Вітряк - Чернишев Славчо (читаемые книги читать онлайн бесплатно .TXT) 📗
Похмурий і засмучений стояв Максим біля розчинених дверей. Несподіваний оборот справи прикро вразив його. Колка підштовхнув товариша, і він машинально ввійшов усередину. Потім, трохи отямившись, почав разом з Колкою розглядати млин. Максим так уже звик до старика, що йому здавалося, дідуган навмисне сховався десь у кутку, ось зараз вискочить і почне мугикати.
Хлопці перерили весь вітряк, але нічого цікавого не знайшли. Як і слід було сподіватись, тикви теж не було. Ясно, що старик вислизнув у них з-під самого носа. Ще й навмисне не замкнув дверей, бо по замку могли дізнатися, що його немає. Зачинивши двері й зав'язавши кільця мотузком, Максим з Колкою подалися на дачу.
Неприємна новина найбільше розхвилювала Саша. З хлопцем почалась істерика, він розкричався і так зайшовся, що ледве його заспокоїли. Звичайно, нікому й на думку не спало, яка справжня причина такої поведінки Саша. А хлопця до нестями мучила власна брехня. Нечиста совість підказувала, що тепер усю увагу товариші спрямують на Мортія і що мерзенну брехню буде розкрито. Ковтнувши холодної води, Сашо вискочив надвір, дременув навпростець через дюни й ліг на морському березі. Полежавши трохи, він підвівся і повільно пішов мокрим піском.
Максим, Андрій і Колка по-своєму витлумачили причину Сашової істерики: йому неприємно, що старик вислизнув і тепер візьмуться за батька Доменіки. Так, настав час почати по-справжньому стежити за Мортієм, незважаючи на те, що немає ніяких фактів його злочинницької діяльності. Та дарма…
І все одно найголовнішою фігурою залишався старик. Дивно, куди він міг подітись? Чи бува не лази його викрали? Ні, неймовірно. В таку ясну погоду навряд чи змогли б вони проникнути до берега. Та й ночі світлі. Прикордонний патруль їх помітив би. Значить, старик десь переховується. Але де? Певно, десь далеко звідси. Словом, шукай вітра в полі!
Андрій запропонував піти до бай Нака і все йому розповісти. Але це поставило б їх у незручне становище. Знати про бандита, мати певний слід — і зовсім по-дитячому випустити його з рук! Дуже правильно зроблять, коли назвуть їх не ремсистами, а ґавами. Чи треба було стільки часу мовчати, не повідомляти міліцію? Максим згадав про співробітника державної безпеки, від якого приховав тоді правду, відверто кажучи — збрехав йому, і сумно зітхнув. Лихо було непоправне.
Всі троє розбрелись по кімнатах. Кожен шукав виходу з тяжкого становища. Кожен ламав голову. Нічого! Тільки непевні припущення.
Сашо покрутився біля двору Доменіки, але дівчини не було видно. Пройшовши через перешийок, він почав без мети блукати по місту. Довго міряв криві, вимощені нерівним каменем вулички з дерев'яними будиночками обабіч. Було опівдні. В містечку було жарко, мов у печі. Сашо тримався тінистого боку вуличок, тут ще можна було якось терпіти, і все-таки, до чого важко дихати застоялим курним повітрям, насиченим неприємним, гидким смородом сміття й гнилої риби! Дощане містечко враз стало Сашові осоружне.
Хлопець вийшов за місто. Море на нього дихнуло паркою вологою. Сашо сів у затінку чиєїсь хати і втупився в синє море, блискуче, мов емаль. На обрії димів пароплав, чорніли маленькі цяточки човнів. Від морської сині у Саша раптом потемніло в очах. Він відвернув голову і глухо скрикнув від несподіванки. Він сидів біля хати старика. Раніше тут сумно стирчали обгорілі стіни, а тепер хата мала зовсім інший вигляд. Вона була відремонтована. Під великим крислатим фіговим деревом сидів дід і латав невід. Сашо протер очі, як це робили в таких випадках герої романів, і подивився ще раз. Ні, не сон і не міраж. Хата старика ціла-цілісінька, і він сидить і латає потемнілу від води сітку. Сашо принишк, пильно вдивляючись в старика. Трохи згодом той перестав латати, хильнув трохи з відомої хлопцям тикви, апетитно прицмокнув і знову взявся за роботу. Сашо непомітно подався назад і, відійшовши на певну відстань, дременув кривими и вузькими вуличками до перешийка. Мчав, думаючи тільки про те, як би швидше прибігти на дачу й розповісти хлопцям несподівану новину.
