Бронзовий птах - Рыбаков Анатолий Наумович (бесплатная библиотека электронных книг .TXT) 📗

— Ну і дідько з ними! — сказав Генка. — Ходімо звідси. Навіть гидко стояти тут!

Коли вони виходили, Мишко озирнувся. І йому, як і того разу в садибі, здалося, що бронзовий птах зловісно дивиться їм услід…

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ГОЛИГІНСЬКА ГАТКА

Розділ двадцять восьмий

Сенько Єрофєєв

Життя табору знов увійшло в свою звичну колію. Звичайний розпорядок дня — сигнал побудки, ранкова лінійка, підняття прапора, праця на селі, ігри, бесіда біля костра. Але відчуття того, що загін оточує якась таємниця, не кидало Мишка.

Провина Миколи Рибаліна не доведена, але він поки що і не виправданий. Зате човняр ходив наче й не було нічого. При зустрічі з Мишком він посміхався так, ніби тоді, на річці, нічого й не сталося. Навіть підморгнув одного разу.

Між човнярем і «графинею» існують якісь зв'язки. Вона щось відправляла в ліс. І куркуль Єрофєєв з ними заодно. Справді… В усьому цьому треба обов'язково розібратись: адже може потерпіти невинна людина!

Але як діяти? Піти в ліс, дізнатися, що це за парубки? Та де їх там шукати? Та й небезпечно. Сам би він, звичайно, пішов. А хлопці? Мало що може трапитись, а він за них відповідає.

Отже, залишається тільки одно: дізнатися, що повіз човняр у ліс. Дізнатися через Сенька Єрофєєва. Адже він теж переносив мішки в човен. Звичайно, так просто він не скаже. А спробувати можна. Дивись і проговориться…

Генка підтримав цей план.

— Але тобі незручно, — сказав він. — Ти вожатий, хлопці тебе соромляться. А мені Сенько все викладе, будь певен.

— Щось зробиш не так, — завагався Мишко. — Так зіпсуєш справу, що потім і не виправиш…

Але Генка запевнив його, що буде обережним і обачливим. Хіба він не виконував серйозних доручень!

Генка ще не обміркував плану дії. Як завжди, він сподівався на щасливий випадок. Важливо почати, а там видно буде.

Комсомольці й піонери обладнували клуб. Їм допомагали сільські діти. Тільки Сенько і Якимко не брали участі. Вони сиділи на купі колод, лускали насіння і, ліниво сперечаючись, грали в карти. Генка зупинився біля них і, прикинувшись зацікавленим, почав стежити за грою.

— Сідай з нами, — запропонував Сенько, тасуючи карти.

Генка сів на колоди.

— В карти не граю, а подивитись — подивлюсь.

— Не бійся, — посміхнувся Сенько, — не на гроші. На щиглі.

Генка поважно відповів:

— Зі мною грати важко. Я кого завгодно обіграю.

— Так уже й обіграєш?

— Точно тобі кажу. Дай колоду.

Генка взяв колоду, перетасував її і показав карточний фокус.

Фокус був нескладний. Але Сенько і Якимко були вражені. Так в усякому разі здалося Генці. Дуже вже здивовано дивилися вони на нього.

Задоволений своїм успіхом, Генка вдавано байдужим голосом промовив:

— Я ще й не таке можу відгадати. От погляну на людину і одразу скажу, що вона робила сьогодні і що вчора робила і позавчора.

— Це вже ти брешеш, — посміхнувся Сенько.

— Можу довести!

— Ну, що я вчора робив?

— Овва! Так я тобі й сказав.

— Звичайно, не скажеш: звідки тобі знати.

— Значить, не знаю?

— Не знаєш!

— Не знаю?

— Ні!

— А якщо знаю?

— Так скажи!

— Так от, — багатозначно сказав Генка, — якщо я тобі окажу, що ти робив учора, то ти мені скажеш, що ти робив позавчора.

— Добре.

— Вчора ти їздив до млина, — сказав Генка.

— Правильно! — пробурмотів Сенько. — Це ти міг і бачити…

— Де я міг бачити? У млині я не буваю. Просто подивився на тебе й відгадав. А тепер ти скажи, що ти робив позавчора.

Сенько спідлоба подивився на Генку:

— Думаєш, тільки ти один можеш відгадувати?

