Бронзовий птах - Рыбаков Анатолий Наумович (бесплатная библиотека электронных книг .TXT) 📗
— Хлопці, каша!
Хлопчики теж принюхалися. Справді, пахло кашею, пшоняною, трохи підгорілою. Пахло так міцно, смачно, апетитно, що у хлопців аж сльози навернулися на очі.
— Пахне з правого берега, — діловито сказав Мишко. — Жердяй, прав туди, а ви, хлопці, наляжте.
Натхненні запахом каші, що з кожною хвилиною підсилювався, хлопці налягли на весла. Мишко стояв на носі човна, повертаючи власний ніс то в один, то в другий бік…
Незабаром вони побачили на пагорку білі намети червоноармійського табору. Біля конов'язі били копитами коні, блискотів на сопці довгий ряд умивальників, підвішених на перекладині між двома деревами, майоріли на вітрі червоні полотнища з лозунгами, виднілися щити на стрільбищі, рови і насипи. Але табір був безлюдний, червоноармійці, мабуть, були на навчанні. Тільки біля самого берега диміла похідна залізна кухня. Саме з неї і пахло кашею. Червоноармієць з червоним від жару обличчям орудував біля казана величезною шумівкою. Другий червоноармієць, стоячи навпочіпки, колов дрова і підкидав їх у топку.
Хлопці підійшли до кухні, кухар подивився на них скоса і, нічого не сказавши, одвернувся.
Хлопці стояли, хоч і розуміли, що стояти нерозумно. Але страшенно хотілося їсти, і вони не знали, як приступити до справи. Нарешті, Мишко запитав:
— Скажіть, будь ласка, товариші, тут вчора не було двох піонерів, двох хлопців у човні? Ми їх розшукуємо.
Кухар навіть не поглинув. А його помічник сказав:
— Не бачили. Може, й були. Не бачили.
Знову запанувала мовчанка.
Генка підлесливо подивився на спину кашовара:
— Вам не треба в чому-небудь допомогти?
Кухар подивився на нього скоса своїми сердитими очима, одвернувся і сказав:
— Ігнатюк, миски!
Другий червоноармієць встав, дістав з-під намету чотири глибоких алюмінійових тарілки. Кухар великим черпаком наклав у них каші, потім іншим, трохи меншим черпаком полив кашу маслом. Генка збігав до човна за ложками. Обпікаючись, хлопчики заходилися коло їжі. Деякий час чулося лише гучне плямкання і хлюпання каші. Коли тарілки спорожнилися, кухар знову повернув до них своє червоне, сердите обличчя, глянув кожному в очі і вдарив черпаком по казану:
— Ігнатюк, добавки!
Ігнатюк зібрав тарілки. Кухар наповнив їх новою порцією каші, трохи меншою за першу, але саме такою, як треба було, щоб наїстися досхочу. Кухар, хоч і не любив розмовляти, але добре знав свою справу.
— Ігнатюк, — сказав він, не повертаючись, — сухим пайком по порції хліба!
Ігнатюк виніс з-під намету по великому шматку хліба і віддав хлопцям.
— Кру-гом руш! — не обертаючись, скомандував кухар.
— Спасибі! — весело прокричали хлопці і побігли до човна.
У човні Мишко одібрав у всіх хліб, сховав у мішок і, піднявши догори палець, глибокодумно промовив:
— Світ не без добрих людей!..
Ситі і веселі хлопці енергійно веслували. Тепер уже зовсім близько Фролчин брід. А далі, якщо вірити Жердяєві, Ігор і Сева поплисти не могли…
— А от і Фролчин брід, — сказав Жердяй.
Річку перетинали дві колоди, що спиралися на вбиті в береги сваї. Це й був Фролчин брід. Здалеку чувся глухий шум.
— Біля млина вода шумить, — сказав Жердяй. — Тут вона, гребля, близько.
На березі лежав перекинутий догори дном човен. Напружившись, хлопці перевернули його.
— Ти знаєш цей човен? — з несподіваною тривогою спитав Мишко Жердяя.
Запинаючись від хвилювання, Жердяй сказав:
— Кузьміна човен, вбитого.
— Не може бути! — закричав Генка.
Але Жердяй добре знав усі човни на селі. Це був човен Кузьміна.
Приголомшлива звістка! Хлопці злякано перезирнулися. Знову Кузьмін, знову загадкове вбивство. І в цю пригоду замішані Ігор і Сева. Як опинився у них човен Кузьміна? Де вони його взяли? Адже коли Кузьмін і Микола попливли на Халзін луг, Ігор і Сева були вже в іноземців, тобто набагато нижче від Халзіного лугу. А з плоту вони зійшли ще нижче, біля Піщаної обмілини.
— Вони цей човен взяли випадково, — непевно промовив нарешті Мишко, — не знали, що він належав Кузьміну. Жердяй, ти певен, що це човен Кузьміна?
— Питаєш!..
— Припустімо, — продовжував Мишко, — але хлопці цього не знали і не могли знати. Просто знайшли покинутий човен. А витягли його на берег, щоб господар побачив і забрав.
— Неподобство! — сказав Генка. — З табору втекли, чужий човен захопили…
— Зачекай, не лайся, — зупинив його Мишко. — В усякому разі ясно: Микола ніколи не крав і не ховав човна. А це дуже важливо. Розшукаємо хлопців і про все дізнаємось. Ви бачите, човен ще мокрий, його нещодавно витягли з води. Можливо, навіть сьогодні вранці. Тут яке село близько?
Стуколово, — відповів Жердяй. — Версти три буде.
Хлопці залишили Жердин стерпти обидва човни, а самі вирушили н село.
Розділ двадцять третій
Утікачі
Дорога йшла спочатку берегом, потім узліссям, далі круто повертала в поле.
Узліссям за табуном корів ішов пастух, хлопець з перекинутим через плече пужалном. Два собаки одчайдушно загавкали на хлопців, але, підбігши до них, улесливо закрутили хвостами.
— Пройдемо ми цією дорогою в село? — спитав Мишко у пастуха.
— Пройдете, — відповів пастух. І довго потім дивився вслід хлопцям.
Село, здавалося, ще спало. На вулиці ні душі, всі ворота зачинені, собаки й ті не гавкали. Хлопці минули крамницю і побачили велику хату з написом: «Стуколовська сільрада».
Двері в сільраду були відчинені навстіж. Але всередині нікого не було. Самотньо стояв обшарпаний стіл з висунутими шухлядами. На стіні висів дерев'яний ящик телефону. Грюкала відчинена віконна рама. Рипіли під йогами мостини, фарба на них залишилася тільки біля стін, а посередині була витерта.
Хлопці вийшли з сільради і побачили дідуся, сторожа в кожусі, з калаталом у руках. Він підозріливо подивився на них і спитав:
— Ви чого?
Хлопці пояснили, що вони з табору, розшукують двох хлопців, які припливли сюди вчора на човні.
Сторож слухав їх мовчки, чи то пережовуючи щось, чи просто ворушачи губами. Потім суворо сказав:
— Ходімо!
— Куди?
— Там розберуть! Ходімо!
Нічого не розуміючи, хлопці пішли за ним. Кумедно шкутильгаючи у величезних драних повстяках, сторож якось дивно і в той же час з комічною підозріливістю позивав на хлопців.
Так вони дійшли до високої п'ятистінної хати.
— Заходьте! — суворо наказав сторож і ввійшов услід за ними.
У темних сінях Мишко намацав ручку дверей і смикнув її. Двері відчинилися. Хлопці увійшли в хату і побачили таку картину: за великим квадратним столом без скатерті сиділи Ігор, Сева і міліціонер. Звичайний міліціонер у формі. Його картуз і ремінь з пристебнутим пістолетом лежали на ослоні.
Біля печі поралася хазяйка. Задня половина кімнати була відгороджена ситцьовою занавіскою, і звідти чулися верещання і вовтузіння дітвори.
Ігор, Сева і міліціонер мирно їли картоплю з огірками. Але Мишко одразу зрозумів, що хлопці заарештовані. І йому стали зрозумілими і здивування пастуха і метушлива суворість сторожа.
— Ось, товаришу, — сказав сторож міліціонерові, — ще трьох привів. Цих двох розшукували.
З-за занавіски висунулася білява голова, за нею друга. За хвилину шестеро дітлахів, білявих, нестрижених, у довгих сорочках, вишикувалися перед занавіскою і мовчки втупилися в хлопців, що тільки-но ввійшли.
Побачивши своїх товаришів, Сева й Ігор перестали жувати і підвелися. Але попереджувальний жест міліціонера затримав їх на місці.
— Хто такі? — з поважним виглядом спитав міліціонер.
Мишко пояснив, хто вони такі і чого сюди прибули.
