикипіли до його обличчя. Я дивився; і раптом від несподіваного відчуття тіло моє заціпеніло і завмерло. Серце страшенно закалатало, коліна затремтіли, душа наповнилася безпредметним і водночас невимовним жахом. Задихаючись, я опустив ліхтар іще ближче до його обличчя. Хіба це не риси Вільяма Вільсона? Я бачив, що вони належали йому, та затрусивсь як у лихоманці від думки, що вони не його. Що в них так вразило мене? Я пильно дивився на тезку, а в голові крутилася безліч думок. Не таким він здавався — зовсім не таким — під час жвавих денних годин. Одне ім’я! Схоже тіло! Той самий день прибуття до академії! Настирливе й незрозуміле копіювання моєї ходи, голосу, звичок, поведінки! Невже це можливо, невже те, що я зараз бачу, лише результат постійної звички саркастично мене імітувати? Охоплений жахом, я погасив ліхтар, мовчки вийшов із кімнати і відразу покинув стіни академії, щоб ніколи туди не повернутися.

Після кількох змарнованих місяців, пробайдикованих удома, я став студентом Ітону. Короткий проміжок часу виявився достатнім, щоб ослабити спогади про події в академії доктора Бренсбі чи принаймні спричинити фізичну зміну у природі почуттів, з якими я їх пригадував. Від трагедії не лишилося нічого. Тепер я знаходив у собі силу, щоб сумніватися у побаченому. Ту історію пригадував я лише з подивом. Характер мого життя в Ітоні навряд чи міг зменшити скептицизм. Вихор шалених дурощів, у котрий я відразу необдумано там поринув, перетворив події минулого на пусту піну, злизав усі сумні й серйозні враження, помилувавши тільки найлегковажніші спогади з колишнього життя.

Я не маю охоти детально описувати огидні походеньки та розпусту, що кидала виклик законам. Три роки дурості, які минули без жодного зиску, призвичаїли мене до різних пороків, до того ж я змужнів фізично. Якось після тижня негідних легковажних розваг я запросив до себе в гості на таємну пиятику невеличку компанію найрозбещеніших студентів. Ми зустрілися пізно вночі, оскільки наші оргії, як правило, затягувалися до ранку. Вино ллялося рікою, не бракувало й інших, не таких невинних спокус; на сході вже починало сіріти, а наші божевільні розваги були в самому розпалі. Підігрітий до краю картами й вином, я саме наполягав на виголошенні якнайгіршого блюзнірського тосту, аж раптом помітив, як хтось різко відчинив двері. Звідти долинув стривожений голос слуги. Він сказав, що якийсь пан, котрий, очевидячки, дуже поспішає, бажає поговорити зі мною у вітальні.

Страшенно збуджений від вина, я швидше зрадів, ніж здивувався неочікуваному візитові. Я відразу поплентався вниз, кілька східців — і я у передпокої будинку. У маленькій і низькій кімнатці ліхтаря не було; єдиним світлом було слабка передсвітанкова сірість, що просочувалася крізь напівкругле вікно. Тільки-но ступивши на поріг, я помітив молодика приблизно мого зросту, вдягненого у білу кашемірову візитку, [2] пошиту згідно з останньою модою, — точнісінько така візитка була і в мене. Це я зміг роздивитися у нечіткому світлі, та риси обличчя залишилися для мене загадкою. Коли я ввійшов, він хутко рушив мені на зустріч широким кроком і, безцеремонно й нетерпляче схопивши мене за руку, прошепотів на вухо слова «Вільям Вільсон».

Я миттєво витверезився. У поведінці незнайомця, у нерівному тремтінні піднятого пальця, який він тримав між моїми очима та світлом, було таке, що невимовно мене здивувало, проте вразило мене інше: похмуре попередження, що забриніло у двох вимовлених пошепки словах, і характер, тон, звучання простої пари знайомих складів принесли з собою тисячі заплутаних спогадів про дні давно минулі й наче вдарили мою душу електричним розрядом. Поки я опанував себе, незнайомець зник.

