Таємниця Зоряної кімнати - Лысенко Василий Александрович (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
Зібрала Олеся своїх подруг, сказала їм:
«Гинуть наші батьки, падають посічені ворожими мечами наші наречені, до останку захищають нас, прикривають рідну землю. А що ми без них? Заберуть нас чужинці, поведуть в неволю!.. Краще нам полягти в бою, аніж стати нікчемними рабинями! Підемо в бій, допоможемо нашим воїнам!..»
Узяли дівчата важкі мечі і пішли в бій проти нападників. Побачив Іван-богатир свою кохану Олесю на вороному коні з блискучим мечем у руках — відчув у собі силу безмірну, рубав ворогів, нищив їх, бо пліч-о-пліч з ним була кохана дівчина. Оглянеться Іван, побачить Олесині блакитні очі, і падає його меч, як та блискавка, на голови чужинців.
Не витримали чужинці і почали тікати в степ, подалі від страшної і неминучої загибелі. І коли тікали, вдарила отруйна стріла в Олесю. Поточилася дівчина, впала на землю, закривавилася її біла вишиванка. Приніс Іван поранену дівчину до її хати, поклав на ліжко, покликав знахарів, просив напоїти кохану дівчину цілющим зіллям, врятувати її від смерті.
Приходили знахарки, приносили всіляке зілля, варили, напували ним Олесю, шепотіли чудодійні заклинання — і все намарне. Умирала дівчина, поволі згасало її молоде життя.
Прийшла до Лесі стара-стара знахарка, подивилася на поранену, сказала:
«Не жити їй більше на цьому білому світі, не топтати ряст на землі. Стоїть за її плечима смерть-костомаха, приміряється, як її своєю косою підтяти».
Почув Іван слова старої знахарки, зірвав із себе пояс з коштовним камінням, простягнув їй, промовив:
«Візьми, бабусю, оцей пояс і порятуй мою кохану! Нема мені життя без Олесі!»
Похитала головою стара знахарка:
«Не потрібне мені твоє коштовне каміння, хлопче, бо нема в мене сили зарадити твоєму горю. Страшна, невигойна отрута вбиває твою кохану. І скоро вона згасне, згорить, як та свічка, і ніхто вже її не порятує. Ти переживеш своє горе, а дівчину іншу знайдеш собі».
«Не переживу я цього горя, — відказав Іван, — бо нема мені життя на білому світі без моєї Олесі! Люблю я її більше, ніж своє власне життя! Для мене вона, як те сонце: зайде воно за далекі ліси та високі гори — і настане й для мене нескінченна ніч!..»
Подивилася стара знахарка на Івана, пильно подивилася, ніби хотіла своїм поглядом освітити його душу, і сказала:
«Славний ти лицар, щире й відважне серце б'ється в твоїх грудях. Хочеться мені допомогти тобі, хочеться врятувати твою кохану, тільки не може моє зілля переважити ворожу отруту. А там, де не зарадить ніяке зілля, може зарадити велике кохання. Можна порятувати твою наречену, тільки якщо ти й справді готовий не пожаліти для неї свого життя».
«Усе зроблю, життя свого не пожалію, аби порятувати мою Олесю».
«Так слухай, — сказала знахарка — і запам'ятовуй. Є жива вода у Мавки лісової, в царівни зеленокосої. Живе вона в борах дрімучих, оточених болотами непрохідними, і охороняють її недремно всі лісові створіння. Усіх, хто пробивається до Мавки за живою водою, вона випробовує, змушує відгадувати загадки. А хто їх не відгадає, назавжди лишається в лісовому царстві. Хто не ходив по живу воду, нікому не вдавалося повернутися назад. Подумай, лицарю, чи є в тебе сили на такі випробування».
«Кажи, бабусю, як добратись до Мавки лісової».
«Тоді іди в темні бори і шукай галявину з трьома дубами. На тій галявині круглий рік цвітуть проліски, бо там нуртує невидиме джерело живої води. І кожен день приходить на ту галявину вродлива Мавка поглянути на свої проліски. От і проси в неї живу воду. А що далі буде — не знаю. Далеко я бачу, дуже далеко, а що діється на тій галявині, не відаю, бо її завжди туман огортає. Але самому тобі не знайти дороги на чарівну галявину. Дам я тобі вірну провідницю, пташку-ластівку. Вона й виведе тебе до Мавки. Захопи з собою оцю сопілочку…»
Іде Іван дрімучими лісами, вірна й невтомна ластівка показує безпечний шлях. Людська нога не ступала в цих непрохідних нетрях. А на гілках гадюки отруйні гойдаються, сичать, намагаються дістати непроханого гостя своїми жалами. Затріпотіла безпомічно ластівка крилами, нема далі шляху.