— При чому тут один чи не один? Ми з тобою домовились — от я й відгадав. Тепер скажи ти, що робив позавчора, а я тоді скажу, правду ти кажеш чи неправду.

— Який спритний! Думаєш, один ти мастак відгадувати? Є й інші.

— Я що завгодно відгадаю, — хрипко промовив Якимко, креслячи на піску великим загнутим пальцем фігури.

— Що ти можеш відгадати? — насмішкувато спитав Генка.

— А все, що хочеш.

— Правда, правда, — підтвердив Сенько. — Якимко все одгадає.

— Що ж він може відгадати? — продовжував допитуватися Генка.

— А що хочеш, — відповів Сенько і повернувся до Якимка: — От, Якимку, ми тут одну річ сховаємо, а ти знайди. Знайдеш?

— А чого ж…

— Гаразд. Давай…

Якимко поплентався до сарая.

— Не оглядайся! — дзвінко крикнув навздогін йому Сенько.

Якимко уткнувся обличчям у сарай.

— Так, — прошепотів Сенько і витягнув з-за пазухи яйце — звичайне куряче яйце. — Бачив? Нехай шукає. Повік не знайде.

Генка підозріливо глянув на Сенька. А що коли Сенько у змові з Якимком? Вони ж друзі. Можливо, вони його дурять. Що ж, нехай спробують!

— Давай сховаємо його під колоду, — запропонував він.

Сенько закрутив головою.

— Не годиться! Одразу знайде! От що ми зробимо. Одягнемо шапки, а під шапку і покладемо. Нехай шукає! Повік не знайде.

І не встиг Генка нічого відповісти, як Сенько підняв його кепку, обережно підсунув яйце і знову насунув Генці козирок на лоб.

— Здорово буде! — зашепотів Сенько. — Нізащо не знайде. А ми йому п'ять гарячих за це вліпимо,

«Добре, — подумав Генка. — Нехай яйце буде в мене. Але обдурити їм мене не вдасться».

— Все? — спитав він.

— Все!

— Добре, — сказав Генка, — тільки умова: повернімося до нього спинами, і нехай він так шукає.

— Навіщо?

— Щоб ти йому не підморгнув.

— Добре, — згодився Сенько.

Вони сіли спиною до Якимка.

— Давай, Якимку, можна! — гукнув Генка. — І якщо ти йому хоч слово скажеш, я не гратиму.

— Добре, добре, — пробурмотів Сенько.

Хлопці сиділи не обертаючись. Позад них почулися кроки і сопіння Якимка.

— Чого одвернулися? — спитав він.

— Шукай, шукай, — відповів Генка, торжествуючи в думці.

Спритно він їх обдурив! Ця штука, видно, у них давно розіграна. Сенько мав якимось умовним знаком показати Якимкові, де заховане яйце. А на те, що доведеться одвернутися, вони, звичайно, не розраховували.

Нехай пошукає!

І Генка позирав скоса на Сенька, побоюючись, що той подасть Якимці таємний знак. Але Сенько сидів спокійно, склавши руки на колінах. Спиною він, звичайно, нічого не міг зобразити. Попався! Тепер-то вже доведеться йому розповісти, що робив позавчора…

Хлопці, з насунутими на лоб кепками, сиділи на колоді не обертаючись. Якимко ходив і сопів позаду них.

— Відгадуй швидше, — сказав Генка. — Цілий рік шукатимеш!

— Зараз, зараз, — відповів Якимко…

Він засопів десь зовсім біля Генчиного вуха, і не встиг Генка опам'ятатись, як Якимко з усієї сили вдарив долонею по його голові, прямо по кепці. В ту ж мить липка смердюча яєчна рідина потекла Генці на лоб і очі.

Розлючений Генка схопився і зірвав з себе кепку. Рідина потекла ще дужче, заліплюючи очі. Яйце було тухле. Генці здавалося, що весь він від голови до ніг видихає нестерпний сморід.

— А ти казав, не відгадає! — зайшовся сміхом Сенько.

Якимко, як завжди, з понурим виглядом щось креслив па піску кривим нігтем ноги.

Кінцем сорочки і віхтем трави Генка витер обличчя й голову (носову хусточку він, як завжди, забув у палатці) і сказав:

— Гаразд, ваша взяла. Вдруге не обдурите!

— Там побачимо, — одрізав Сенько. — Надто багато ви про себе думаєте!