Горохове чудо - Харчук Борис (книги хорошего качества .txt) 📗
Попас доходить до лісу, завертається, зайнявши нову площу. Тепер ліс перед Гриневими очима. Дерева, як велетенські свічі землі: дуби — рудаві, сосни — червоні, берези — білі… Буяє, палахкотить зелене полум’я. Все тут зрідні, і він рідня дереву, траві й небу. Що з того, що босий, що в латаному руб’ї й з торбинкою, в якій кавалок сушняку та цибулина, — він зрідні самому сонцю. Воно зійшло, спило росу з порепаних ніг, світить і гріє.
Та найрідніша йому череда, ті чорні, білі, сиві волохаті живі кожухи. Вони ворушаться, пасуться, рябіють в очах, а він радіє і тішиться. Жодна ярочка в нього не пропала. Він знає: ще одна вівця не окотилася — нині буде приплід, тому й пильнує за білою вівцею з пацьорками.
Поступаючись, ведучи череду, думає про одне й те ж, одним і тим же переймаючись, щоб вівці напаслися, щоб були, як гори. Інколи згадує: був зовсім малий, мав малу роботу — гонив хворостинкою гусей до води. Тепер у нього старша робота, і тому за кожного барана, за кожну вівцю, за кожне найменше дрібняточко він готовий на все.
Йому ніхто не страшний. Подейкують, вибрів було з лісу і підкрадався вовк. Дзявко гавкнув і принишк, а чабанець як ускочив, ухопив сіроманця за вуха, осідлав його і давай поганяти степом, аж той запросив миру. Поклявся, що й не поткнеться більше. І не потикається. Він переміг самого вовка.
Під обід, напившись з джерела, череда облягалася в тіні під лісом, а біла з пацьорками якраз і окотилася. Облизала своє маленьке. Воно полежало, сп’ялось і стояло, безпорадне, біле, як сніг, смішно опустивши вуха. Гринь підвів його до вівці, і воно почало її ссати, тузати, мелькаючи куценьким хвостиком.
Степ умлівав у срібній імлі. Чабанець дістав і розламав черствий хліб: половину Дзявкові, половину собі. На зубах затріщала цибуля. Але він не встиг пообідати. Шляхом гуркотів ридван — їде мачуха оглядати свої володіння.
Гринь покинув хліб і цибулю, взяв на руки новонароджене ягнятко, побіг їй назустріч. Біла з пацьорками — за ним. А Дзявко не такий: держав половину сушняку в лапах і поки не пообідав, не піднявся. Вхопив і лигнув Гриневу половину.
Мачуха сиділа на передку, обіруч правлячи віжками, втримуючи коней, — сильна, завзята і нахраписта.
— Як моя вовна і шкури, як моє м’ясо, лій і бринза?
Чабанець показує їй ягнятко, тулячи його до грудей.
— Відпусти, віддай його матері,— каже вона. — А будеш гнати додому, візьми на руки, бо воно маленьке і пізнє.
Мачуха зіскочила з ридвана і гукає до череди:
— Чи ви наїдженї? Чи ви напоєні?
Песик лащиться, скавулить, а вона його ногою:
— Не до тебе здрастуй, я запитую свого баранчика, — і чухає його між рогами.
— Бе-ке-ке! — бекає круторогий.
— Може бути, кажеш? — перекривляє його і сміється, а тоді до Гриня: — Старайся! Сонце пасе землю, а ти — череду! — хитра, метикована і клепана на язик. — Будеш шануватися, через рік, через два, а то й раніше, я поставлю тебе до старшої роботи — ходитимеш за плугом, поганятимеш волів.
Вона не частує його ні наїдками, ні напитками, не обділяє ні вдяганням, ні взуттям, обіцяє роботу, а він радий-радий: росте — бачить себе за плугом…
Всівшись на передку, рушивши, вона допоминається мовби ненароком, чи він не підходив до горбочка, до калини?
— Я туди не дивлюся, мамо! — гукає чабанець услід за гуркітливими колесами. Отакий! В селі недарма кажуть: вогонь, а не хлопець — осідлав вовка. Його батько, як віл, куди запряжуть, туди й поганяють, а він пережене й батька. Позаочі, бо Маруні на очі не попадайсь: багатирка. Люди все знають, але мовчать, а Гринь не з тих, щоб вивідувати.
Моргає чорнобривий вечір. Та коли аж посутеніє, череда, повільно ступаючи, пише своїми ратицями шлях додому. Гринь несе на руках ягнятко. Він і спить у кошарі, в яслах: досвітком знов гнати на росу.
Йому ніщо спека, дощ: дощ випере, сонце висушить. Та от настав один день без сонця. Вітряний. Холодний. Отара збилася юрмою. Вівці поховали голови й не пасуться. Песик згорнувся клубком і морду під хвіст. Морочно, сумно чабанцю. Ніде дітися. В таку негоду добрий господар і собаку не проганяє з двору. Мачуха ж наказала: жени і паси — вітер тебе не здує, а мжичка не розмочить. Хіба ти з глини? Рідний батько Герасим їй потакає: співає тієї самої. Йому теж не з медом: поїхав заготовляти ліс, бо ще дужче розбудовується.
Гриневі ні до чого прихилитися. Стоїть, як журавель на болоті. То підкулить одну ногу, то другу і так зогрівається. До лісу далеко. Череду не зрушиш з місця. Дзявкові хоч і трава не рости, а вітер свище, а мжичка січе.
Тут він і спам’ятався, що стовбичить перед горбочком, на якому росте калина. Відвернувся, щоб і не дивитися в той бік, думаючи: добре тим вівцям — вони в кожухах, Дзявкові добре — він теж у кожушку. Заздрив вівцям і песику.
Мжичка січе в лице. Ноги дубіють. Знов став очима до горбочка і до калини.
«Якби я сховався під той горбочок, може, хоч трішки врятувався б від вітру і від мряки, — подумав собі.— Чого мені боятися?»
Він хоч і подумав, але довго стояв, довго переминався з ноги на ногу. Покликав Дзявка, щоб ішов з ним, але песик і голови не підняв.
Він таки зважився. Боязко, сторожко підступив до горбочка. Присів і сховався від вітру. І мжичка тут не така жаска. Йому схотілося здрімнути, та раптом хтось начеб застогнав — тяжко і жалісно.
Гринь зірвався. Череда стоїть. Песик лежить. Ніде нікого. «Чи то застогнала стуманена земля, чи захмарене небо, — заміркував. — Піду заберусь звідси!» А горбочок мовби не пускає його від себе. Кругом шмагає смалкий вітер, мрячить мжичка. Пригнувся, схилився — під горбочком ні вітру, ні сльоти. «Добре тут. Десь-то мені причувся той тяжкий і жалісний стогін. А може, з дрімання? — І він надумався: — Зріжу калину, зроблю сопілку — буду грати, зігріюся, і мені стане веселіше».
Збіг на горбочок. Калина схилилася йому до ніг. Він мовби і не робив сопілки: вона як вродилася йому в руках. І озвалася людським голосом:
— Будеш, мій сину, грати, будеш стояти за правду, аж поки цар тебе не поцілує. А коли поцілує, правда від тебе втече.
Він ніби десь чув той голос, а де, ніяк згадати не може. Байдуже череда і що з нею: тільки б чути той рідний голос, що проникає в груди і вражає серце.
«Але де той цар, а де я, — подумав Гринь. — Хіба може таке бути? Рідний батько ніколи мене не цілував. Мачуха й поготів. А своєї матері я не пам’ятаю: оповідали, пішла по ягоди в ліс і загубилася а чи хижий звір її роздер».
Він приклав сопілку до уст. А вона грає, промовляючи:
— То не я граю, то грає моя прохромлена душа.
Став хлопець перебирати пальцями голосники, а сопілка промовляє:
— Були дід і баба. В діда дочка. І в баби дочка. Вони жили межа в межу. Дідові зле — удовець. Бабі недобре — удовиця. Вони й побралися. Та не злюбила баба дідову дочку. Думає й думає: якби зігнати її зі світу, а там і дід помре, і вони зі своєю дочкою заволодіють спадком. Дідова дочка, як на зло, і гарна, і роботяща. Її засватано. Дід наполіг, щоб прийняти приймака. А бабина дочка, хоч і гарна, та не береться й за холодну воду. А баба їй ще й потурає. Дід і не збирається помирати. Знайшовся внук. А бабина дочка сидить і старіє в дівках. Баба сердита, як ніж. От і намовляє вона послати зятя-приймака в чумаки. Він поїхав. Тоді вона намовляє дідову дочку, щоб ішли з її дочкою в ліс по ягоди, а внучка сама догляне. Дідова дочка послухала і пішла з бабиною. Одна збирає і збирає ягоди, радіє, що принесе малому синові, а друга нипає по лісу: зовсім інше їй у голові. Вертаються додому. Сіли при шляху спочити. Дідова дочка втомилася і заснула, а бабина встромила їй ніж у серце. Тут і загребла. Прийшла, поводить плечима й каже дідові та бабі: ми розійшлися в лісі й пішли різними дорогами, де та приблуда, я не знаю… Вернувся з Криму зять-приймак. А дідової дочки нема й нема. Тут баба і настоює: під мертвого рук не підкладеш — бери, зятю-приймаче, мою дочку. Вона давно цього хоче. Дід розсердився: яке весілля, тут, може, треба обід ставити. Подався шукати дочку і пропав. А зять, дарма що здоров чоловік, та м’який. Він піддався, і баба зі своєю дочкою обернули його в ніщо, гірше ніж у наймита, прибравши собі до рук і його сина. Чужим ще гроші плати, а свої дурно зі шкури лізтимуть…
