Татарський острів - Лысенко Василий Александрович (бесплатные онлайн книги читаем полные .TXT) 📗
— За мною пантруй! — наказав Юрку. — Намагайся йти слід у слід, бо тут такі «вікна», що лише захурчиш.
На березі річки натрапили на загризеного вовками оленя. Він лежав на стежці, відкинувши рогату голову, і на його горлянці зяяла глибока рана. На вогкій землі виднілися відбитки широких вовчих лап.
Щупак розстебнув піджак, поторсав рукою наган, пояснив:
— Сіроманці десь поблизу засіли. І зброю варто мати на похваті. Вовк, правда, людей не чіпає, але все може бути.
Обережно обійшли оленя, піднялися на зелений пагорб. Далеко видівся Червоний хутір. Крізь верхів'я верб проглядав дах лісопильного заводу, визирали стіни рублених хат. Над хутором височіли бані кам'яної церкви. Праворуч темнів дрімучий Гаркушин ліс. Розлогі верхів'я височенних сосон змикалися над землею темно-зеленою, аж чорною, стіною. Навкруги, як казкові люстерка, блискотіли на сонці озера, вигравали чистими хвилями.
Щупак уважно роздивлявся навколо:
— Оце прямо перед нами В'юнове озеро, — пояснив, — там тьма-тьмуща в'юнів.
Староста повернувся праворуч, туди, де над берегом річки ледь виднілася протоптана звіриною стежка.
— Ще ти глянь, — звернувся він до Юрка, — у тебе очі зіркіші. За озером стежка має повертати ліворуч, а потім знову вийти до Купельниці. Отам і хура.
Щупак несподівано замовк, нахилився, став пильно дивитися на стежку і нарешті видихнув сполохано:
— Слід! І не один! Двоє тут прошвендяло!
— Який слід, Юхиме Мартиновичу? — запитав Юрко.
— Хтось перед нами недавно пройшов. Один у чоботях, а з ним другий — у черевиках. Недавно пройшли. У слід ще й вода не набралася. От не пощастило! Чого доброго й на партизан нарвемося… Ото буде нам золото!
Щупак дістав із-за паска наган, сторожко, як той сполоханий вовк, оглянувся, мабуть, міркував, як йому бути — йти далі, чи краще повертати додому.
Юрко затамував посмішку, уважно дивився на відбитки слідів. Догадувався, то пройшли Трохим Свічка та Кузьма Карпухно. Добре, що він устиг своєчасно попередити лісника про свою мандрівку на Шляхетське болото. Тепер можна не турбуватися.
— Справді, Юхиме Мартиновичу, — занепокоєно озвався Юрко, — хтось недавно пройшов. Чого доброго натрапимо на партизан. Може, краще вернутися?
— Усяко може бути, — погодився староста, — тільки не будемо холодець розводити. Їх двоє, і нас двоє! Треба лише до них наблизитися непомітно — і я їх на місці покладу. Стріляти я вмію! І ти тримай зброю напоготові.
Щупак обережно скрадався по ледь видимій стежині, тихо, без зайвого шуму промацував жердиною дорогу. Та ось несподівано він ступив крок убік і провалився по пояс у баговиння.
— Тягни! — крикнув, вилаявшись, до хлопця.
Юрко ледве витяг старосту за жердину. Той одразу ж сів на купину, зняв чоботи, повиливав з них воду і сказав розважливо:
— Як не мацав, а все одно вскочив. Одному на це болото й рипатися не можна.
Не встигли вони обминути озеро, як із-за куща раптом пролунав голос Трохима Свічки:
— Добрий день, пане старосто! Куди це ви зранку чимчикуєте? За в'юнами чи, може, за чимось іншим? І пан рибалка з вами? Виходить, за рибкою рушили на Шляхетське болото?
— Свічка! — пробурмотів Щупак. — Щоб йому сто колючок в печінку! Теж за скарбом приплівся. І як він довідався про нього? Ніс у чоловіка, як у того хорта. Коли знайдемо скарб — доведеться «погасити» Свічку.
Лісник тим часом гукав:
— Ідіть сюди, Юхиме Мартиновичу, ми тут з Кузьмою Андрійовичем на хуру натрапили. І думаємо її розкопувати. Так і ви приставайте до компанії. Що знайдемо — поділимо!
— Хай би чорти твого батька між собою поділили, — прошепотів староста, — він не сам прийшов, а ще й Карпухна за собою прителющив.
Щупак, мало не стогнучи від жалю, підійшов до Свічки та Карпухна, запитав:
— Чого це ви, люди добрі, зранку на болото забралися?
