Таємниця Зоряної кімнати - Лысенко Василий Александрович (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
— Чому ж ти мені, Юрку, зразу про все не сказав? Юрко нерозуміюче глянув на дівчину:
— Про що не сказав?
— А про те, що ти підпільник!.. І вже давно виконуєш завдання партизан. Ти й фашистів заховав у льоху за його наказом…
Якби з ясного, безхмарного неба раптом ударив грім, то Юрко б так не здивувався, як почувши останні Лесині слова. Виходить, що дівчині все відомо!.. Такої несподіванки він ніколи не чекав…
— Таке й вигадала! — оторопіло сказав він, зупинившись посеред вулиці.
— Нічого я не вигадала, — впевнено, як доросла, промовила Леся, — я бачила крізь прикриті двері, як ти розмовляв з лейтенантом, а він тобі довірливо підморгував.
Юрко нічого не міг заперечити дівчині, бо що він їй зараз не скаже, все буде неправдою. А правди теж не міг сказати.
— Ти, Юро, не бійся, — очі дівчини іскрилися радістю, — я нікому не промовлюся, нікому нічого не розповім. Навіть мамі нічого не скажу! Давай будемо вірними друзями, і я тобі допомагатиму! Скільки житимемо, стільки й дружитимемо! Згода?..
У Юрка від хвилювання й радості, перехопило подих, і він мовчки на знак згоди кивнув головою.
— Яка я, Юро, рада, — не вгавала Леся, — тепер я знаю, чому ти надумав стати фольксдойчем і вирішив заприятелювати з фашистами. Сьогодні я все зрозуміла. Як я зразу не збагнула, — бідкалася дівчина, — тільки даремно переживала. І мама боїться.
— Чого боїться? — не зрозумів Юрко.
— До вас приходять фашисти, — пояснила Леся, — а все це зв'язки з окупантами. Твоя мати теж, вважай, у німців служить, її завідуючою призначили. От моя мама й боїться, що буде, коли повернуться наші… А мій тато командир Червоної Армії, і мама член партії.
— До кого ж ви думаєте на квартиру перейти?
— Нікуди ми не будемо переходити, — поспіхом відповіла дівчина, — поки ви самі не скажете, щоб ми забиралися. Тепер уже будемо, Юрку, разом до кінця. І я тебе, Юро, ніколи не підведу. Ось побачиш!..
Оксана Василівна оглянула Юркову рану, наклала на неї металеві скіпки, забинтувала:
— Отак воно буває,— незадоволено сказала фельдшерка, — коли кожен починає займатися самоуправством! Ще прийдеш післязавтра на перев'язку, — і жартома додала — не журися, Юрку, до весілля заживе. Так, кажеш, урятував від партизан пана коменданта і пана Майєра, молодець! Правильно ти зробив, за вбитого німецького офіцера село підлягає знищенню. Навіщо ж нам такий жах?
Наступного дня в село приїхали жандарми й есесівці на зелених бронетранспортерах. За ними сунулися довжелезні фургони. Есесівці поселилися в палаці. Старості було наказано щодня виділяти для прибулих тисячу літрів молока, двісті кілограмів м'яса, сто яєць. У село пригнали череду корів і розмістили їх у громадському господарстві.
І Майєр особисто викликав поліцаїв на допит, примушував їх по кілька разів розповідати про наліт партизанів, допитувався, хто при цьому що говорив, як поводився. Хату поліцая Петра Жука, який виявився підпільником, спалили. А Петро Жук і вся його родина, навіть двоюрідні брати й сестри, пішли в ліс. Тепер на їхньому подворищі лежали чорні обгорілі головешки.
Через кілька днів після нападу партизан, Майєр викликав у палац Юрка. До їх двору під'їхав горбатий чорний «опель». У машині разом з молодим русявим водієм сидів начальник поліції Ситарчук. Він зайшов до хати, подав Юркові руку, сказав:
— Спасибі за порятунок! Колись твій батько вирятував мене у Галичині, а тепер його син захистив від розбійників. Холодний у вас льох, і досі до тями не прийду, зараз поїдемо в палац, пан Майєр хоче з тобою поговорити.
Подвір'я палацу нагадувало будівельний майданчик. Навколо купи цегли, піску, вапна, штабелі паперових мішків з цементом. Палац ремонтували люди, одягнені в приношену червоноармійську форму. За ними наглядали есесівці. Кабінет Майєра у двоповерховому флігелі, вікна якого виходили в старий парк. Ще недавно тут був кабінет голови колгоспу. Тепер все тут невпізнано змінилося. Стіни були обклеєні барвистими, блискучими шпалерами, у кутку стояв великий письмовий стіл, під стіною — три масивних сейфи. На їх дверцях чорніли розпластані орли. Під ними напис: «Власність СС».
