Таємниця Крилатого Змія - Дюшато Рене (читаем книги TXT) 📗
Ніч минала повільно. Знесилившись, Преміор уклався спати на канапі у капітана вдома.
Він так захропів, що шибки деренчали.
О сьомій вранці капітан розбудив Преміора: тільки-но повідомлено з жандармерії Понтівї, що знайдено розбиту машину Вандергольда.
ДОРОГА НА ПОНТІВІ
Ніч напнула чорне шатро беззоряного неба. Легенький вітрець, що спочатку приносив приємну прохолоду, ущух, і настала важка передгрозова задуха.
— Ану, давай швидше! — наказала Гране людина з чорною бородою і штовхнула водія кулаком.
Якби бригадир ле Мулек був трохи уважніший, пропускаючи через міст машину Вандергольда з жовтим “Морелем”, то він би побачив, що бородатий турист непомітно тримав під боком у Гране парабелум.
Начальник охорони мовчки натиснув педаль. Маленьке провінційне містечко Орей давно спочивало, коли машина проїхала його і вихопилася на дорогу до Понтіві. Навкруги панував спокій. Ледь чутне гудіння мотора зливалося з пронизливим сюрчанням коників.
Машина проїхала ще кілометрів із п’ятнадцять. Тоді бородатий пасажир сказав Гране:
— Зупинись на хвилину, я заміню тебе.
Машина стишила хід, але раптом Гране замість гальмувати крутонув кермо, і чорний лімузин ударився радіатором об дерево. Дверцята відчинилися навстіж, чорнобородий вилетів із кабіни, випустивши з рук зброю.
Хвилина була щаслива. Начальник охорони Вандергольда блискавично вистрибнув з машини і зник в нічній темряві.
Пасажир одразу ж прудко схопився на ноги і, як був, без зброї, кинувся слідом за Гране. Але в темряві годі було шукати втікача.
Тоді він повернувся до машини. Схопившись за бороду, рвучким рухом зірвав її, Бороду було причеплено! Таємничий турист виявився Бурлакою, який вдало скористався зі знайденого у Преміора реквізиту. Потім голосно покликав:
— Гей, друже, ти ще живий?
На відповідь він почув знайомий насмішкуватий голос:
— Я мертвий лише для жандармів. Чи не так, любий Гране? А ви, виявляється, поганенько управляєтесь із машиною…
— Щось я дуже боюся, що Гране не відповість тобі, — глузливо відповів Бурлака. — Він накивав п’ятами…
Зачувши це, В’юн, немов обпечений, вискочив з машини. Його друг скрушно стояв біля покаліченого радіатора. Одна фара ще світила. Обличчя В’юнові густо вкривала мертвотно-зелена фарба, що надавала йому вигляду мерця.
— Ех, ти! Як ти міг проґавити такого мерзотника! Тепер він зчинить тривогу. А де ж ми зараз?
— Неподалеку Понтівї.
— Довго ж ти чекав нагоди, щоб зупинити машину і пересісти в наш “Морель”! Ми б тоді відвезли Гране в надійне місце. А тепер шукай вітру в полі. Я ж тобі кілька разів пояснював свій план. Чому ти не послухав мене?
— Я думав, що їхати з Гране для нас буде безпечніше. Ти здорово вдавав із себе мерця! Та коли вважав, що я запізнився, чому ж про це сам не сказав?…
— Ну, годі про це. Ходімо побачимо, як почуває себе П’єро.
Насправді В’юн, загорнутий у теплу ковдру, одразу ж заснув у машині, як тільки вони переїхали міст. Лише струс від удару машини об дерево розбудив вигадливого парижанина. Друзі поклали хлопця між двома пакунками, що надійно сховали його від сторонніх очей. П’єро лежав блідий і нерухомий. Невже помер? Чи, може, задихнувся?.. Але коли В’юн нахилився над тілом, то почув слабке дихання.
Бурлака переніс хлопця на заднє сидіння спортивної машини.
— Ну? Що тепер будемо робити? — запитав він В’юна.
Парижанин в цей час уважно вивчав карту, що її знайшов у Преміора.
— Ми поїдемо в Ренн, а потім прямо до Ле-Мана. Чи, може, нам знадобиться їхня машина?
— Боюся, що ні.
— Тоді на біса вона нам здалася; тільки нас затримає. Залишимо тут оцю мільярдерську чортопхайку і накиваємо п’ятами.
— Мабуть, знову щось надумав? — запитав Бурлака. — Правду кажуть: хоч малий горщик, та мед смачний.
Здоровань із ніжністю поглянув на хитрого парижанина — без нього хіба вони вислизнули б із пастки біля Карнака?
— Не поспішай, ще встигнеш дізнатися. Краще риштуй в дорогу нашу стару карету.
Бурлака відв’язав линву від “Мореля”, В’юн поскладав речі.
…Коли настав день, машина з месниками Клемана Лотера вже проминула Ле-Ман і мчала орлеанською дорогою.
НАБРИДЛІ СТРАВИ
— Знову цей клятий консервований потрух!
Бурлака розлючено відсунув свою тарілку.
— Не лякайся, опісля ще одержиш салат. Дуже поживно, та й зуби заразом почистиш, — глузував В’юн.
— Знову салат! Збожеволіти можна. Як звичайно, давній і гіркий, немов хрін, та ще й без олії. Забули ж її купити в Орлеані… Вже краще б я став за кухаря і постачальника, а то таким пайком В’юн нас усіх зведе з світу. Коли ми нарешті заберемося звідси?
— Побачимо. Заспокойся, Бурлаче, — втрутився П’єро.
Розмова ця відбувалася у вітальні замка Крилатого Змія. Крізь щілини зачинених віконниць лилося проміння серпневого сонця. Вже минув тиждень, як троє друзів глупої ночі над’їхали до маєтку Лотера, виключивши з обережності фари. З того часу вони стереглися. Вдень спочивали, а ввечері прокидалися і всю ніч пильнували в парку або ж збиралися в освітленій ліхтарем кімнаті без вікон, щоб жодного променя не було видно знадвору.
Захований в лісах Морвана, похмурий і відлюдний замок став для втікачів надійною схованкою. Здоров’я П’єро вимагало кількаденного відпочинку, і це викликало неабиякі труднощі, бо з харчами ставало сутужно, а купувати щось у селищі було небезпечно. Правда, В’юн добув в Орлеані овочі, вино й консерви. Вночі В’юн йшов “шукати” овочі на забур’янений город. Він приносив лише перестиглий салат і маленьку ще зелену моркву.
Окрім кількох бляшанок з лангустами та зеленим горошком, що їх з’їли в перші ж дні, друзі харчувалися самою солониною і консервованим потрухом. Така одноманітність— потрух на сніданок і вечерю, солонина в обід опівночі— доводили до нестями сумирного Бурлаку, що був ладен тельбушити кухаря і винахідника консервів. В мішку знайшли трохи квасолі, але масла й сала не було, і тому її не варили і не смажили. До того ж дим із комина міг привернути увагу лісорубів і пастухів.
П’єро поволі набирався сили. Відважний хлопчина страшенно змарнів у в’язниці і в замку Монбіжу. Після кількох днів пропасниці і сонливості, протягом яких він майже нічого не їв, П’єро став почувати себе краще.
Тепер щоночі він прогулювався з своїми друзями.
З кожним днем племінник Клемана Лотера міцнів.
— Годі нам тут відсиджуватись! — гримнув якось Бурлака, стукаючи кулаком об стіл. — Не буде дичини, коли мисливський собака в будці! Хай навіть я їв би той клятий потрух в білому вині і взагалі всяку всячину, все одно це не врятувало б Клемана Лотера.
— Бурлака має слушність, — сказав П’єро. — Я вже почуваю себе цілком здоровим. Тепер ми можемо вирушити на допомогу дядькові.
— Але де його шукати, твого дядька? — запитав В’юн. — Я вже більше тижня про це думаю. Наше перше завдання — знайти, де його зараз тримають. Пропоную, друзі, виїхати післязавтра ранесенько. Поїду я, П’єро і ти, Бурлаче, зостанетесь тут. Я знайду в Парижі професора Шульца і разом з ним вирушу до Вернона. Спробуємо загнати цю гадюку Гране десь у глухий кут, і, запевняю вас, він заговорить. Це ж мерзотник, я бачив, як його трусило біля Карнака. Ех! Коли б тієї ночі ми мали час його допитати, я присягаюсь, що… Мову перейняв П’єро:
— Не забуваймо, що професор Шульц іноземець, і для нього небезпечно нам допомагати. І даремно ти вважаєш, що я й досі хворий. Вже три дні я почуваю себе дуже добре… Поїдемо всі разом!
— Гм! Що ти мелеш? Чи ти забув, що від часу втечі з в’язниці Пентьєвра вся поліція Франції знає твої прикмети? Ти хочеш знову повернутися туди, і цього разу аж на сім років!..
