Провалля і маятник (Збірник) - По Эдгар Аллан (читать книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗

Раптом хтось спробував відчинити замкнені на клямку двері. Я поспішив завадити втручанню і негайно повернувся до помираючого суперника. Чи є на світі слова, що здатні були б змалювати подив і жах, які охопили мене, коли я побачив те, що відкрилося моїм очам? Поки я ходив до дверей, у кімнаті сталися зміни: у кутку десь узялося величезне дзеркало, якого там і близько не було. Коли, нажаханий до краю, я зробив крок до нього, моє бліде і закривавлене відображення рушило мені назустріч.

Це просто ввижається, подумав я собі, та помилився. У дзеркалі був мій ворог. Плащ і маска валялися на підлозі. Всі риси його обличчя, всі деталі його вбрання цілковито збігалися з моїми рисами та моїм убранням!

Так, то був Вільсон. Він заговорив до мене, і голос його був такий гучний, що я подумав був, ніби сам балакаю до себе:

— Ти переміг, я програв. Та відтепер судилося бути тобі мертвим — мертвим для світу, для неба і для надії! Ти існував у мені — і в загибелі моїй помреш, бо знищив ти себе самого!

Факти у справі пана Вольдемара

Звісно, я не намагатимусь видавати за диво, що незвичайна справа пана Вольдемара стала предметом численних дискусій. Було б радше дивним, якби сталося навпаки, особливо беручи до уваги супутні обставини. Хоча всі учасники й хотіли зберегти історію в таємниці, та попри наші намагання вплинути на стан речей, спотворена й перебільшена версія подій збурунила суспільство і стала причиною хибних уявлень і, природно, великої недовіри.

Зараз я вважаю за необхідне викласти факти так, як розумію їх сам. Якщо говорити стисло, вони такі: упродовж трьох останніх років мою увагу неодноразово привертало питання гіпнотизму. Приблизно дев’ять місяців тому в мене виникла думка про те, що в різноманітних експериментах, котрі проводилися донині, мав місце важливий і незрозумілий недолік — досі жодну людину не гіпнотизували в момент смерті. Залишалося невідомим, по-перше, чи існує в пацієнта в такому стані чутливість до магнетичного впливу; по-друге, якщо існує, то послаблює чи посилює її згаданий стан, по-третє, до якої міри чи на який проміжок часу можна призупинити вторгнення смерті. Були й інші моменти, на які варто було б знайти відповіді, та саме три оті питання викликали у мене найбільше зацікавлення; особливо останнє, з огляду на винятково важливий характер наслідків.

Міркуючи над тим, як перевірити ці особливості, я пригадав свого друга, пана Ернеста Вольдемара, широко відомого упорядника «Bibliotheca Forensica» [3] і автора (під псевдонімом «Іссахар Маркс») польських перекладів «Валленштайна» та «Гаргантюа». Пан Вольдемар, котрий проживав з 1839 року переважно в Гарлемі, в Нью-Йорку, є (чи був) людиною особливо примітною завдяки худорлявості — ноги його дуже нагадували нижні кінцівки Джона Рендольфа, — а також відзначався геть сивими бакенбардами, які становили разючий контраст із темною чуприною, яку через те дуже часто вважали перукою. Темпераменту він був нервового, тож являв собою гарний об’єкт для гіпнотичного експерименту. Два чи три рази при нагоді я без особливих труднощів змусив його заснути, проте інші результати, яких я природно очікував, враховуючи його фізичну конституцію, мене розчарували. Жодної миті його воля не перебувала під моїм контролем безсумнівно і повністю; стосовно clairvoyance^**, я теж не міг домогтися від нього ніякої надійної інформації. Тоді я приписував свою поразку поганому стану його здоров’я.

За кілька місяців до нашого знайомства лікарі підтвердили у нього сухоти. Пан Вольдемар мав звичку спокійно говорити про неминучу смерть як про річ, не варту ні замовчування, ні жалю.

Коли згадані думки вперше з’явилися в моїй голові, було цілком природно, що я подумав про пана Вольдемара. Я добре знав урівноважену життєву філософію цієї людини, щоб очікувати з її боку якихось вагань; крім того, у нього в Америці не було родичів, котрі могли б завадити справі. Я відкрито пояснив йому суть експерименту, й він щиро ним зацікавився. Це трохи мене здивувало: хоч він завжди погоджувався виступати піддослідним у моїх експериментах, та ніколи не виказував зацікавлення тим, чим я займався. Характер його хвороби допускав точне вирахування дати смерті; ми домовилися, що він погукає мене за добу до своєї смерті.