Майєр підвівся з-за столу, потис Юркові руку, запросив сідати. Ситарчук зразу ж вийшов з кабінету.
— Я дуже вдячний тобі, мій юний друже, за порятунок, — якимсь байдужим, безбарвним голосом почав Майєр — за твою відвагу та кмітливість. Передаю тобі подяку також від коменданта Штарка. Він погано себе почуває і при зустрічі висловить свою подяку особисто. А тепер, Юрген, прошу тебе докладно розповісти про недавню подію, свідком якої тобі довелося бути, навіть потерпіти від нападу бандитів, — Майєр співчутливо поглянув на забинтовану голову свого співрозмовника і з притиском додав — Мушу попередити: ти повинен говорити правду і нічого не приховувати. Особливо мене цікавить поведінка поліцаїв. Що вони говорили партизанам, як до них ставилися лісові бандити.
Юрко докладно розповів усе, що запам'ятав, пригадав, як Жук захистив поліцаїв, як ті падали на коліна і просили пощади.
— Дякую за докладну розповідь, — кивнув видовженою головою Майєр. — А тепер поясни мені, чому ти кинувся рятувати німецьких офіцерів, старосту, начальника поліції. Партизани не знайшли нас, побили тебе, а ти вистояв, нікого не видав. Чому?
Юрко розгублено дивився на Майєра, міркував, як йому краще повестися при цій вельми делікатній розмові.
— Ти повинен говорити правду, — гестапівець підняв догори вказівний палець, — правду і тільки правду. Від цього залежить твоє майбутнє, і майбутнє твоєї родини. Якщо ти скажеш хоча б одне неправдиве слово, — будеш суворо покараний! Так чому ти врятував німецьких офіцерів? Про що ти думав, коли вів мене і гера Штарка до свого льоху?
— Про оголошення, яке я прочитав біля старостату.
— Оголошення? — білясті брови Майєра поповзли на чоло, збіглися над переніссям. — Яке оголошення?
— Там, біля старостату, — пояснив Юрко, — я прочитав оголошення, що за вбитого німецького офіцера буде розстріляно сто заложників, а село — спалене! А до всього — ви наші гості, і ми несемо за вашу безпеку повну відповідальність.
Обличчя Майєра трохи проясніло, білясті брови знову сповзли на своє постійне місце, і прикрили вузенькі, холодні очі.
— Отже, ти, Юрген, — уточнив Майєр, — коли рятував мене та гера коменданта — згадав про неминучу відплату?
— Я дуже злякався, гep Майєр!
— Злякався за своє життя, — знову уточнив гестапівець, — за життя своїх близьких та рідних. Чи правильно я тебе зрозумів?
— Так, гер Майєр!
— Що ж виходить, — німець стулив свої тоненькі губи, — ти рятував нас лише тому, що боявся за своє власне життя? А якби не боявся, як би ти тоді діяв? Чи міг би ти рятувати німецьких офіцерів? Чи, може, хай би їх перестріляли лісові бандити?
— Ні, гер Майєр, — розважливо відповів Юрко, — тут усе значно складніше, і не все навіть зрозуміло…
— Що ж тобі незрозуміло? — наполегливо допитувався Майєр. — Тоді прошу пояснити незрозумілі місця, — у голосі гестапівця зазвучали насмішкуваті, глумливі нотки, — можливо, що ми разом зуміємо їх розтлумачити. Слухаю тебе, Юрген!
— Перша думка справді була, — почав пояснювати Юрко, — про оголошення біля старостату. Я подумав: «Загинуть німецькі офіцери, і я теж потраплю в заложники, загине наша родина, а хату спалять!». І мені стало страшно…
— Зрозуміло! — кивнув довгастою головою Майєр. — І тому ти вирішив рятувати німецьких солдатів?
— Не зовсім так, гер Майєр!
— Так поясни мені, чому ти не злякався лісових бандитів і сховав нас у цей кам'яний, холодний льох?
— Повірте мені, гер Майєр, — непевним голосом почав Юрко, — що мені дуже хотілося врятувати вас і гера Штарка!
— Чому? Ти сподівався на якусь винагороду?
— Ні,— Юрко заперечливо похитав головою, — не думав я в той час ні про яку нагороду. Тут зовсім інша справа.
— Так поясни мені врешті-решт суть цієї таємничої справи.
— Я й сам не знаю, гер Майєр, — розгублено промовив Юрко, — як це розповісти.
