Таємниця Зоряної кімнати - Лысенко Василий Александрович (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
Багато людей загинуло під час будівництва. Вмирали від холоду, голоду, непосильної праці. Зникали безслідно каменярі, які споруджували та обладнували підземні світлиці. Страхітливі речі розповідали в селі про палац і його власників. Бабуся Улита при згадці про замок обов'язково хрестилася і притишеним голосом примовляла:
— Боже святий, заступи і сохрани нас від супостата! Не дай нам загинути від його підступів. Хай він нам не присниться і не привидиться ні уві сні, ні наяву!
З її розповідей Юрко знав, що бабусиного батька, майстра Федора, після того, як завершилися роботи в підземеллі, пан звів з білого світу. Так ніхто й сьогодні не знає, де дівся Федір Береговий. Тільки й лишилась у бабусі Улити на згадку про нього невеличка ошатна скриня. Незвичайна та скриня, вся вона знизу й до верху обцяцькована мідними зірочками. І зірочки ті не прості, за ними надійно схована неабияка таємниця. Досить одночасно натиснути третю зірочку в першому рядку і п'яту блискітку в четвертому — скриня сама безшумно відчиняється. А натиснути на першу зірочку в четвертому і на третю у восьмому — скриня тут же плавно зачиняється.
Малим Юрко дуже любив бавитися з тією скринею. Сяде біля неї, знайде потрібні блискітки, натисне на них і захоплено дивиться, як піднімається зірчасте віко, йому хотілося довідатися, хто ж підносить важке віко. Бабуся Улита берегла в скрині білі сувої полотна, блискучі, вишиті дрібним бісером корсетки, плахти, каблучки, разки коралового намиста, старі, потемнілі від часу папери, товсті книжки.
Дорога до палацу йшла понад Прип'яттю, повз пристань, а далі звертала ліворуч до алеї з вікових лип. Нарешті між стовбурами забілів мур. Товстий, з вузькими бійницями, він тягнувся через увесь косогір, виповзав па круті скелясті схили, прикривав густий, дрімучий парк.
Щоразу Юрко заходив на подвір'я палацу з якимсь мимовільним острахом. «Прокляте місце, прокляте Богом і людьми! Там на кожному кроці пастка і затаєний підступ! — вчувалися йому слова бабусі Улити. — Скрізь кров і сльози невинних, замучених людей!..» Згадувалися бабусині розповіді про страхітливі історії в замку. Розгнівається, було, пан Хоткевич на кріпака чи кріпачку і наказує забрати до палацу. Прийдуть гайдуки, схоплять — і нема людини, зникає безслідно. Питають люди пана, куди поділися рідні чи близькі, а він гнівається, кричить: «Куди поділися?! До Кушніра втекли харцизяки, до гайдамаків пристали! Не мені, своєму панові, слугують, а з грабіжниками промишляють!»
Люди потиху говорили, що пан непокірних запроторював у холодні льохи, приковував ланцюгами до кам'яної стіни, і вони вмирали від голоду й спраги. Можливо, там, у німому підземеллі, загинув і Юрків прадід…
Ще жахливіші перекази були про Білу вежу. Понад сто років здіймалась вона, протикаючи небо золотим шпилем, над цілим краєм, і не встояла під ударами революції: зруйнували її в громадянську війну червоні артилеристи. Підійшли богунці до села, а з вежі ворожий спостерігач спрямовує вогонь своїх гармат, не дає червоним переправитися через Прип'ять. І вдарив снаряд у вежу, зніс дах, верхній поверх. Згодом люди поступово розібрали вежу до останнього камінця, пішов він на хати, сараї, та льохи. Залишились від Білої вежі тільки глибокі провалля, заповнені темною водою. Ходили чутки, що десь там, у глибоких казематах, пан Хоткевич нібито влаштував майстерню, в якій друкували фальшиві гроші, ховав награбовані його предками скарби. Багатий був пан Хоткевич, мав п'ять тисяч десятин землі, три цукрових заводи, пароплав, ґуральню, величезний млин. Але не раз налітали на село жандарми, комісії, шукали фальшивомонетню. Та знайти нічого не вдавалося, у підземеллі під Білою вежею стояла вода. Забиралися жандарми з села — і вода зникала, знову відкриваючи хід до майстерні. У революцію пан утік за кордон, але в громадянську війну ще тричі з'являвся в селі. Прийшов спершу з петлюрівцями, чинив розправи і влаштовував у замку оргії. За другим разом привів у село німців-карателів, допомагав їм збирати контрибуцію, брав участь в облавах на червоних партизанів, арештовував їхні родини. Занесло його сюди і з біло-поляками, пожив тижнів три у палаці і знову втік, невідомо як вислизнувши з обложеного маєтку. Коли пан востаннє втікав за рубіж, то захопив з собою немалий капітал. Та під час відступу обікрав пана його лакей Федір Пампушка і привіз той скарб назад додому, приховав надійно. Потім Пампушка пристав до банди, грабував, убивав, аж поки десь під Гуляйполем не наздогнала його метка червоноармійська куля. Але все ж дехто був переконаний, що немало цінностей поховано в казематах під Білою вежею.