Обливаючись потом, він вбіг у вестибюль і, знесилений, упав на підлогу. Максим застукотів по залізних східцях «морської таверни» вгору. Андрій з Колкою скотилися з другого поверху. Саша відвели, він глянув на товаришів мутними очима, спробував щось сказати і посміхнувшись, повис у них на руках. Хлопці вилили на нього цілий графин води, і Сашо опритомнів, але ще довго не міг і рота відкрити, сидів у плетеному кріслі і тільки посміхався. Нарешті ледве спромігся прошепотіти:
— Старик…
— Де він? — нетерпляче запитали одразу всі троє.
Сашо показав рукою.
— В місті? — пильно дивився на нього Максим.
Сашо кивнув головою.
— А точніше, точніше? — допитувався Колка.
Сашо помовчав, щоб зібратися з силами, але голос у нього неначе відібрало. Спробував пояснити руками, та хлопці тільки роти пороззявляли, нічого не розуміючи. Сашо засміявся. Колці хотілось сказати, що немає тут нічого смішного, але стримався, йому стало шкода товариша.
— Що він робить? — серйозно запитав Андрій.
Сашо пояснив на пальцях.
Але хлопців це не вдовольнило. Вони хотіли знати більше. В той же час не хотілося мучити свого друга. Все це страшенно напружувало нерви. Хлопцям здавалось, що вони мусять будь-що розвідати все, натрапити на слід старика, щоб уже ніколи його не випускати з-під нагляду.
Сашо враз встав і на диво низьким і хрипким голосом сказав:
— Старик у своїй хаті.
На мить всі троє остовпіли від несподіванки.
— В якій хаті? — сердито запитав Колка. — Вона ж згоріла!
— Відремонтована.
— Невже? — страшенно здивувався Колка.
— Ти дивись! — охриплим від несподіванки голосом вигукнув Максим. — Хто ж міг це зробити?
— Не знаю… — промимрив Сашо, і мурашки побігли у нього по спині.
— Можливо, знову друзі? — висловив припущення Андрій, який до цього мовчав, обмірковуючи новину. — Вітряк же теж вони…
— Мабуть… — хрипко пробурмотів Сашо, примусивши себе засміятись.
— Чого ти смієшся? — не витримав Колка й недовірливо глянув на нього.
— З свого голосу. Тепер усі розреготалися.
Передражнюючи Саша, Колка прохрипів:
— Він сам?
— Сам… — знову пробасив Сашо і розсміявся.
Ніяк не міг звикнути до цього незвичного для нього голосу.
— Цікаво, чого він перебрався. Треба дізнатись, — замислився Максим.
— Нічого дивного, — нахмурившись, сухо сказав Колка. — Через те, що ми заважаємо йому!
— А чого ж тоді він не замкнув млина?
— Не будь телям! Для того, щоб нас обдурити, — відповів Колка. — А ще більш для того, щоб виграти три дні.
— Навіщо йому ті три дні? — допитувався Максим. — Щоб відремонтувати хату? А коли б ми його викрили ще першого дня? Тоді як? Хату б все-таки полагодили, правда? Справа в тому, що ми моталися, як скажені, цілих три дні, — нам і на думку не спало пошукати його в місті. Он як.
— Сам чорт спіткнеться! Так чи інакше… — заплутався Колка. — А може, він і не винуватий зовсім. Людина латає невід…. Думаєте, не набридли ми йому своїми пакостями? Він вважає, що ми просто бешкетники. От і вирішив нарешті переселитись.
— Помиляєшся! — сердито заперечив Андрій, який до цього слухав спокійно. — Чого він перебрався, це ми побачимо. І нічого гадати. Набагато важливіше знати, хто відремонтував хату? За чиї кошти? Черепиця, двері, вікна та інше — це ж гроші. І все це за три дні. Можливо, ремонт був і невеликий, цього я не знаю, бо хати не бачив, але це все-таки дуже важливо. Це означає, що старий був у дуже скрутному становищі і тому й поспішив переселитись. А двері вітряка навмисне не замкнув, щоб нас в оману ввести, а тим часом спокійно відремонтувати хату, та ще, крім того, й приховати від нас, за чиї кошти робиться ремонт. Отож ці три дні мають велике значення. І для нього, бо він їх виграв, і для нас, бо ми їх проґавили. Так що ти помиляєшся, Максиме.
