Бронзовий птах - Рыбаков Анатолий Наумович (бесплатная библиотека электронных книг .TXT) 📗

Лікар звелів чоловікові в чоботях встати і, виписавши рецепт, відпустив. Потім з-під пенсне уважно подивився на Генку:

— Коли це трапилося?

— Ебе-бе-бе-кур-да-є, — тільки й зміг промовити Генка.

— Годину тому, — відповів за нього Мишко. — Він прибивав плакат у клубі, тримав цвяхи в роті і один проковтнув.

— Великий цвях?

— Оббивний.

Лікар знову подивився на Генку. В цьому погляді Генка прочитав смертельний вирок.

— Роздягайся!

Генка почав з галстука. Звичним рухом руки смикнув кінець галстука, другою рукою придержав вузол. І в ту ж мить, як тільки він взявся за вузол, відчув на своїй долоні маленький холодний металевий предмет…

Невже цвях?! Генка остовпів і виряченими очима дивився на лікаря.

— Роздягайся швидше, — сказав той, щось записуючи в журналі.

— Зараз, — пробурмотів Генка.

Він відчував на своїй долоні металевий предмет, але не наважувався обмацати його. Боявся, що це саме цвях, а не щось інше…

Та нічого не вдієш, треба роздягатися. Генка нерішуче затиснув долоню і цілком ясно відчув у ній цвях. Так воно і є! Він його зовсім не проковтнув. Він його впустив. Цвях застряв у галстуці. Хай йому дідько! В нього вже нічого не болить… Але як признатися?

Затиснувши в кулані цвях, Генка повільно роздягався. Коли він залишився в одних трусах, лікар сказав:

— Лягай!

Усе ще тримаючи в кулаці цвях, Генка ліг на холодне простирало. Лікар сів на кушетку і поклав пальці на Генчин живіт. Від цього холодного дотику в Генки по всьому тілу забігали мурашки. Він побачив над собою обличчя лікаря, який допитливо на нього дивився крізь скельця пенсне. Невже лікар розуміє, що ніякого цвяха він, Генка, не проковтнув? Генка заплющив очі і лежав, міцно затискуючи в кулаці цвях і намагаючись засунути кулак собі під бік.

Лікар легенько натиснув на живіт:

— Болить?

— Ні.

Лікар натиснув ще в кількох місцях. Нічого, крім холоду від його пальців, Генка не відчував.

— Повільно піднімай руки, — наказав лікар, — і якщо відчуєш різь у шлунку, скажи.

Генка почав повільно піднімати руки. Щоб його стиснутий кулак не викликав підозри, він стиснув і другий кулак…

Його руки вже були у вертикальному положенні. Генка почав повільно опускати їх за голову. Ніякої різі він не відчував. Усе, що наказував йому лікар, він виконував автоматично, розуміючи, що рано чи пізно його обман розкриється. Краще б він справді проковтнув той цвях!

— Розтули кулаки, — почув він ніби здалеку голос лікаря.

Генка розтулив один кулак, марно намагаючись в другому кулаці засунути цвях якось між пальців. Але це в нього не виходило, і він не розтуляв кулака.

— Розтули кулаки;— повторив лікар, — обидва!

Генка раптом встав і сказав:

— Цвях знайшовся.

Лікар і Мишко здивовано дивилися на нього. Тоді він розтулив кулак.

— Ось він!

— Гм! Де ж він був? — запитав лікар.

— В галстуці. Коли я розв'язував галстук, то й намацав його там. Я його, виявляється, випустив з рота прямо на галстук.

— Чому ж ти одразу не сказав?

— А я хотів перевіритись. Можливо, я справді проковтнув цвях, тільки інший.

— І ніде в тебе нічого не болить?

— Ні, — відповів Генка вже зовсім весело, проте намагаючись не дивитися на Мишка, який з похмурим виглядом стояв біля дверей,

— Добре, — досить миролюбно сказав лікар, — встань і кілька разів присядь.

Генка кілька разів присів. Потім за наказом лікаря зробив ще кілька рухів, перехилявся, повертався в різні боки. Він слухняно робив усе це, хоч і не розумів для чого: адже цвяха в ньому немає.

Лікар помив руки, наказав Генці одягтись і знову сів за стіл. Він записав Генчине прізвище і сказав:

— Поїдеш до міста.

— Чого? — сторопів Генка.

— На рентгенівське дослідження.

— Але ж у мене нічого немає, ніякого. цвяха! — закричав бідолашний Генка.