— Так я ж вам кажу, — вів знову своє Свічка, — хуру в трясовині знайшли. Вимила повінь. Верх видно. То ми з Кузьмою й вирішили подивитися. Коли чуємо — хтось човгає по болоту. Затаїлися за кущем, подумали — партизани. Дивимося, а це ви, Юхиме Мартиновичу. Добре, що нагодилися, гуртом легше той фаетон розкопати. Там, я думаю, на всіх добра вистачить. Як по дукату на брата припаде — теж користь неабияка.
— І то правда, — нехотя погодився староста, — щось мусимо знайти в тій хурі.
Поволі підійшли до берега. Свічка пропустив наперед Щупака, підморгнув Юркові, мовляв, не думав староста на таку компанію натрапити, хай тепер міркує, як маємо ділити скарб.
Карпухно йшов мовчки, не втручався в розмову, обережно ставив на м'яку стежку ноги, взуті в драні, старі черевики.
Нарешті Щупак зупинився. З мулу було видно темний, ніби скам'янілий, дашок великої колимаги, схожої на карету.
— Ридван, — не сказав, а прохрипів Щупак, — тут рибка буде! У таких ридванах колись їздила вельможна шляхта. Тут обов'язково мусить бути золото. Як не дукати — посуд!
— Давайте розкопувати, — запропонував Свічка. — Як є щось путнє — наше буде! — І першим почав копати.
Заступ Свічки вдарився об залізяччя, і незабаром лісник відкопав панцир з драбинчастими крилами. Тут же лежав череп з розрубаним навпіл ребристим шоломом. Свічка підняв панцир, і в ньому заторохтіли кістки.
— На господаря ридвана, мабуть, натрапили, — пояснив лісник, — це й справді був якийсь ясновельможний пан, бо шолом злотом покритий і панцир майстерно зроблений.
Свічка копнув ще кілька раз заступом і натрапив на шаблю з золотим руків'ям, яке було всіяне блискучими самоцвітами. Староста, як кіт, плигонув до шаблі, гукнув:
— Зачекай, Трохиме, ти ж бачиш, що тут самоцвіти! Удариш — і пропаде, а воно неабиякі гроші коштує!
Щупак заходився розглядати поржавілу шаблю, рахував камінці, і його широке, плескате обличчя розпливлося в щасливій посмішці.
— Беріться за роботу, пане старосто, — зауважив Свічка, — дома будемо на ці цяцьки дивитися, а зараз треба поспішати, бо вже й вечір не за горами.
— Та воно так, — кліпнув посоловілими очима Щупак, — твоя правда, треба копати, а дивишся на золото — і всього тебе лихоманка трясе! Ти знаєш, Трохиме, скільки коштує оця іржава шабелька?
— Не знаю, пане старосто, звідки мені таке знати?
— Як на золоті карбованці, — швидко прикинув Щупак, — то тисяч на дві потягне, бо тут кожен камінець вартий невеличкого хутора.
Свічка випростався, постояв трохи і знову почав копати важку болотисту землю. Невдовзі заступ наткнувся на позеленілий панцир, розрубаний шаблею мало не до половини.
— Оце рубонув так рубонув, матері його хиря! — гукнув староста, тримаючи в руках погнутий панцир. — Ледве не до самого пупа шляхтича розпанахав. Добрий козарлюга, мабуть, рубався тут. Чого, чого, а сили йому ні в кого не доводилося позичати. Наклав повну купу шляхти.
— А це що? — здивовано озвався Свічка, піднімаючи з землі шкіряний гаманець. Підкинув його на руці, і з гаманця посипалися круглі золоті монети.
Староста лишив заступ, швидко почав збирати монети, поспішав, ніби з вогню вихоплював блискучі жовті кружальця. Він прикусив одну монету, прохрипів радісно:
— Дукати! От пощастило нам, хлопці, так пощастило! Таке диво не завжди й уві сні може присниться. Оце скарб — так скарб!
Порахували. В гаманці було сорок чотири дукати.
— Вважай, що по десять монет припадає на брата, — як той джміль прогув староста. — Хоча воно й не дуже, а теж гарні грошики. От якби такий гаман та одному комусь до рук потрапив…
— Давайте будемо копати, — подав голос Карпухно, — правду Трохим каже, що ми цей ридван і до вечора не зуміємо вирити. От скільки батуємо, а ще й половини не викопали. Тут, біля цієї карети, справжнє кладовище. Гаряча, мабуть, січа була, рубалися нещадно!
Знову заходилися розкопувати карету і знайшли ще два позеленілих, покритих баговинням панцири.
— Треба перепочити, — озвався Свічка, — хоч трохи дух перевести! Нелегка нам випала сьогодні робота.
Він присів на траву, сумно поглянув на кістки:
