Татарський острів - Лысенко Василий Александрович (бесплатные онлайн книги читаем полные .TXT) 📗
— Я й не подумав, що на ту квартиру можуть піти партизанські зв'язкові і натрапити на гестапівську засідку. І тепер ніби винним себе почуваю.
Дома на Юрка чекав Вовка. Він два тижні був на островах, їздив косити для громадського господарства сіно. Хоча й важко було працювати, хлопець не ремствував. Поблизу косарів не було жодного поліцая. Ніхто з них не відважився їхати на острови і лишатися там на ночівлю — боялися партизанів.
— Косили поблизу Стрілецького лісу, — розповідав Вовка, — а там повно грибів. І все боровики. Є й рижики. Теж гарні для соління. Поїхали? Взимку як знахідка буде. Давай завтра й рушимо. І Галинка хоче поїхати. Ти бери Лесю — і гайда.
Юрко поглянув на Лесю, запитав:
— Поїдемо?
— Ні, — повагавшись, відповіла дівчина.
— Боїшся? — щиро здивувався Вовка. — Чого? Є чого, — ухильно відповіла Леся.
Юрко розповів товаришу, як на нього напали хлопці. «Що буде, — похмуро мовив він, — як нас підстережуть в глухому Стрілецькому лісі?»
— Не підстережуть! — безпечно вигукнув Вовка. — Я нікому й словом не промовлюся про нашу поїздку. Хто знатиме?
— Хіба що, — все ще сумніваючись, згодилась Леся, — тільки й Люкса візьмемо. Так безпечніше буде.
— То завтра й рушимо, — зрадів Вовка.
У цей час рипнула хвіртка, і на подвір'я зайшов Щупак з Клейстом. Німець був одягнений в сірий костюм спортивного крою, в легкі черевики, на голові — круглий зелений капелюх з білою квіткою. Вовка одразу ж пішов, побачивши старосту та німця.
Клейст тримав у руці дві вудки. Староста ще здалеку вигукнув:
— Зустрічай, Юрку, гостей. Хоче пан Клейст половити рибки. Закортіло йому спіймати жереха. Я думаю, найліпше спробувати з Митрофанової кручі. Там жерех часто грає. І ще є в нас одне діло до тебе.
Клейст привітно кивнув головою і теж став пояснювати мету свого візиту:
— Привіз сюди спінінг та вудку і жодного разу не був на річці. Робота. І на острів ніяк не можу вибратися, покласти квіти на місце загибелі брата. Все ніколи. Ось і післязавтра вилітаю в Берлін, додому. Та після повернення ми обов'язково побуваємо на Бобровому острові.
Староста кивнув Юркові:
— Ти покажи пану Клейсту, як краще ловити рибу. Хай відведе душу. І ще одне: пан Клейст хоче купити українську вишиванку. Мати дома?
— На роботі.
— Поки половите рибу — прийде, і ти запитаєш. Пан Клейст за все заплатить. Честь честю.
Юркові не дуже хотілось скніти над вудками та чекати, поки якась необачна рибина почепиться на гачок. І відмовити Клейсту не міг. Німець працює на Татарському острові, має доступ до важливих таємниць, які цікавлять командування партизанського загону. Можливо, хоч про щось та промовиться. Ще Юрко сподівався, що він супроводжуватиме Клейста, коли той поїде на Бобровий острів. Лейтенант Вершина надавав тій поїздці неабиякого значення.
Староста пройшовся подвір'ям, прочинив двері повітки, оглянув коней, похвалив Юрка:
— Молодця! Коні, як перемиті, видно руку господаря. Тільки ти їх від роботи не відучай. Як нема чого возити, сам сідай і гайни по берегу Прип'яті. Щоб не застоялися. — І, трохи притишивши голос, додав: — На четвер нічого не плануй. Підемо на Шляхетське. Отам «рибки» буде!
Юрко виніс з повітки вудку, накопав черв'яків, узяв вареного гороху, запросив німця.
— Ходімо, гер Клейст, я знаю місце, де добряче клює. І ви обов'язково наловите гарних судаків, а може, пощастить підсікти жереха або сома.
На кручі Клейст розстелив брезентовий килимок, роздягнувся і склав на нього акуратно свій одяг. Потім узяв вудку з міцною волосінню, туго намотав на металеве коліщатко, розмахнувся і закинув блешню мало не на середину Прип'яті. Юрко здивовано дивився на небачений пристрій.
— Спінінг! — задоволено пояснив Клейст. — Він значно кращий за вудку.
Німець почав намотувати волосінь на котушку, і вона швидко закрутилася. Невдовзі волосінь натяглася, напружилася, як струна.
— Клюнула! — вигукнув.
Клейст збіг з кручі і швидко пішов понад берегом, то попускаючи волосінь, то підтягуючи її до себе. Незабаром він виволік на мілину величезного, сріблястого жереха.
— Ви чудовий рибалка, гер Клейст! — шанобливо вигукнув Юрко. — Такі улови трапляються рідко.
— Мені просто пощастило, — задоволено відповів німець і знову закинув спінінг.
По Прип'яті проплив катер. Він тягнув за собою баржу, навантажену паперовими мішками.
— На Татарський, — пояснив Клейст, — цемент.
Юрко промовчав, не став підтримувати розмову. Адже його зацікавленість може викликати небажану підозру.
— Юрген, я можу придбати в селі масло і мед? — раптом запитав німець, ніби й не було катера на річці.
— Звичайно, гер Клейст.
— Я заплачу, я маю марки. Хочу повезти додому свіжого масла і квіткового меду. До війни в Німеччині продавали український мед, і він користувався величезним попитом.
— Я можу дати вам масла, гер Клейст, — озвався Юрко, — і меду.
У цей час волосінь на спінінгу знову натяглася, і він ледве не випорснув з рук рибалки.
Клейст зайшов у воду, довго бродив по мілині, то підтягав до себе рибину, то давав їй волю, остерігаючись, щоб не порвалася міцна волосінь. Нарешті таки виволік на берег чималого сома.
— Чудовий улов! — вигукнув. — Я ще ніколи не ловив такої велетенської риби.
Клейст набрав у брезентовий мішок еоди, вкинув у нього обидві рибини, пояснив:
— Можливо, пощастить довезти мої трофеї додому. Німець сів на килимку, потім ліг на нього, поклавши під голову білі незасмаглі руки.
— Яка багата і красива місцевість, — мовив задумливо, — фюрер недаремно назвав ці землі скарбницею. І ми завоювали їх. Дорогою ціною заплатили за цей життєвий простір. І продовжуємо оплачувати життям своїх солдатів. — Він важко зітхнув. — Загинув на цих землях і мій улюблений брат… Юрген! — несподівано змінив тему розмови Клейст. — Чому гер Шредер ставиться до тебе з такою недовірою? Що врешті-решт трапилося?
— Не знаю, гер Клейст! — розгублено знизав плечима Юрко.
— Дуже дивно, — продовжував німець, — він навіть відмовився піти зі мною рибалити, коли довідався, що я йду з тобою. І навіть більше, — Клейст притишив голос, — навіть попередив мене, щоб я не вірив фольксдойчу Юргену Бергу. «Він зрадив своїх, — переконував мене, — і ніколи не буде вірним до кінця великій Німеччині». Чому він так вважає?
— Не знаю, гер Клейст, — безсило розвів руками Юрко, — хоча побоювання гера Шредера можна зрозуміти…
— Як?
— Дуже просто, — з болем у голосі мовив Юрко, — фольксдойчі певною мірою чужі для своїх, і ще більш далекі для місцевого населення.
— Ти маєш рацію, Юрген, — погодився Клейст, — дійсно, до всіх, хто народився і виріс в країні більшовиків, виявляється певна недовіра, і це зрозуміло. Але кожен фольксдойч, який вірою й правдою служить рейху, завоює повне довір'я фюрера.
— Я теж так думаю, гер Клейст, — відповів Юрко.
— Я говорив про тебе з полковником фон Маєром, — продовжував німець, — і він дав тобі блискучу характеристику. Задоволений Юргеном Бергом і комендант Штарк. Ти обов'язково будеш моїм провідником, коли я зможу поїхати на Бобровий острів.
— Спасибі, гер Клейст, я вам дуже й дуже вдячний.
Коли почало вечоріти, Юрко запросив Клейста до хати, пригостив його холодним пареним молоком з медом.
Нарешті повернулася з роботи мати. Побачила німця, привіталася, розгублено зиркнула на Юрка.
— Мамо, — озвався Юрко, — це гер Клейст, він мешкає в пана старости і хоче замовити вишиванку. Він післязавтра їде в Берлін, і вирішив привезти своїй родині подарунок.
Мати мовчки дістала з скрині купон вишитої сорочки, поклала її на стіл перед Клейстом. Той захоплено розглядав візерунок, задоволено кивав головою і кілька разів промовив:
— Гут! Гут! — Потім запитав: — Скільки коштує ця сорочка?
— Ми даруємо її вам, — шанобливо відповіла мати, — на добру згадку про перебування в нашій родині.
Клейст подякував, потім дістав гаманець і поклав на стіл десять марок.
