На коні й під конем - Димаров Анатолий (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные txt) 📗
— Только, а ти ж хоч у мішень поцілиш? — пошепки питає Мишко.
Я на нього аж розсердився.
— Поцілю не гірше од тебе!
Сьогодні стріляє лише наш взвод. Але з нагоди такої події прийшов і комроти.
— Ну, орли, готові до бою?
— Готові, товаришу капітан!
— Тоді починайте.
І наш лейтенант подає команду:
— Взво–од, на вогневий рубіж… короткими перебіжками… вперед!
Біжимо. І таки недаремно ганяли нас усі ці дні командири: підхоплюємося й падаєм, як автомати. Потім повземо по–пластунському.
Ось і окопи… І бруствери, на яких можна перевести подих.
— Лежачи… по мішенях… заряджай!
Клац–клац! — клацають затвори.
— Перше відділення стріляти готове!
— Друге відділення стріляти готове!
— Третє відділення стріляти готове!
Лейтенант підбігає до командира роти, бере під козирок:
— Товаришу капітан, взвод до стрільби приготувався!
— Починайте.
— Взво–од… слухай мою команду!
Ми затамовуємо подих, у нас завмирають серця. Мішені давно вже на мушках, пальці — на гашетках.
— По міше–нях… вогонь!
Господи, хоча б поцілити!
Бах! Бах! — ліворуч і праворуч.
Зібравшись із духом, натискаю на гашетку. Раз, удруге, втретє, не усвідомлюючи навіть, що роблю. Випускаю всі десять куль як одну.
— Одставить! — шипить над самісіньким вухом помкомвзводу.
Товариші мої ще стріляють, старано цілячись, я ж, висмаливши всі набої, стовпом стою в окопі.
— Що ж це ви? — питає докірливо лейтенант, і я не смію навіть глянути на нього. Сам мало не плачу: якщо до цього жевріла надія, що поцілю в мішень, то тепер переконаний, що всі кулі послав «по молоко».
Врешті постріли вщухли. Збуджені, розчервонілі бійці одкладають гвинтівки, а командири поспішають до мішеней. Зупиняються біля кожної, рахуючи пробоїни, ми ж нетерпляче чекаємо результатів. Хоч мені й чекати нічого: і так усе ясно. Навіть Мишко не пробує цього разу мене втішати. Лише питає:
— Ти що — сказився?
— Одстань! — відвертаюсь од нього і мало не плачу.
— До твоєї дійшли,— каже Мишко.
І без нього бачу, що до моєї. Довго щось роздивляються, певно, шукають пробоїни. «Знайдете, як же!» — виникає мстива думка. Мені хочеться, щоб там завалилася земля.
Од гурту одривається наш командир відділення, мчить до окопів.
— До командира роти! Бігом!
Беру обважнілу гвинтівку, біжу. Біжу неохоче: знаю ж бо, що не медом частуватимуть. Біжу і пригадую, яке найсуворіше стягнення може накласти командир роти.
— Ваша мішень? — питає комроти, і обличчя його зовсім не суворе. А лейтенант… Лейтенант, їй–богу ж, усміхається!
— Моя, — відповідаю розгублено.
— Молодець! — каже капітан і ще раз повторює: — Молодець! Знаєте, скільки ви вибили? Дев'ять куль у яблучко, а десята — у сімку!
— Молодець! — повторює комроти і дивиться на мене майже закохано. Я ж настільки ошелешений несподіваною удачею, що не відчуваю навіть радості. То вже пізніше, коли лейтенант вишикує взвод і капітан виголосить мені перед строєм подяку, за плечима у мене заворушаться крила. Спершу маленькі й тендітні, а потім все більші та більші, особливо коли другого дня прийде комбат і спитає лейтенанта:
— Де ваш орел? Покажіть!
Я вже трохи оговтався, звикся з раптовою славою. Відповідав комбатові, що так іще змалку стріляв — поціляв у кожну копійку.
Комбат теж сказав, що я молодець. І всі: і лейтенант, і командир відділення, і весь наш взвод — гордилися мною.
В той вечір мені не дуже хотілося спати. Писав додому листа, розповідав мамі, що став снайпером, що сам командир полку тис мені руку й обіцяв послати на стрілецькі змагання. А братові переказував, що у мене вже є гвинтівка і я стріляю а неї скільки захочу, що не забув про свою обіцянку і скоро пришлю йому і набої і порох. Іще додав під кінець, що я, мабуть, довго тут не затримаюся: після змагань мене обов'язково заберуть у дивізію або й вище. Так що чекайте нової адреси, а тоді вже напишете відповідь.
