Горохове чудо - Харчук Борис (книги хорошего качества .txt) 📗
Чабанець плакав, а сопілка не мовчала:
— Ой, помалу-малу грай, мій сину, не вражай украй моє серце: мене сестриця загубила — встромила мені ніж у груди.
Він ридав голосніше вітру. Сльози лились рясніші, ніж дощ. Чому правда під ногами, а кривда в руках? Хто скаже? Закляк під калиною на горбочку край шляху.
Смеркалося, пригнав череду. Вони завжди з батьком доїли овець. Так було й цього вечора. Батько хвалився, яких навибирав дубів на обори. Гринь теж хотів оповісти йому про свою пригоду, але його душило за горло. Висмикнув з-за пазухи сопілку і подав батькові.
— Що це? — запитав, крекнувши, батько.
Гринь німо, трепетливою рукою простяг йому сопілку. Вона заграла і заговорила:
— Ой, помалу-малу грай, мій коханий, не вражай украй мого серця: мене сестриця згубила — встромила мені ніж у груди.
— Синку, то ж голос нашої матері! — заволав батько. — Я з самісінького початку здогадувався, а мене задурили й обкрутили. І нащо я піддавсь? Пропав! Я пропав… — став сам не свій.
Він шалів, дер чуба і погнав у корчму. Що з ним діялося, Гринь того не бачив. Раніше в нього боліли руки або ноги, раніше нила спина, коли викидав гній, а тепер в нього боліло й нило серце. Хлопець відчув його в своїх грудях. Перекуняв у яслах, а досвітком погнав череду.
Переморгав білобровий ранок, настав день — їде, гуркотить ридван. Коні здибились, мачуха Маруня зіскочила і до Гриня з батогом:
— Де та сопілка?
— Нате, — відповів чабанець.
Вона взяла, заграла, а сопілка й озвалася:
— Ой, помалу-малу, душогубко, грай, не вражай украй мого серця: ти ж мене згубила, ти ж встромила мені ніж у груди.
Мачуха посиніла, трясеться.
— Геть! — застукотіла зубами. — Щоб мої очі тебе не бачили… Я вже віддала твого батька в солдати: якраз йде рекрутський набір. Хай цар візьме його на війну, хай твій батько на війні загине! А я щоб духу твого не чула! Голодранці! Я не дозволю глумитися! Пріч! — Та й кинула сопілкою об землю.
Гринь підняв сопілку, рушив у світ за очі. Дзявко метнувся за ним, провів до лісу і вернувся.
Хлопець пішов у ліс, а вийшов до людей.
Він грав на сопілці, а вона промовляла словами, щоб жити правдою, а не кривдою, щоб брат на брата не точив ножа.
Люди його прийняли. Він ходив від солом’яної стріхи, бував на ярмарках, просто на майданах. Як тільки побачать свиту з відлогою, торбину за плечима, сопілку за поясом і ціпок у руці, так і переказують одне одному: іде сопілка. Збираються громадою і слухають.
Про нього ширилися поголоски і чутки. Подейкували: звалив, завдав собі на плечі людську недолю і двигає її по землі. В нього таке чоло, що на ньому записані світові скарги. Його очі як глибокі безодні: чорне горе і люті болі топляться у них, а вони ясні, щирі, дитинні.
Дійшла пославка й до самого царя: так і так, з’явився якийсь швендя, бродить і баламутить простих людей, підбиває їх проти панства і влади. Проти нього нема ніякого вплину!
— Привести! — наказав цар.
Його знайшли, взяли і вели — передавали з рук у руки жандармам. Ті з ним не панькалися: давали чосу, забиваючи памороки.
Прочумуючись у холодній хурдизі, він гірко подумував: на тілі нема жодного живого місця, а мені було казано боятися, щоб цар не звабив своїм поцілунком. Якщо його посіпаки гірше собак, то що зробить зі мною він? Він мене так поцілує, так клацне зубами і виплюне!
І на нього напав страх — руки трясуться, очі кліпають. Затремтів, як лист — йому здалось: вже підходить з косою смерть. Невже ж він помре?
Жах і жаль розбурхували, розпалювали йому уяву. То згадувалися степ і ліс, то уявлявся цар.
Шелестить трава, співають жайворонки… Раптом усе принишкло: цар наставляє свій перст.
Гомонить, гойдається ліс. Повно сонця… Раптом усе померкло: цар киває перстом — іди, бестіє, сюди!
Нема ні степу, ні лісу: їх заступає велика пащека — одна губа на землі, друга під небом… Йому нічого не хочеться, якби вернутися назад, туди — в степ, до лісу. «Дзявко лише трішки мене провів і вернувся. Він провів і вернувся: песик, а розумніший, ніж я», — вертиться в голові.
Вороття нема. Від того ще страшніше, ще жахливіше.
В буцигарню заходять жандарми, наказують, щоб споряджавсь. Свитка з відлогою, торбинка за плечима, сопілка за поясом і ціпок у руці — в чому ходив серед людей, у тому його повели у царський палац.
Блиск і розкіш осліпили Гриня. Цар же встав з трону й рушив йому назустріч. Підступив та й каже:
— Так ось ти який!
Гринь стоїть ні живий ні мертвий: прощайсь душа з тілом! А цар милостиво прихилив його до себе. Гринь і не стямився, як цар його поцілував, цмокнувши ніби знічев’я у щоку. Тоді висмикнув йому з-за пояса сопілку і призволяє:
— Ти усім грав, заграй і мені, хай я теж послухаю.
Гринь налаштував сопілку. Зашпори від переляку йому ніби відійшли. «Що буде, те й буде, а я заграю!..» Сопілка заграла, але не обізвалася жодним словом. Гринь спохопився: чому вона не обзивається жодним словом? Що з нею? Та пізно — вже було по всьому.
Сопілка грала весело, шпарко.
Цар заусміхався. Пританцьовуючи, задзвонив у дзвінок: скликав вельмож.
Прийшли, вступили вельможі. А сопілка витинає. Хто взявся у боки, хто давай вихиляса, а хто й навприсядки.
— А ви боялися! — тільки й сказав цар і заплескав у долоні.
Гриня одягли в кармазини, в блаватаси, озули в сап’яни. Він став грати цареві, цариці й царенятам на балах. Під солом’яною стріхою, на ярмарку, просто на майдані його ніхто більше не бачив.
ШАЙТАНКА
Ой, терен-дерево — ти світова гіркото, ти колюче терня, чом під тобою росте будяччя і полин?
Сидить під тим деревом Вовчиця — ясирна до смерті робітниця і робить своїй рідній дочці водномить аж три пильні роботи: пасе очима великі табуни, руками пряде чесаний кужіль і колише ногами в колисці косооку дитину.
Розбредаються пелехаті бики-корови, вигулюють тонконогі гривасті жеребці-кобили, посуваються хмарами вівцї-отари — пасеться гладке багатство. Пальці смикають мичку, і фуркає веретено — прядеться тонка краса.
Ноги торкають колиску — гойдається сльоза.
Так іде день, і так заходить вечір. Вилежуються, сито спочиваючи, табуни, засинає плекане дитя, а Вовчиця пряде при зорях і при місяці. І так настає новий будень, бо вона не знає ні неділі, ні свят. Не зрадила і не зганьбила своєї віри і роду, та в тяжкій неволі погубила свої свята й неділі, а ворожа віра проклята, неділі й свята чужі, бусурманські.
Вона сива, стара, плеската — самі жили й кості, тому її ім'я і звання — Вовчиця.
Її голова не покрита навіть ганчір’ям. Коси посіклися і вилізли, а які не випріли, збилися у тверді ковтуни, і в них плодиться мушка.
Її очі запали. Витік і зник блиск радості й щастя. Її очі — темні вирла.
А її груди присохли і сховалися в ребра.
Її губи потріскались, у ранах. Її руки як залізні. А її ноги як вирване з землі коріння. У струпах.
Вона без сорочки. На плечах дрантя без рукавів. А замість спідниці — латаний мішок.
Над терен-деревом, над нею високе блакитне небо, палюче сонце, а долом суха земля.
Вовчиця пасе, пряде, колише. А їсти їй — у черепку, як собаці.
Вона біжить, завертає табуни. Вертається і веде нитку і, ведучи нитку, ворушить зраненими губами:
— Люлі, люлі, татарчатко, а по доньці онучатко.
Пече сонце, і тріскається земля — у чорному небі чорне сонце над чорною землею. Чужина.
Вовчиця не бачить табунів. Їй у руці зупиняється веретено, але вона ще торка ногами колиску:
— Люлі-люлі…
І тоді її вуха вловлюють шелест. То вітер. Вона перестає колисати колиску і наслухає.