Дістав Іван-богатир з кишені сопілку, заграв, заспівав про своє лихо, й затихли гадюки, пропустили Івана далі в ліс. Пурхнула ластівка у височінь і знову повела Івана. Довго йшов Іван, поки не постало на його шляху глибоке мертве озеро. Знову стривожено закружляла ластівка, дає знати Івану, що не можна йому підходити до темного озера.
Оглянувся Іван і побачив на березі невеличку, ветху хатину з перекошеним віконцем. Постукав Іван у двері,— ніхто не відповідає; хотів прочинити двері, а ластівка злякано тріпоче крилами, попереджає про небезпеку. Знову Іван забрязкав поржавілою клямкою. Коли це озвався хтось непривітним, старечим голосом:
«Заходь, заходь, коли тобі на білому світі жити набридло! Ще крок — і закам'янієш на віки вічні. Поглянь, скільки навколо каміння, то все такі хоробрі, як ти. Чого ж стоїш у порозі, чого до моєї хати не заходиш? Чи, може, злякався?»
«Не заходжу, — відповідає Іван, — бо не хочу каменем стати! Ще не набридло мені жити на білому світі!»
«Чого ж ти вештаєшся по зміїному лісі? Чого прийшов до озера з мертвою водою?»
«До лісової Мавки дорогу шукаю, хочу в неї живої води попросити».
«Кого ж ти хочеш живою водою напувати?»
«Дівчину кохану! Ударила її стріла отруєна, коли вона з мечем пішла проти чужинців захищати від нападників рідну землю».
«Дівчину кохану? — перепитав старечий голос. — Зачекай, я сам вийду зараз до тебе».
Вийшов з хатини старий дід з довгою білою бородою, весь обвитий і перевитий зміями.
«Хто ти, лицарю, звідки забився в таку глушину?»
«Я Іван-богатир, а йду здалеку, бо моя наречена від отрути помирає. Треба мені роздобути для неї живої води».
Підійшов дід до Івана. Заворушилося гадюччя, засичало, намагаючись вжалити Івана. Провів дід руками по гадюках, — затихли вони, задрімали від того дотику.
«Чув я про тебе, лицарю, — схвально мовив старий. — Знаю, як ти хоробро борониш рідний край, вірою й правдою служиш землі рідній! Тому й допоможу тобі дістати живої води».
«Допоможіть, дідусю!»
«Та не все від мене залежить, — з жалем мовив старий, — колись я теж був хоробрим лицарем, пішов добувати живу воду і не зміг відгадати загадки Мавки лісової. Тепер і доживаю свій вік на березі озера з мертвою водою. Допоможу тобі, Іване, дістатися на той бік озера, а що буде далі — сам побачиш. — Змахнув дід рукою, повитою гадюками, і загойдався на хвилях срібний човен з двома веслами. — Сідай, — звелів дід. — Тільки не доторкнися до цієї води, — зразу каменем станеш».
Перевіз старий Івана, вказав на вузеньку стежину:
«Тримайся цієї стежини. І на крок від неї не відходь, бо поглине тебе трясовина. Бачиш, навкіл трава зеленіє, ростуть на ній яскраві квіти. А під ними — трясовина! І трави і квіти — отруйні. А далі побачиш на траві золото й самоцвіти. І не подумай, щоб заволодіти ними. Кожна та коштовність покроплена мертвою водою!»
Зійшов Іван на берег, подякував дідові за перевіз — і повела його ластівка якимось дивовижним лісом. На гілках дерев виспівують золоті птахи, дивляться на Івана, ніби благаючи взяти їх чи хоча би доторкнутися до їхнього барвистого пір'я. Поглянув Іван на зелені трави, а на них виграють всіма барвами веселки коштовності. Не зважає Іван ні на золотавих птахів, ні на коштовності, іде далі. І привела його ластівка на широку галявину. Здивувався Іван, вже осінь, а під трьома дубами-богатирями синім розливом квітнуть проліски.
Зупинився Іван. І став чекати, коли з'явиться лісова Мавка. Дивиться, коли й справді йде по галявині вродлива дівчина. Очі в неї, як вогненна бірюза, ніби листя на весняній березі, личко біле, брови чорні, стан гнучкий, як у молодої тополі. Одягнена Мавка в зелену сукню, що вся сяє дорогоцінностями. Володіла Мавка чарівною силою. На кого вона тільки гляне своїми зеленими очима, той зразу втрачав пам'ять, забував про все на світі.
Подивилася Мавка на Івана та й питає:
