Бронзовий птах - Рыбаков Анатолий Наумович (бесплатная библиотека электронных книг .TXT) 📗
— Так, — сказав міліціонер, перекидаючи картоплю з долоні на долоню і дмухаючи на неї. — Документи у вас є?
У хлопців були комсомольські квитки, у Генки, крім того, членські квитки МОПР'у і Авіахіму. Все це вони поклали перед міліціонером. Той подивився скоса на документи і знову взявся за картоплю. Їв він її довго, і всі мовчки дивились, як це він робить. Навіть старий сторож, якому давно треба було йти на свій пост, не рухався з місця. Ігор, чорнявий, гостроносий, нервовий хлопчина з їжачком чорного волосся на голові, неспокійно позирав то на хлопців, то на міліціонера. Сева, товстий, повновидий, флегматичний, сидів, похнюпивши голову, потім, не підводячи голови, простяг руку, взяв огірок і захрумтів на всю хату.
Нарешті міліціонер витер губи й руки і почав розглядати документи. Робив він це так довго, що Мишко взяв під сумнів його грамотність. Але міліціонер назвав його прізвище, потім Генчине, Славикове і навіть помітив, що в Генки не сплачені членські внески в МОПР і Авіахім.
Все ж документи справили на нього деяке враження, і він, вийнявши з сумки аркуш паперу та олівець, почав складати протокол.
У відповідь на запитання, чи знає він «пред'явлених» йому хлопців, Мишко сказав, що знає, назвав прізвища Севи й Ігоря і їх московську адресу. Міліціонер звірився з показаннями Ігоря й Севи і переконався, що дані збігаються. На запитання, коли і чого Ігор і Сева поїхали з табору, Мишко відповів, що поїхали вони позавчора зранку з дурного розуму, про що свідчить залишена ними записка. З байдужим виглядом міліціонер підколов записку до протоколу.
На закінчення Мишко підписав протокол. У ньому все було записано правильно, хоча й з граматичними помилками.
— Чому ви їх затримали? — спитав Мишко.
— По підозрінню, — відповів міліціонер, затягуючи на собі пояс і поправляючи кобуру.
— Якому підозрінню?
— У співучасті.
— Якій співучасті?
— Співучасті у вбивстві громадянина Кузьміна.
— Що ви кажете! — закричав Мишко. — Цього не може бути!
— Є докази, — сказав міліціонер, надіваючи картуз. Він повернувся до сторожа: — Якиме Семеновичу, я в повіт подзвоню. А ти приглянь, — він промовисто кивнув головою на хлопців.
Сторож зачинив за міліціонером двері, присунув табуретку і сів з виглядом, який говорив про його тверду рішучість нікого звідси не випускати.
Тепер у хлопців була можливість поговорити.
— Добігалися? — спитав Генка.
Ігор і Сева похнюпили голови.
— Розкажіть, що сталося? — сказав Мишко.
— Ні в чому ми не винні! — відповів Ігор тремтячим голосом.
Сева засопів, але нічого до цього не додав.
— Чому вас затримали?
— От слово честі, — захникав Ігор, — ми ні в чому не винні! У нас розвалився пліт. Бачимо на річці човен, бездоглядний. Ми його взяли тільки доплисти сюди. А нам не вірять…
— Човен ви знайшли на Піщаній косі? — спитав Мишко.
— Так. А звідки ти знаєш?
— Знаю, — відповів Мишко з таким виглядом, з якого Ігор і Сева могли зробити висновок, що йому відомо не тільки це, а й багато чого іншого.
— Знатимете тепер, як з табору втікати! — додав Генка.
— Коли ви прибули до іноземців і коли поїхали від них? — спитав Мишко.
Вражені такою поінформованістю, Ігор і Сева розповіли, що до іноземців вони припливли в той же самий день, тобто у вівторок, а відплили від них наступного ранку, тобто в середу. І як тільки відплили, то майже одразу знайшли човен, пересіли в нього і попливли далі. І ось тут їх затримали.
— А червоноармійці вас годували?
— Годували.
— От бачите, а ви казали, що зразу припливли сюди. Треба точно розповідати, а ви плутаєте. От вам і не вірять.
Ігор і Сева знову похнюпили голови.
— Ми вас, звичайно, виручимо, — продовжував Мишко, — хоч ви цього й не заслужили…
— Щоб знали вдруге, як з табору тікати, — додав Генка.
Ігор і Сева ще нижче опустили голови.
— Вас, звичайно, не варт виручати, — продовжував Мишко, — викручуйтесь, як знаєте… Але ми вас виручимо тільки заради честі і репутації загону. Хоч, як видно, вам наплювати і на те, й на друге.
Ігор крутнув головою на знак протесту. Сева подумав і знову потягнувся за огірком.
— Так, так, — продовжував Мишко, — вам наплювати… Якби ви дорожили авторитетом загону, то не втекли б. Тепер уся Москва говорить, що в нашому загоні немає ні дисципліни, ні порядку. Вам це байдуже, звичайно… Що для вас загін, що для вас колектив? Але ми вболіваємо за репутацію загону і виручимо вас. Визволимо вас, повернемо в табір, і нехай усі обговорюють ваш вчинок. Подивимось, як ви виправдовуватиметесь, подивимось…
Мишко ще, мабуть, довго вичитував би Ігорю і Севі, але повернувся міліціонер і повідомив, що Ігоря й Севу наказано доставити в місто, до слідчого.
— Ми теж поїдемо, — заявив Мишко, — самих хлопців ми не відпустимо.
— Проїзд для всіх вільний, — відповів міліціонер.
Мишко взяв з собою Генку, а Славикові наказав разом з Жердяєм повернутись у табір. І ще він наказав Славикові нічого в таборі не розповідати про пригоди з хлопцями. І якщо приїдуть їх батьки, то сказати, що хлопці знайшлись і незабаром повернуться в табір.
Славик пішов до човна. Міліціонер з Ігорем і Севою вирушили на станцію. Слідом за ними попрямували Мишко з Генкою.
Розділ двадцять четвертий
В місті у слідчого
Слідчий виявився зовсім не таким, як уявляв собі Мишко. Мишкові завжди здавалося, що слідчий має бути високою, похмурою, зосередженою людиною, з настороженим і проникливим поглядом, зібраний, мовчазний, недовірливий.
А перед ними сидів невисокий чоловік, із звичайнісіньким обличчям, сіренькими очима, неуважний і, як здавалося Мишкові, розгублений. Завалений папками хиткий стіл був покритий подраним клаптем зеленого картону, обляпаного чорнилом і поцяткованого нерозбірливими написами та нічого не значущими малюнками.
Слідчий кілька разів виходив з кімнати, залишаючи на столі папери, і Мишка дивувало це: адже папери безперечні секретні. І взагалі все тут відкрито, співробітники голосно розмовляють, люди заходять і виходять. Це дуже похитнуло Мишкову повагу до установи, де, як він уявляв, провадилась таємна, небезпечна і самовіддана боротьба із злочинцями.
Ігоря і Севу слідчий, здавалося, зовсім не слухав. Він писав і писав щось стороннє: папір він передав іншому працівникові і при цьому сказав: «Це до справи Кочетова», і відразу ж брався писати інший. Коли Мишко розповідав про те, що на них напав човняр Дмитро Петрович, і про парубків у лісі, то слідчий був настільки неуважний, що Мишко ображено замовк.
Продовжуючи писати, слідчий нарешті спитав:
— Ви зможете показати місце, де знайшли човен?
— Звичайно, — відповів Ігор. — Біля Піщаної коси.
— Скільки до неї від Халзіного лугу?
На це питання відповів Мишко.
— Верст сім або вісім.
Слідчий підвів голову і, постукуючи по столу олівцем, сказав:
— Сім верст… Як же там опинився човен? Не могло ж його віднести течією: відстань велика, річка вузька і звивиста, човен обов'язково прибило б до берега. Отже, човен відігнали. Хто? Рибалін? Але навіщо йому відганяти човен на таку відстань, а потім повертатися назад? Припустімо, що вбивця не Рибалін, а хтось інший. І цей інший відігнав човен. Навіщо? Адже цим він тільки наводить на свій слід, виявляє свою присутність, тоді як його завдання — приховати свою присутність і звернути все на Рибаліна. Третє припущення: човен вкрала стороння людина. Але вбивство сталося учора вранці, і човен ви знайшли теж вчора вранці. Отже, він був відігнаний зразу ж після вбивства. І ця випадкова людина не могла не бачити того, що відбулося на березі, хоч би тіла вбитого Кузьміна.
Він замислився на мить, потім продовжував:
— Рибалін категорично заперечує свою причетність до вбивства. Докази проти нього тяжкі, але обставини ще неясні. Однією з обставин, до речі, найзагадковішою, і є те, що човен хтось відігнав. Коли б човен був на Піщаній косі, нам би легше було знайти людину, яка пригнала його туди. Але ви забрали човен і цим заплутали сліди. Тепер усе складніше.