— Ти сам хотів перевіритись.

— Та ж у мене нічого не болить.

— Це не має значення. Предмет міг залягти в такому місці, де не дає ніякого болю. Тимчасово, звичайно. А потім будуть неприємності.

Лікар повернувся до Мишка:

— Де ваш табір?

— У Карагаєво.

— В селі?

— Ні, в садибі.

— Он воно як! — Лікар насмішкувато подивився на Мишка. — Скарби шукаєте?

— Які скарби? — здивувався Мишко. — Ніяких скарбів ми не шукаємо.

— Добре, йдіть. А в місто ви його одвезіть сьогодні ж. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — відповів Мишко.

Вони мовчки вийшли з лікарні і зупинилися на ґанку.

Генка безтурботно зиркав на всі боки, вдаючи, що нічого особливого не трапилось. Мишко докірливо дивився на нього:

— Ти усвідомлюєш, що ти наробив?

— А що такого я зробив?

— Ще питає!

— Що я наробив? Думав, що проковтнув цвях. Що ж мені було — мовчати? Мовчати і чекати, доки він мене проколе наскрізь? Ну, перевірився. Нічого не виявилось. І все гаразд.

— Але чому саме з тобою трапляються всі ці пригоди? — закричав Мишко. — Ні з ким більше, тільки з тобою. То те, то інше. Підняв усіх на ноги, всіх розхвилював, примусив коня у голови просити. І все це даремно! Тільки виставив нас на посьміховисько. Все! Поїдеш до міста, і нехай там тебе просвічують.

Розділ тридцять перший

Сільський живопис

Генка їздив на рентген. Але нічого в його животі не виявили. Тільки кишки і шлунок. Так, повернувшись з міста, він заявив Мишкові.

Того ж дня, надвечір, повернулися в табір і Сева з Ігорем. Вони виїжджали на Піщану косу, показували слідчому місце, де знайшли човен. Потім їх відпустили додому.

Ігор і Сева почували себе героями. Вони ходили по табору з таким виглядом, ніби зробили щось надзвичайне. Вони не змогли здійснити свій головний задум — утекти в Італію бити фашистів, — але зате своєю участю в слідстві в справі Рибаліна нібито поставили себе в особливе і виключне становище.

Хоч вони дуже пишались і хвастали, нічого істотного Мишко від них не дізнався. На Піщаній косі вони показали слідчому місце, де взяли човен. Слідчий обміряв це місце рулеткою, сходив до села, потім до залізничної станції. Для чого це він робив, Ігор і Сева не знали…

Мишко зневажливо посміхнувся. Ну й слідчий! Шукає на Піщаній косі, тоді коли треба шукати в лісі, там, де ховаються парубки. Це ж вони разом з човнярем і вбили Кузьміна! Мишко ні на мить не сумнівався в цьому…

Щодо Сєрова, то Ігорю і Севі жилося в нього, загалом, добре. Спали вони в сараї, на сіні. Щоправда, дружина Сєрова, ставилася до них погано, навіть в будинок не пускала, казала, що вони їй підлогу забруднять, але сам Сєров приходив до них щовечора і докладно про все розпитував.

— Про що ж він вас розпитував? — насторожився Мишко.

— Про все, про що з нами слідчий розмовляв.

— І ви йому розповідали?

— Звичайно. Адже він відповідальний працівник.

Ех, макухи, макухи!.. А втім, чого можна чекати від них? З табору втекли, всіх збаламутили та ще й ходять ніби переможці!

— Менше фасоньте! — сказав Мишко. — Ви стільки натворили, що повинні поводитись тихо і смирно. Ви ж, навпаки, пишаєтесь невідомо чим. Безглуздо! І не сподівайтесь, що на вас буде накладено стягнення! Ні, стягненням не відбудетесь. А от будуть самохарактеристики, і тоді ви дізнаєтесь… Дізнаєтесь, якої всі про вас думки.

Але Мишко не поспішав призначати самохарактеристики. На це треба було затратити щонайменше два дні. А як їх викроїш? Адже треба кінець кінцем закінчити клуб. Він уже був повністю обладнаний, залишалося тільки пофарбувати. А в цій справі вони дістали могутню підтримку в особі художника-анархіста Кіндрата Степановича.

Він прийшов у клуб, довго дивився, як піонери працюють, потім спитав у Мишка:

— Приступати?

— Приступайте! А що ви робитимете?

Кіндрат Степанович обвів навколо себе рукою:

— Фарбувати треба. Геть усе чисто.