А через день настало похмілля. Сам комбат захотів побачити, як я стріляю, тож мені вручили десять набоїв і повели до мішеней.
Цього разу не лунала команда. Я сам заліз в окоп, поклав лікоть на бруствер, а на лікоть — гвинтівку і, посадивши на мушку ледь видиму мішень, випустив усі десять набоїв точнісінько так, як і вчора,— за одним подихом. Командири одразу ж кинулись до мішені, та краще б вони і не бігли: всі десять куль пішли «по молоко»!
Мені дали ще десять набоїв і наказали не поспішати — старанно цілитись. Я цілився, аж очі вилазили, але результат був той самий: кулі летіли куди завгодно, тільки не в мішень.
Довелося слідом за першим посилати додому другого листа. Що стрілецькі змагання відкладаються на невизначений період, і тому пишіть на стару адресу.
СЛУЖБА, СЛУЖБА…
Ідучи в армію, я ніколи не думав, що військова служба може бути такою важкою. Був переконаний, що в армії тільки те й роблять, що стріляють з гвинтівок та кулеметів, катаються на конях і танках та щонеділі хизуються у новенькій формі перед цивільним населенням. Служба здавалася легкою й приємною, і в тому винні були насамперед кінофільми й книжки, якими ми зачитувались. А також один морячок, мій односелець, який служив на Чорноморському флоті й одного разу приїхав на десять діб до батьків у відпустку. Коли він ішов вулицею у широчезних кльошах, що мели пилюку, ми бігли слідом, ковтаючи заздрісну слину.
Щоранку, одразу ж після того, як наші матері виганяли на пашу корів, ми збиралися коло двору, де жив той морячок. Сиділи на густому спориші й терпляче чекали на його появу.
Спершу вибігав його молодший брат з безкозиркою на стриженій голові. Безкозирка наповзала йому аж на носа, зате мала дві стрічки позаду із золотими вибитими якорями і золотий по околишу напис. Не глянувши у наш бік, наче зовсім нас не знав, він ішов до колодязя, витягав повен цебер води. Ставив цебер на траву й голосно гукав з–під безкозирки:
— Колю, йди митись!
З хати, голий по пояс, виходив моряк.
— Готово? — весело запитував він. — Порядочок!
Схилявся до землі, підставляв широку спину, командував:
— Ану лий — не жалій!
І тільки кректав під крижаною водою.
Після вмивання моряк обов'язково підходив до нашого гурту:
— Здравствуйте, товариші моряки!
Ми врізнобій гелготали, як гуси, а він вмощувався між нами на споришеві. Він зовсім не був задавакою, не те що його брат, і охоче відповідав на наші запитання про море, про кораблі, про службу на флоті. В нас макітрилось у головах від тих його розповідей, ми спали й бачили себе на військовій службі й гірко жаліли, що не можна перекроїти на «кльоші» наші вузенькі штанці.
Моряк побув у відпустці десять днів, а запаморочив нам голови на довгі роки. Аж до тих пір, поки ми самі потрапили в армію і в усіх тонкощах пізнали військову службу.
За три місяці служби в армії ми багато чого навчилися, багато в чому змінилися. Нас уже не лякала ні стройова, ні фізичні вправи, ми хоч і не так легко, як наші командири, а все ж долали «укріплену смугу» і, діставшись до хворостяного опудала, хвацько кололи його багнетами. Нам уже не треба було, зустрічаючи командира, рахувати, щоб точно за чотири кроки перейти на стройову, піднести напружену долоню до чола — все те виходило само собою: натреноване тіло автоматично виконувало різні команди. Ми вже склали присягу, і командири нам пояснили, що віднині ми — стопроцентні бійці, отже, тепер нас мають право навіть віддати до військового трибуналу за якусь особливо важку провину, чого не можна було робити раніш. І, як не дивно, ця новина полестила нам, вона ще більш дала нам відчути, що ми не «жовтороті», а повноправні члени тієї великої, злагодженої, обмундированої сім'ї, ім'я якій — армія.
Отже, минув період попереднього навчання, почалась справжня служба.
Сьогодні ми днювалили з Мишком.
