Улюбленець слави - Кері Джойс (читать хорошую книгу txt) 📗
Так от, тогочасні молодші офіцери примудрилися витягати твердий обідець із околички військового кашкета й носили його як м'який берет, збивши вгору на потилицю й насунувши величезний козирок на ліве чи праве око. Джім просто шаленів, коли таке бачив.
— Ну що тобі до цього? — пробувала я вгамувати його.— Коли їм подобається, то хай собі носять. Гадаю, вони це заслужили.
— Хай йому чорт, ти ж знаєш, що вони це роблять не для вподоби, а для форсу! Глянь оно яке волохате страховидло! Чи ти коли бачила кого більш схожого на мавпу?
— У нього дві орденські стрічки й дві нашивки за поранення.
— Це не дає йому права ганьбити свій полк!
— Та годі, Джіме,— бідолашного хлопця не сьогодні-завтра можуть вбити у першому ж бою...
— Кожного можуть убити — така вояцька робота.
— Ні-ні, я певна, що ти кажеш це не всерйоз. Слава богу, що тебе не чує котрась із матерів, у яких сини на фронті.
Але Джім, звичайно, казав усерйоз, а застерігати таку, як він, людину від зайвих слів, бо, мовляв, наживеш собі ворога, було все одно, що до гарячого ще й приском сипнути. Він сподівається, сказав мені Джім досить грубувато, що йому дозволять називати речі власними іменами, якщо навіть війна й попсувала декому нерви. Ще він поцікавився, чи давно я в армії, і що я, коли на те пішло, тямлю в таких справах.
Власне, чогось іншого від Джіма з його прямотою й обережністю годі було й чекати. Може, чи не найбільше ми ненавидимо в людях твердість вдачі, яка не дозволяє їм поступатися перед нами своїми принципами. І для Джіма той факт, що ці молодики носили ордени й нашивки за поранення (на Честера та його колег, впливових міністрів, які бували в нас, ця обставина справляла таке приголомшливе враження, що з першим-ліпшим молодшим лейтенантиком вони розмовляли мало не запобігливо!), не мав ніякого значення. Джім сам був солдат, і хоробрість була для нього чимось самоочевидним. Мені ця його хвалькуватість теж дуже не подобалася, вона була своєрідним виразом загального настрою: «а, чхати нам на все!»— настрою, що викликав у мене тривогу. Та мене більше лякало те, щоб Джім не напався на котрогось із цих бідолашних хлоп'ят, яким, може, й жити лишилося не більше тижня.
Хоч ми й часто сперечалися з Джімом, ображатись одне на одного ми вже давно перестали. Мені здається, нам подеколи навіть були приємні ці пересварки — це була єдина близькість, яку ми могли собі дозволити. Отож мені було нічого надміру церемонитися, і перед приїздом Тома у відпустку я сказала Джімові, що Том теж іноді носить кашкета набакир, але я не дозволю ображати його.
— Він тебе дуже любить, ти легко знайдеш з ним спільну мову.
— Он як! Отже, мені краще не сваритися з моїм хлібодавцем?
— Я переконана, Том радо прийме всі твої пропозиції щодо Бакфілда.
— Може, я й справді бита карта, але не тугодум. Хай Том протоптує стежку до біса як сам знає.
104
Як уже говорилося, в Бакфілді між Томом і Джімом зав'язалася найніжніша дружба. Та одного разу, наприкінці відпустки, Том убрався в повну парадну форму (йому треба було їхати в Тоунтон на медичну комісію). Ми з Джімом вернулися з прогулянки по саду й зустріли його в холі, де він чекав на машину.
Правду кажучи, я тоді так і не сказала навпростець Джімові (очевидно, «не бажаючи загострювати ситуації»), що Том носить м'якого кашкета, та ще й хвацько. Том замовив його особистому кравцеві, за власним малюнком, і носив його (після того як одержав хреста) набакир на ліве вухо; так само він нап'яв клятого кашкета й того дня.
Джім метнув на горопашного кашкета промовистий погляд, рвучко крутнувся й відійшов до вікна. Постоявши там якусь мить, ще раз зиркнув на нього й перейшов до каміна. Потім звів очі на дашок над сходами й склав губи так, ніби хотів свиснути. Проте не свиснув, через що його обличчя набрало такого вигляду, ніби він ковтнув щось нестерпно гірке. Нарешті Джім задумливо промовив:
— Що це за блазенський ковпак, Томе? Де ти такого доп'яв?
Том поглянув здивовано:
— Я завжди його ношу.
— Невже ти хочеш сказати, що ходиш містом у цій гидкій шапчині?
— Іншої не маю, а ця принаймні зручна.
— Ну звісно! Ти відповідаєш слово в слово так, як оті блазні, що вважають найвищим для себе шиком поганити королівську форму, перелицьовуючи її на блазенський лад. Не сподівався, що ти на це клюнеш.
— Даруйте, дядю... (Том уже дещо почервонів, але ще намагався відбутися жартом). Мене тільки недавно записали у джентльмени.
Джімова вихованість мала свій зворотний бік: він стримувався, доки міг. Та коли йому уривався терпець, вибухав так шалено, що це, як правило, не пасувало до обставин.
— Ти джентльмен? — заволав він.— А я й не помітив! Ти такий невихований, що навіть забуваєш підвестися, коли до кімнати входить дама.
— Яка дама, дядю?
Я перелякалася мало не всмерть,— мені здалося, що Джім зараз загилить Томові у вухо. Джім увесь позеленів, потім пожовк, як це завше бувало з ним під час нападу люті, і подався всім тілом до Тома. Я метнулась до них:
— Том тільки й хотів сказати, що матері належать до особливої категорії жінок.
— Воно й видно.— Тепер Джім звернув увесь свій гнів у мій бік.— Якщо ти сама дозволяєш йому знущатися з себе, то він і поводиться, як зухвалець. Але щодо мене, то я не бачу причин попускати йому це.
— Вибач, Джіме, але мені зовсім не треба захищатися від власних дітей.
— Чиїх дітей?
Під крижаною ввічливістю уже палав вогонь шаленства, а в такому стані, я знала, Джім на все здатен. На мить серце мені захололо — ану як він зараз скаже, що теж має права на Тома! Я розгубилась. Залягла пауза, яка здалась мені вічністю. Нарешті я витиснула з себе, здається, тремтячим голосом:
— Ти, напевне, гадаєш, що Честер на твоєму боці, але помиляєшся.
Джім розкрив рота, але звідти вирвалося лише якесь сичання, і вийшов з кімнати.
Перелякана й роздратована, я накинулася на Тома. І сказала йому, що соромно знущатися з дядька, навіть якщо його погляди трохи відстали від моди. Джім палко любить його і, звісно, стривожений з такої його поведінки.
Але Том, і досі червоний від хвилювання (як і я, він був дуже вразливий і легко червонів), поставився до всього цього напрочуд благодушно:
— Бідний дядечко! Певне, знов одержав погані новини про своїх луга.
— І знаєш, Томе, ми всі справді пишаємося тобою. Дядько Боб хоче замовити твій портрет з орденськими стрічками для вітальні.
— Я почуватимусь як осел — портрет на повен зріст, у капітанській формі. Я ж не якийсь там віце-президент.
— Це робиться не для тебе, а для твоїх дітей.
Цього вже Том не витримав і розреготався:
— Он як! Ви вже встигли мене оженити й посадити сюди на віки вічні мов того цербера стерегти лабіринт.
— Даруй, Томе, то було твоє власне бажання: ти сказав, що хочеш повернутись у Бакфілд, коли вийдеш у відставку.
— Знаєш, я людина нестійка, мінлива, і мені вже розхотілося залишатися в армії.
— Ти ж сам обрав армію. І, зрештою, що тобі світить іще, коли не Бакфілд?
— Бідна матусенько! Навіщо так хвилюватися? Якось воно буде. А поки що я, мабуть, заслужив право хоч трошки відпочити й розважитися після такої війни,— звісно, якщо воно взагалі в мене буде, це кляте «після».
Він ніжно поцілував мене, і мені забракло сил з ним сперечатись. Крім того, у глибині душі я відчувала, що хлопчикові й справді треба хоч трохи розвіятись.
Того ж дня під час ленчу він сказав нам, що, «на превеликий жаль», пообіцяв друзям зустрітися з ними перед від'їздом до Франції (насправді, як розповіла нам телеграфістка з пошти, Том ще на світанку відбив «друзям» телеграму: «SOS! Гину!») і вже наступного ранку п'ятеро «друзів» (два молодших офіцери і троє дівчат приїхали до нього з Лондона у величезному червоному авто з білою лінією на капоті і з приплескуватим верхом,— таким низьким, що вони змушені були виповзати з машини мало не рачки.