І як Юркові хотілося обслідувати глибоке провалля, заповнене водою, що лишилося на місці зруйнованої вежі, дістатись до тих таємничих кам'яних світлиць, прикрашених кришталевими люстрами та величезними бронзовими підсвічниками. Минулого літа батько привіз з Києва потужний електричний ліхтар, і тоді Юрко вирішив дослідити затоплене підземелля. Він помістив ліхтар в скляну банку, зав'язав її клейонкою і пірнув з тим ліхтарем-прожектором у темну воду. Чого тільки не побачив хлопець на дні колишніх льохів! Здавалося, що громадянська війна лише вчора закінчилася, бо з темного мулу стриміли шаблі, гвинтівки, гостроверхі німецькі каски. Лежав там і кулемет «максим», задерши вгору покриті болотом колеса. Та Юрко намагався знайти хід до скарбниці. У кам'яній стіні помітив величезні двері, перетяті двома металевими штабами, на яких висів здоровенний замок. Юрко поторсав його — і той тут же відвалився, випорснув з рук і впав у воду. Хлопець відкинув штаби, ледве відкрив важкі металеві двері. Але за ними стояла темна, скаламучена вода. Забракло повітря, і Юрко, прихопивши карабін і шаблю, випірнув на поверхню. Потім, розкинувши руки, він якийсь час непорушно лежав на траві, приходив до тями. Увечері про свою підводну мандрівку розповів татові, і той суворо заборонив пірнати на дно підземелля, бо там можна наткнутися на гранату чи снаряд і підірватись. Юрко пообіцяв більше не пірнати в затоплені льохи і свою обіцянку не порушив, хоча йому дуже хотілося підняти ще кулемет.
Неподалік палацу широка пряма бруківка вела до масивних металевих воріт. Обабіч них стояли два чавунні леви з роззявленими пащами. У того, що праворуч, у нижній щелепі не вистачало багатьох зубів і було відчикрижене кулею одне вухо. Другий лев був безхвостий, а його туловище густо посікли кулі та осколки.
Юрко часто приходив до палацу з хлопцями. У старому парку було зручно гратися в «червоних» і «білих». Ловили рибу в ставку, він хоч і невеликий, але глибокий, і водилися в ньому золотисті карасі.
Приваблювала Юрка в палаці невеличка, з вузькими вікнами Зоряна кімната, стіни в якій, навіть стеля були оздоблені мідними зірочками. Коли сонце освітлювало її — блискітки сяяли, як невеличкі, яскраві самоцвіти. Ключі від кімнати тато тримав у себе і не дуже охоче пускав до неї сторонніх. У Зоряній зберігалися гвинтівка без затвора, німецький карабін, добутий Юрком у затопленому підземеллі, зіпсований наган, на стіні висіла шабля в потертих піхвах. На столі лежали старі книжки, важкий німецький бінокль, планшет з металевими застібками. У шафі висів трохи поїдений міллю, обшитий галунами мундир, який покинув німецький полковник разом з трьома хрестами, тікаючи від Червоної Армії. В іншій шафі зібрано старенькі, вигорілі на сонці свитки та інший одяг, що його носили червоні партизани і повстанці в революцію. Все те — реквізит сільських самодіяльних артистів. Жаль, що Юрко народився пізно і не міг брати участь, як його тато, в громадянській війні. А то він би захопив пана Хоткевича і не дав би йому втекти за кордон від заслуженої кари…
Батько відімкнув важкі дубові двері, і вони зайшли до колгоспного клубу, колишньої бенкетної зали. У сусідньому приміщенні розмістилася сільська бібліотека, а в кінці коридора знаходилася незвичайна Зоряна кімната.
У кутку зали були складені в купу стільці, і зараз їх треба було розставити на місця. Стільці були легкі, нові, їх недавно привезли з Києва, ніжки в них дбайливо підклеєні сукном, щоб не дряпали візерунчастий паркет. Юрко з батьком розставили стільці, повідчиняли вікна. На сцені перламутровими клавішами виблискував старий рояль.
