Вітряк - Чернишев Славчо (читаемые книги читать онлайн бесплатно .TXT) 📗

— Тільки павутину пооббирав! — сказав невдоволено. — Немає тикви!

— Невже? — не вірилось Максимові.

— Нема! Кажу тобі! Бачиш, кухлик порожній!

— А ти добре дивився? — спитав Сашо.

— Добре.

— Може, вона де висить? — запитав Максим.

— Ні. Нема. Кажу ж вам, так вірте!

Перед хлопцями постало болюче питання: навіщо старик ховає тикву? І важке завдання — знайти її. Вони зрозуміли, що у діда десь є схованка. Де вона? Обшукали скрізь навколо, та тільки час марно згаяли. Тиква наче крізь землю провалилася.

Вони дочекались діда, сховавшись у кущах біля дачі.

Він пройшов повз них з в'язкою хмизу. Тикви у нього не було. Але вранці вона знову з'явилася, він знову пив, прицмокуючи, й ловив рибу.

Хлопці розсердилися: звичайнісінька собі тиква перетворилась у щось загадкове. В ці дні припущень і догадок, сотень смішних і безглуздих теорій романи, які раніше читав Сашо, зовсім несподівано стали в пригоді. Він згадав, що герої пригодницьких романів смоктали горілку з неприємним запахом, саме таку, як горілка божевільного діда. Саша не раз дивувало, чому пірати й золотошукачі п'ють таку смердючу й бридку горілку, і він добре запам'ятав, як називається цей напій.

— Можливо, це віскі, — сказав він трохи згодом. — Через те він і ховає тикву.

Мурашки забігали у хлопців по спинах.

— Правильно! — спалахнув Максим. — Він одержує віскі від лазів!

Відкриття було виключно важливе. Хлопці посерйознішали. Вони трохи побоювались таємниці, яка відкривалася перед ними. Виходить, не тільки кава, а й віскі. І, певно, чимало ще різних речей перевозять ці бандити! Колка запропонував сміливий план, і вони враз його здійснили.

Був ранок. Старик знову ловив рибу. Угледівши, що хлопці витягають човен на берег, він загрозливо посварився палицею. Та хлопці хоробро підійшли. Цього разу вони йому принесли пряники Сашової бабусі, які ніхто з них не хотів їсти. Максим, Андрій та Сашо намагалися заговорити з дідом, силкувались якось відвернути на себе його увагу. Це їм удалося. Старик люто ревів, махав палицею, діставав нею інколи до хлопців, показував рукою на небо, мовляв, є господь, він вас покарає. Хлопці ледве стримувались, щоб не зареготати. Колка використав зручну хвилину, зайшов йому за спину, спритно відлив у кухлик з тикви трохи горілки і знову непомітно приєднався до інших. Старик нічого не помітив. Хлопці вибачились і трохи згодом уже були на дачі. Коли порівняли принесений напій з своєю сливовою горілкою, зрозуміли, що це зовсім різні речі, але що саме ніхто не міг визначити. Вирішили запросити в гості бай Нака. Він любив випити, розбирався в спиртному і, певно, розгадає таємницю смердючої рідини. Зайшовши ввечері, бай Нако оторопів з подиву. Він і не підозрівав, на якій дачі влаштував хлопців. Після того, як досхочу надивувався, розглядаючи кімнати, хлопці запросили його в «морську таверну». Бай Нако зовсім розгубився:

— Ой, шибеники! Що ж це таке, га? — Капітан заглянув у всі закутки і впав, нарешті, знесилений на одну з бочок.

— Диво! Я стільки років уже знаю цей будинок, а мені й на думку не спадало, що в ньому стільки дива. Та й хто з нас тут бував у ті часи!

— А після Дев'ятого вересня? — запитав Колка.

— Дачі штурмувала молодь. І не всі… Отакий Чепков! Виходить, умів, глитаюка, жити!

— А хто він був? — поцікавився Максим.

— Комерсант… Чорти його батька знають!

— Мабуть, чимало попоїздив скрізь? — втрутився Сашо.

— Хто його знає… Ну, а тепер сто грамів не запропонуєте? — пожартував капітан і засміявся гучним сміхом.

— А чого ж! — зрадів Максим, який з хвилюванням чекав цього моменту.

Він почастував дядька дідовою горілкою, яку хлопці вилили в пузату пляшку з вузенькою шийкою. Понюхавши, за старою звичкою, напій, бай Нако ковтнув трохи й скривився:

— Гей, шибеники! Це що таке?

— Горілка… — посміхнувся Максим.

— Ну? Невже горілка? — підозріло глянув на склянку капітан і, знову ковтнувши, засміявся. — Підіть комусь іншому скажіть! Це джин або віскі.

Хлопці торжествуюче переглянулись.

— Та ну? — радісно вигукнув Максим.

— Гей, що ви над капітаном насміхаєтесь! Віскі, а що ж інше! Я колись пив.

— А ти не помиляєшся? — насмішкувато запитав Колка.

— Б'юсь об заклад!

— Ти диви! — так само «здивувався» хлопець.

— Слово честі! Таким нікчемним напоєм тільки ворон напувати. Та ще хіба вашого Чепкова!

— Це правда, — промовив Максим. — Ми цю пляшку знайшли у шафі, шкода, що мало.

— Дарма. Молодці, — Бай Нако ковтнув ще кілька разів, смачно прицмокнувши. — Коли б такого побільше…

Хлопці зареготали.

— Що таке? Чого ви регочете? Чи не поклали бува чого в чарку?

— Та ні, дядьку, — крізь сміх заспокоїв його Максим. — То кажеш, що таким тільки ворон напувати, а тепер — «коли б такого побільше»?

— То така приказка є… Що тут говорити, коли немає іншого, то й віскі добре. Цікаво, як воно не видихалось?

— А біс його знає, — поквапився зам'яти Максим. — Слово честі, ми думали, що це горілка.

— Справжнісіньке віскі! Ну, будьмо! — бай Нако цокнувся з порожньою пляшкою й вихилив чарку до дна.

Йому налили своєї горілки.

— О, та це слив'янка!

— Капітане, — не втримався Колка, — мабуть, ти вже давненько не пив віскі? Зразу й не вгадав.

— Правда. До війни чужі матроси привозили й міняли на слив'янку. Безсумнівно, наша горілка краща! Це я кажу не через те, що я — болгарин, ні! Хто добре в спиртних напоях розбирається, той підтвердить.

— А тепер хіба не продається? — знову запитав Колка.

— Що? Слив'янка?

Бай Нако все зрозумів і почав прикидатися дурником.

— Ні, віскі…

Капітан лукаво підморгнув:

— Ви знову, знову за своє, — і посварився пальцем. — Це кава вам не дає спокою!

— Та ні! — заперечив Колка. — Ми вже зробили, що нам треба було.

— Так, так… Вірю. А віскі не продається. Немає. Навіть горілки обмаль, а ви хочете, щоб віскі було!

Сашо теж втрутився:

— А Дев'ятого? Тоді, як штурмували дачі?

— Ну, то що? Питаєш, чи було тоді віскі? Ні, Сонце. Коли б знайшли щось таке, почули б і ми. Коли справа стосується спиртного, то тут нашого брата не проведеш.

Випивши й слив'янки, бай Нако закусив і веселий пішов додому, не забувши нагадати, щоб оберігали дачу як зіницю ока, бо це — народне добро. — Дивіться, я ж відповідатиму!

Залишившись самі, хлопці притихли й замислились. Тепер вони вже були на вірному сліду. Але бракувало фактів для того, щоб затримати «божевільного». А без фактів усе знову піде шкереберть.

ТРИВОГА

Наступного дня старик з вітряка не виходив. Хлопці подумали, що він захворів. У бінокль було видно, що двері незамкнені. Не з'явився дід і на другий день. Це схвилювало хлопців. Вони боялися, що старик може вмерти і та велика таємниця, яка цілком захопила хлопців, залишиться нерозгаданою. В душі була якась неприємна порожнеча. А що коли й справді вмер? Як тоді бути? Єдиний слід, який вони відкрили, вів до старика. Інших слідів не було. Вирішили почекати ще день. Можливо, дідуган хворіє, а коли одужає, знову піде рано-вранці з вудками. Але й на третій ранок старика не було. Хлопців охопила тривога й розпач.

А діяти все-таки було необхідно.

Максим з Колкою пробралися до вітряка. Замка не було. Значить, старик у млині. Переборовши страх, Максим притулився до дверей. Під вагою тіла вони раптом відчинились, і хлопець побачив, що у вітряку нікого нема. Серце у Максима завмерло.

— Колка! — вигукнув він глухо.

Той прибіг, витріщив очі від подиву:

— Ти диви! Накивав п'ятами! — і почервонів від гніву. — От тобі й дід. Побачив, що ми його викрили, і втік! Ех, шкода!