Через сім місяців я отримав від пана Вольдемара наведену нижче записку:

Я отримав записку за півгодини після її написання, ще за п’ятнадцять хвилин я був у кімнаті помираючого. Я не бачив його десять днів, і мене глибоко вразили зміни, що трапилися за такий короткий проміжок часу. Обличчя набуло свинцевого відтінку, очі були страшенно тьмяні, виснаження настільки сильне, що виличні кістки ледве не розривали шкіру. Виділення мокротиння було надмірним. Пульс — ледве відчутним. Проте Вольдемара дивовижним чином не полишила здатність мислити і певні залишки фізичної сили. Він чітко говорив, сам приймав ліки, що тамували біль. Коли я зайшов до кімнати, він олівцем писав замітку у нотатнику, сидячи на ліжку, обкладений подушками. У кімнаті були лікарі Д*** і Ф***.

Потиснувши Вольдемарові руку, я відвів джентльменів убік і отримав від них детальний звіт про стан пацієнта. Ліва легеня вісімнадцять місяців була в напівзакостенілому або кальційованому стані й не підтримувала життєдіяльності. Права у верхній частині теж частково закостеніла, а нижня її половина була суцільною гнійною масою рухливих туберкул. Там було кілька отворів, в одному місці відбулося навіть зрощення з ребром. Процеси у правій легені почалися порівняно нещодавно. Закостеніння прогресувало з незвичайною швидкістю, минулого місяця не було жодних ознак його наявності, зрощення помітили тільки три дні тому. Незалежно від сухот у пацієнта підозрювали аневризму аорти, та на той момент симптоми закостеніння унеможливлювали точний діагноз. Обидва лікарі вважали, що пацієнт помре наступного дня (в неділю). Тоді була субота, сьома година вечора.

Після розмови зі мною лікарі Д*** і Ф*** попрощалися з недужим. Вони не збиралися повертатися, та на моє прохання погодилися ще раз навідати пацієнта о десятій годині наступного вечора.

Коли вони пішли, я поговорив із паном Вольдемаром про його швидку смерть і про запропонований мною експеримент. Він знову підтвердив бажання взяти у ньому участь і навіть спонукав, щоб я зараз-таки його й починав. У кімнаті було двоє доглядачів, чоловік і жінка, та я не вважав за доцільне починати важливий експеримент за відсутності надійніших свідків — адже могло статися щось особливе, а воно потребувало б підтвердження. Тому я відклав процедуру до восьмої години недільного вечора, коли прибуття мого знайомого студента-медика, пана Теодора Л-ла, звільнило мене від останньої перепони. Спочатку я планував дочекатися лікарів, та змушений був почати, по-перше, підкоряючись наполегливому проханню пана Вольдемара, а по-друге, через власне переконання, що не варто втрачати й хвилини, оскільки він, як бачилося, швидко згасав.

Пан Л-л люб’язно пристав на мою пропозиції занотовувати все, що відбувається; його детальні записи я зараз і переказую.

Було п’ять хвилин на дев’яту, коли, взявши руку пацієнта, я попросив його сказати якомога розбірливіше пану Л-л, що він (пан Вольдемар) з власної волі погоджується на те, щоб я загіпнотизував його в цьому стані.

Він відповів тихо, але все-таки чутно:

— Так. Я цього хочу. Боюся, що ваш гіпноз… — він затнувся і відразу додав, — що задовго його відкладали.

Поки він говорив, я почав робити паси, які, як я знав із досвіду, були найефективнішими для підкорення його волі. Перший легенький удар долонею по чолу справив свій вплив, та хоч як я старався, але далі не досяг відчутного результату. Годині о десятій згідно з домовленістю прийшли лікарі Ф*** і Д***. Я стисло пояснив їм свої наміри, й оскільки вони не висловили заперечень, сказавши, що у пацієнта вже почалася передсмертна агонія, я без зайвих вагань продовжив експеримент, замінивши, одначе, горизонтальні паси на вертикальні й пильно дивлячись просто у праве око піддослідного.