На коні й під конем - Димаров Анатолий (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные txt) 📗
— Не треба…
Він навіть не дивився донизу, на заюшені кров'ю гімнастерку й штани. Випустив траву, одстебнув нагрудну кишеню, дістав акуратно загорнутий пакет.
— Тут… мої документи… Передати комбатові…
— Товаришу капітан…
— Мовчати!
Це знову був наш комроти — вимогливий і строгий. Ми всі мимоволі виструнчилися, а він продовжував:
— Підете разом… Стрінетесь із ворогом — пробиватися з боєм… У полон не здаватися… Зброя… Де ваша зброя?..
— У бліндажі, товаришу капітан.
— Принести… І мій автомат…
Зв'язковий побіг у бліндаж. Капітан знову заплющив очі, опустив голову. Дихав важко і хрипло, а пальці знову жмакали траву.
Ми стояли, скуті дисципліною, боячись першими озватись до нього. Стояли й мовчали.
Повернувся нарешті зв'язковий. Капітан одразу ж розплющив спиті мукою очі:
— Принесли?
Мов уже й нічого не бачив.
— Приніс, товаришу капітан!
Він приволік усе, забрав навіть гранати. Навіть три напівавтоматичні гвинтівки — три СВТ з потрощеними вщент прикладами.
— Автомат візьміть собі… Назначаю вас старшим…
— Єсть бути старшим!
Капітан поморщився, наче бадьорий той вигук завдав йому ще більшого болю. Дістав із кобури свій ТТ, вийняв магазин, став видавлювати із нього набої. Залишив один набій, загнав магазин у руків'я. Один і той же страшний здогад пронизав усіх нас.
— Товаришу капітан…
— Візьміть, вони вам знадобляться.
— Товаришу капітан!..
— Мовчати!
Зв'язковий простягнув тремтячу руку, і комроти, пересипавши набої, знову заплющив очі, ще більше побілів лицем. Але він не застогнав. Він лише так стиснув зуби, що кутики вуст скрасились рожевою піною. Важко дихав, говорив, наче марив:
— Пробиватися до своїх… У полон не здаватися…
Розплющив ураз очі, суворо подивився на мене. На мою обмотану руку.
— Старший!
— Я!
— Підв'яжіть йому руку до шиї!
Старший (тепер уже старший над нами Вано Баташвілі, з другого взводу) одразу ж здобув індивідуальний пакет, підв'язав мою руку до шиї, так, щоб вона висіла на рівні грудей.
— Гранату! — наказав капітан.
Вано подав йому гранату.
— Руку! — Це вже до мене.
Я простягнув ліву руку, і граната опинилася у мене в долоні. Це була кругла ребриста граната, важка чавунна «лимонка». Зверху над трохи видовженим тілом стирчав блискучий циліндрик запалу, з'єднаний з металевою дужкою. Я притиснув дужку до ребристого боку гранати, і, перш ніж зрозумів, що хоче командир роти, він висмикнув запобіжник, закинув його у траву…
Досі я лише вдавав, що стискаю гранату. Тепер же стиснув її так, що аж хрумкнуло в пальцях. Мені вже здавалося, що дужка вислизає–вислизає — от–от пролунає вибух.
А командир, озброївши третього уцілілою гвинтівкою, наказав:
— Ідіть!
— Товаришу капітан, ми вас понесемо, — сказав Вано.
— Ідіть!
— Товаришу капітан…
— Ідіть!
Він закричав так страшно, що ми обернулися й пішли. І не встигли й кількох кроків ступити, як позаду ляснув постріл. Той сухий уривчастий звук штовхнув нас у спину, ми побігли і зупинилися лише на вузькій польовій дорозі, проскочивши вишневий садок.
За спиною лишилося село, а попереду слалась пшениця. Висока, по груди, вона розлилася аж до горизонту. І десь там були наші війська. Наш порятунок.
І ми, пригнувшись, пірнули у пшеницю.
— Удень нам звідси не вибратись.
Вано перевернувся на бік, зняв шолом. Сонце палило немилосердно, нажарювало шоломи, як сковороди, голови наші аж порозбухали, а перед очима йшли вогняні кола. Але ми не наважувалися розстатися з шоломами: в разі зіткнення з ворогом вони прикриватимуть наші голови од куль та осколків.
Іще нас мучила спрага. В нас давно уже почорніли, потріскалися губи, а голоси стали охриплі й чужі. І ми більше мовчали, бо кожне слово дерло у роті, ранило горло.
Марили водою. Темною колодязною водою, світлою джерельною водою, од якої судомить у зубах, водограями, ріками води, яку ми пили б без кінця. Вода струмувала перед очима, вода шумувала довкола, вода била тугими струменями… і одразу ж щезала, як тільки ми до неї наближалися. Натомість виникали потріскана сіра земля, сухі стебла пшениці: жорстока реальність, од якої можна було збожеволіти.
А мене, як і мого пораненого товариша, до того ж іще палило вогнем. Сковану пересохлими, затверділими од крові бинтами руку пекло все дужче і дужче — вогонь уже повз по плечу, розливався по тілу. Хотілося здерти бинти, щоб хоч трохи остудити руку, або й зовсім одірвати її — позбутися нестерпної муки. Я іноді не витримував і стогнав: од болю, од гострого жалю до себе, і Вано, повертаючись до мене, вмовляв:
— Потерпи, дорогий, потерпи… Скоро дійдемо…
І я замовкав. Зціплював зуби і мовчав. Хоч часом здавалося, що на кутиках моїх вуст проступає така ж рожева піна, як у капітана. Хотілося витерти губи, та я не наважувався: у лівій руці моїй, міцно затиснена, дрімала граната. Ба, ні — не дрімала! Весь час насторожена, весь час напружена, націлена на вибух, вона тисла і тисла мені на долоню, на пальці з тупою невблаганною силою. Мені іноді хотілося розмахнутись і пожбурити її подалі од себе, але Вано час од часу прикладав пальця до тоненьких вусиків:
— Тс–с–с… Німці…
І ми завмирали. Припадали до землі, і кожному здавалося, що під нами лунко б'ється чиєсь налякане серце. Лежали й прислухалися, бо годі було щось угледіти в пшениці.
Іноді ми чули німців. Вони голосно джерготали і, мабуть, йшли на повний зріст, не згинаючись у три погибелі. Їм нікого було боятися, їх не мучили рани, вони не вмирали од спраги. І в нас поруч із страхом починала ворушитися ненависть. Однак страх був сильніший, тож ми лежали й нишкли. Лежали й чекали, поки німці одійдуть подалі.
А часом німців не було й не було. Тоді Вано хрипів:
— Пішли…
І ми волоклися за ним…
Врешті ми зовсім вибилися із сил. І коли опустилися на покриту запеченою шкаралущею землю, на сухі стебла пшениці, Вано сказав, ламаючи почорнілі вуста:
— Удень нам звідси не вибратись…
Помовчав, прохрипів:
— Чекатимем ночі…
Ми байдуже мовчали. Ночі то й ночі. Нам було все одно: іти й смажитись на сонці чи сидіти і смажитись. Ми з ненавистю дивилися на сонце, в біле пропечене небо і тоскно мріяли про хмари. Про невелику, хоча б отакуньку хмаринку, щоб хоч на мить заховатися в тінь…
І тут появився ворожий літак. Що це був винищувач, я дізнався пізніше, повоювавши на фронті, а тоді це для нас був просто одномоторний літак з виразними хрестами на фюзеляжі та крилах. Він пронісся над нами з оглушливим ревом, і Вано, нап'явши шолом на голову, метнувся убік, а слідом за ним побігли і ми. За ту коротку мить, що літак промайнув над ними, ворожий пілот встиг помітити нас, ба навіть розгледіти, хто ми. Може, нас зрадили шоломи, може, те, що одразу ж кинулись бігти; а може, і те й друге разом, тільки літак розвернувся і помчав прямо на нас.
— Лягай! — відчайдушно закричав Вано і перший шкупирхнувся на землю. І не встигли ми впасти, як чорна тінь пронеслася над нами. Тугий струмінь повітря поклав пшеницю, вдарив у обличчя обпаленим порохом. Як по команді, ми знову зірвались на ноги, побігли щодуху, бо літак знову заходив по колу. Ми бігли і падали, бігли і падали, ковтаючи гаряче повітря, і все йшло обертом, і серце, здавалося, ось–ось розлетиться на шмаття, а ворожий пілот все ганявся за нами. Він то мчав над полем, майже торкаючись пшениці, то свічкою злітав догори і вже звідти шулікою падав донизу.
Врешті ми звалилися з ніг. Лежали, загнані на смерть, із стогоном вдихали повітря, і німець, мабуть, зрозумів, що більше нас не підніме. Тоді він зайшов іще раз і вдарив по нас з кулеметів. Крізь гул, наростаючий рев до мене долинуло сухе коротке татакання, поруч зашипіло, зачмокало, на зіщулені плечі, ввібрану голову, прямо в обличчя сипонула гаряча земля. Попереду хтось зойкнув, я розплющив очі і побачив темні ямки, що тягнулися рівною прошвою. Моя ліва рука, що затискала гранату, лежала поміж двома ямками, і ямки ті курілися.
