Улюбленець слави - Кері Джойс (читать хорошую книгу txt) 📗

Ми пишалися Томовою відзнакою, а найдужче — Честер. Він одержував листи з усіх кінців світу — свої привітання йому надіслали два королі, три президенти й лідери всіх партій палати громад.

І тоді «химерний» тітоньчин план продажу Бакфілда несподівано став реальним. Честер сам запропонував купити Бакфілд для Тома, щоб він після виходу у відставку міг нарешті оселитись у нашому родовому маєтку. А Боб на той час, доки Джім там порядкуватиме, виїде до своєї улюбленої Італії дописувати монографію. Цей Честерів задум став для мене цілковитою несподіванкою, однак, гадаю, він плекав його вже давно. У всякому разі, коли я сказала йому напрямки, що у Бакфілді нам доведеться часто зустрічатися з Джімом, він (кинувши на мене «виразний» погляд, який, безумовно, мав означати: «Цей всеосяжний і ризикований план — типовий хід у стилі Німмо, справді блискуче вирішення усіх аспектів дуже складної проблеми!»), відповів:

— От і чудово, ти нарешті матимеш змогу доглядати Джіма. І Том одержить власне пристановище. Хай там як, а це — родовий маєток, і Том — наш спадкоємець.

Тепер я зрозуміла, як Честер прийшов до такого рішення. Міркував він собі приблизно так: «Відірвати цю жінку від її коханця — річ майже неможлива, і вона безперервно буде робити спроби втекти до нього, а це знову скандали й клопіт. Якщо я хочу втримати її, мені треба зробити так, щоб вона могла бачитися з ним, не привертаючи загальної уваги і не псуючи нікому нервів».

Мені й досі не вірилося, що Честер раптом почав ставитися до цих речей «по-французькому», і я сказала йому, анітрохи не криючись із своїми сумнівами:

— У Бакфілді нема окремого приміщення для управителя. Джім змушений буде жити в одному домі з нами.

— Протягом п'ятнадцяти років ми з Джімом жили як одна душа. Якщо інших заперечень у тебе нема, я ризикну.

І того ж дня відіслав Бобові листа. Честер ніколи не відкладав на безрік виконання своїх «геніальних ідей».

Боб і тітонька, звичайно, дуже зраділи й відразу ж доручили своєму адвокатові засісти за складання угоди. Джім надіслав з Африки довжелезного листа, де писав, що йому приємно було довідатись про Честерів план, що той, нарешті, належно оцінив Бакфілд, і що він, Джім, зі свого боку неодмінно подбає про те, щоб у цій старій руїні малому завше було тепло й затишно, а Том заявив, що його цілком влаштовує перспектива, вийшовши у відставку, повернутися до Бакфілда отаким собі червононосим бригадиром, та й чекати цього вже недовго,— якихось там років сорок.

102

Не дивуйтеся, що Честерові (який так нещадно нападав на лендлордів), не тільки загорілося раптом стати лендлордом самому, а й зробити Тома заможним поміщиком з правом спадкоємства. Всі ми, в тому числі Честер і Джім, та й переважна більшість людей нашого віку й стану — були на той час дуже стурбовані загальним занепадом громадських та моральних норм. Честер доводив, що одним з найважливіших факторів стабілізації є саме старі поміщицькі родини, і що лендлорди, такі, як, наприклад, власники Бакфілда, люди енергійні й заможні, мають відігравати у житті нації провідну роль. Що ж стосується Тома, то нам обом дуже хотілося, щоб він якнайшвидше «закріпився» в житті, ставши людиною певною, поважною, із становищем.

Нам здавалося, що молодь остаточно пустилася берега, і що їм, молодим, за мирного життя доведеться не солодко (звичайно, ми гадали, що після війни життя буде таке ж, як і довоєнне, коли нехтування давніх звичаїв та моральних норм неминуче кінчалося катастрофою не лише для зеленого юнацтва, а й для старшого покоління, для їхніх батьків).

Звісно, висловлювати такі думки публічно Честерові не випадало. Молодих солдатів, з яких переважно складалася армія, треба було змусити воювати, а молодих дівчат-робітниць — працювати, не шкодуючи сил, а всі вони (усвідомлюючи свою нову вагу) були надзвичайно вразливі і надто гарячі. Тому на людях Честер завжди говорив, що особисто він категорично заперечує оту нічим не аргументовану думку, яка побутує в деяких упереджених колах, які обстоюють патріархальний устрій доби королеви Вікторії та спадкові привілеї: хіба наша героїчна молодь, чия нечувана хоробрість врятувала Англію, не гідна тієї свободи, яка стала наслідком війни і на яку вона, ця молодь, цілком заслуговує? Хіба наші хлопці в окопах і наші дівчата біля верстатів не показали, на що вони здатні?

Лише у дуже вузькому колі він дозволяв собі розповідати анекдоти про секретарок, які приводили байстрят, про жахливу розбещеність фабричного люду, про силу-силенну венеричних захворювань і про шахрайство та обман, що неймовірно поширились. Вже не раз душа його потерпала, коли він думав про те майбутнє, яке готували Англії такі, з дозволу сказати, громадяни. Пригадую той вечір, коли ми дізналися, що Том ночував у Мей Бонд (цю новину приніс нам один з Честерових «вивідників», маючи найкращі наміри: хотів застерегти від цієї дівулі, що спала з усіма поспіль). Честер сказав тоді, що ми стаємо свідками руйнації всіх християнських засад. І єдиний порятунок — у відродженні нового євангелізму: нам потрібен новий Уеслі [21] . Саме тоді він промовив свої знамениті слова:

— Не лише молодь — увесь народ пустився берега. Перед нами — оскаженілі гадаринські свині [22]. По війні, принаймні на перше повоєнне десятиріччя, нам знадобиться міцна рука. Але хто? Ось у чому питання! Ллойд Джордж? Як на мене, це обернеться національною катастрофою, у країні почнеться жахливий розбрат. Ллойд Джордж уже давно втратив довіру привілейованих кіл — тих, хто й сьогодні ще головна підпора імперії, тих, на кого ми повинні будемо покладатися в роки повоєнної відбудови, якщо хочемо зберегти імперію. Я? Але якщо справді я, то чи вистачить мені снаги?

Витримавши глибоку паузу, він зітхнув і додав:

— Звичайно, відмовлятися не можна... коли мільйони людей гинуть в окопах...

Я спитала, чи пропонували це йому інші міністри. Честер відповів:

— Лише натяками. Але, відверто кажучи, все йде до того. Бо хто ж, як не я?

По тому, як Честер придушив мій останній бунт, між нами цілком несподівано для мене виникла цілковита відвертість. Він більше не прикидався ягням і, траплялося, так вивертав переді мною душу, що мені ставало моторошно. Тепер він нічого не приховував од мене — ані своєї жахливої амбітності, ані самозакоханості, ані зневаги до «мас», ані страху перед «мобом» [23], ані недовіри до інших міністрів, ані заздрощів до прем'єр-міністра, ані своєї переконаності, що «гра у свободу» зайшла надто далеко, а країні потрібен «залізний кулак», ані навіть своєї розгубленості у хвилину розпачу. Щоночі під час відомого німецького «прориву» навесні 1918 року, тільки-но міністр скидав сурдут, переді мною поставав маленький виснажений чоловічок, оспалий і змучений безнадією (ніби він брав участь у марафоні, де ставкою було життя, і він не міг спинитися або зійти з дистанції). Де й подівся великий Німмо з його славетним «бурхливим оптимізмом», який був нашим «найбільшим досягненням»! Він падав у знемозі на канапу і скаржився на різь у шлунку, на кляті страйки («хто б міг повірити, що люди здатні на такі низькі вчинки?»), на кепські новини:

— Ти розумієш, Ніно, що ми можемо програти війну? Уявляєш, чим це загрожує не лише нам, а й цілому світові? Страшно й подумати... Признатися у можливості поразки — означає і справді програти війну! Коли я слухав сьогодні в палаті цього бридкого єхиду, який намагався підірвати довіру до уряду,— нині, коли наші солдати, і серед них Том, б'ються не на життя, а на смерть,— кров ударила мені в голову, я хотів задушити його,— там, на місці, оцими руками! Такі люди страшніші за зрадників. Може, я обійшовся з ним надто суворо, у парламенті не слід давати волю почуттям. Це нерозумно. Та хіба можна у такий важкий час, як наш, спокійно дивитись на цю мерзоту, на цих паразитів, що ладні бавитись велемовним політиканством навіть у судний день?