Хоча цей випадок і вразив мою розбурхану уяву, та швидкоплинність його не поступалася яскравості. Кілька тижнів я присвятив серйозному дослідженню, наді мною висіла темна хмара хворобливих роздумів. Я не став прикидатися перед собою, що не впізнав, не визначив особу людини, котра так нахабно втрутилась у мої справи і збентежила невисловленою порадою. Але хто чи що був цей Вільсон? Звідки він з’явився? Чого прагнув? На жодне з цих питань не знайшов я відповіді; дізнавсь я тільки про те, що через раптовий нещасний випадок удома він залишив академію доктора Бренсбі у другій половині дня моєї звідти втечі. Та незабаром я викинув його з голови; мою увагу поглинули думки про можливий від’їзд до Оксфорда. Туди я і попрямував; непомірне марнославство батьків підштовхнуло їх забезпечити мене гардеробом і річним утриманням, котре дозволяло вільно купатися в такій дорогій серцю розкоші та змагатися в щедрості витрат із найбагатшими спадкоємцями у Великій Британії.

Захоплений такими можливостями для розгульного існування, мій природний темперамент вирвався назовні з подвійним запалом; я нехтував усіма законами порядності у божевільній круговерті дикого розгулу. Нерозсудливо було б застановлятися на його подробицях — досить сказати, що в марнотратстві я перевершив Ірода і вписав себе до переліку найрозпусніших студентів.

Дійшло до того, що я втратив залишки шляхетності й почав шукати знайомства з майстрами найбільш ницого з мистецтв — із шулерами, а потім став експертом у цій мерзенній науці й почав практикувати її як один із засобів примноження свого і так величезного статку за рахунок легковажних однокурсників. Мерзенність злочину свідчила про те, що головною, якщо не єдиною, причиною такої поведінки була безкарність моїх дій. Адже найрозпусніші мої приятелі радше засумнівалися б у тому, щo бачать їхні очі, ніж запідозрили б веселого, відвертого і щедрого Вільяма Вільсона — найшляхетнішого і найпопулярнішого студента в Оксфорді. Його пустощі (як казали його нахлібники) — лише забави молодості й невтримної уяви, помилки — неперевершені витівки, а найгірші пороки — безтурботні й сміливі розваги…

Я два роки успішно тішився життям в Оксфорді, аж до університету прибув молодий вискочка — дворянин Глендинінг, багатий мов Ірод, причому багатства ті дісталися йому на дурничку. Я одразу побачив, що він не відзначався розумом, і вирішив зробити його об’єктом для випробування своїх вмінь. Я часто затягував його до гри й зі звичайною майстерністю шулера дозволяв вигравати значні суми, щоб він дужче заплутався у моїх тенетах. Зрештою, коли моя схема підходила до фіналу, я зустрівся з ним (поклавши собі, що ця зустріч буде останньою і вирішальною) у домі нашого близького спільного друга містера Престона, котрий, віддам йому належне, ні на мить не підозрював про мій план. Щоб усе було природніше, я організував невелику вечірку для десятка своїх приятелів і потурбувався, щоб згадка про карти з’явилася цілком випадково, та ще й злетіла з вуст потенційної жертви. Щоб не говорити багато на огидну тему, скажу, що я не забув про жоден зі своїх специфічних фокусів, таких звичних у схожих обставинах, що залишається тільки дивуватися, як знаходяться люди настільки наївні, щоб на них купитися.

Посиденьки затягнулися до пізньої ночі, аж урешті маневр із метою отримати Глендинінга як єдиного візаві завершився успіхом. Грали в мою улюблену екарте! Зацікавлені розмахом гри, приятелі покинули свої карти і стояли навколо нас як глядачі. Вискочка, якого я хитрістю змусив добре нализатися на початку вечора, наразі тасував, роздавав і грав із незрозумілою нервовістю, котру лише частково можна було приписати сп’янінню. Дуже швидко він заборгував великі суми, потім хильнув портвейну і зробив те, що я й передбачав, — запропонував подвоїти ставки. Вдавши страшенну нехіть, я відмовився, тож він почав гостро висловлюватися на мою адресу, і я погодився. Результат довів, що жертва була у моїх тенетах; менш ніж за півгодини борг зріс учетверо. За якийсь час з його обличчя зник рум’янець від вина, потім, на превеликий мій подив, я помітив, що згодом він зблід як смерть. Я здивувався, бо завбачливо довідався про те, що він страшенно багатий, — програв він чимало, та ті суми не могли так уплинути на його настрій. Мені подумалося, що його розвезло від випитого вина, тож я вже збирався наполягати на припиненні гри, аж фрази, що пролунали у мене за спиною, і відчайдушний зойк Глендинінга, дали мені зрозуміти, що він збанкрутів — за обставин, які, зробивши його об’єктом загального співчуття, захистили б навіть від диявольських підступів.