На коні й під конем - Димаров Анатолий (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные txt) 📗
ЯК ВОНО В ПІХОТІ
Схоплююсь од гучного крику. Щойно снився сон: яскраво освітлений коридор і відчинені двері в темну кімнату. Там, у кімнаті, в густій темряві, причаїлося якесь страховисько. Щось настільки страшне, що я весь холону. Хочу втекти, та ноги приросли до підлоги. Хочу закричати, але голос пропав. У цей час світло в коридорі погасло і залунав отой крик.
Серце гупає так, що, здається, от–от вискочить з грудей. Ошелешено блимаю, а у вуха ще б'є несамовите:
— Під–йо–ом!
Врешті усвідомлюю, що я в казармі. На вузькому двоповерховому ліжкові: я внизу, нагорі — Мишко.
Він теж прокинувся. Звішує ноги, розгойдує ними, намагається вцілити мене по голові. Все ще сердитий, ловлю його ногу, щипаю за литку. Мишко ойкає, ніг як не було, натомість з'являється його розлючене обличчя:
— Ти чого щипаєшся?
— По–одимайсь!
Ну й голос! Мертвого підніме.
Зіскакую на холодну підлогу. Вона так і обпікає розігріті підошви, і мене всього аж струшує: бр–р–р! Виклацуючи зубами, починаю вдягатись.
— А вам що: окрема команда потрібна?!
Помкомвзводу! Не той, що нас супроводжував, а інший.
Віднині він буде командувати нами. Зупинився навпроти, дивиться грізно на Мишка.
Мишко лягає на живіт, сповзає з другого поверху. Високе ліжко гойдається, Мишко теліпає босими ногами — ловить підлогу.
— Швидше, швидше! Це вам не у тещі в гостях!
Ми ще не одружені, в тещ не гостювали, тому не можемо як слід оцінити помкомвзводівський дотеп.
— Щоб за десять хвилин нікого тут не було! — нагадує помкомвзводу командирові відділення. — Ясно?
— Ясно, товаришу помкомвзводу!
Командир відділення хвацько приклацує закаблуками. Він уже вдягнений, узутий і тепер не злазить із нас:
— Ви що, як сонні мухи? У армії, а не в тещі в гостях!
Він явно наслідує помкомвзводу: так само супить брови і закладає великий палець правої руки за ремінь. Але це йому погано вдається. Дуже–бо юне у нього обличчя і блакитні, як у дівчини, очі.
— Щоб за п'ять хвилин було застелено! — командує він і біжить до інших ліжок.
А в мене, як на зло, затягнувся шнурок од черевика. Хоч зубами гризи! Учора полінився розв'язати, скинув просто так, а тепер от маю халепу.
Мишко ж зовсім не поспішає. Стрибає на одній нозі, намагається поцілити другою в холошу.
— Хіба це життя: і поспать не дадуть! Піхота нещасна!
Він все ще не може звикнути до думки, що доведеться служити в піхоті. Має твердий намір написати в Москву наркомові, щоб його перевели в танкісти. Намовляє й мене:
— Ти що, здурів: у піхоті служити?
Ще у ешелоні нахвалявся:
— Дай тільки до місця добратись!
Бо втрапити по дорозі на пошту ніяк не вдавалося: мене і Мишка не випускали з вагона до самої Вінниці. А у Вінниці повели одразу ж на вузькоколійку, посадили в маленькі вагончики та й повезли на Вапнярку.
З Вапнярки рушили вже пішака на Дзигівку. Тюпали годин п'ять, поки дійшли. Стомилися страшенно: у кожного ж торба або чемодан, та ще й якесь пальто. А супровідник «підбадьорював» :
— Це що! От спробуйте при повній викладці та на сорок кілометрів. Отоді тата–маму згадаєте!
Дехто уже й носа повісив, що не така військова служба легка та приємна, як досі здавалося.
Врешті дійшли. Попереду, в широкій долині, — Дзигівка, а по ліву руку — двоповерхові з червоної цегли казарми. Триста сімдесят перший стрілецький полк — наш дім, наша хата.
— Праве плече вперед!
Наша сяк–так вишикувана колона овечою отарою полилась у ворота.
— Приставити ногу! Можете опустити поклажу!
З учорашнього дня — два найяскравіші спогади: як набивали матраци і як потім вечеряли.
Матраци роздали прямо в колоні. Ткнули кожному довжелезну полотняну ковбасу, скомандували: «Кругом!» — повели геть із двору, наказавши лишити на місці речі.
Привели аж у поле, до двох величезних скирт. Була подана команда набивати матраци, і ми обліпили ті скирти, як миші.
Смугасті ковбаси здавались бездонними. Але ми таки їх натовкли соломою.
Потім нас знову вишикували і повели назад. Коли б хто згори глянув, то подумав би, що то не ми, а комахи тягнуть на собі довгі смугасті лялечки.
Повели одразу в казарму, на другий поверх. У величезну кімнату з двома рядами двоповерхових ліжок. Таких я ще зроду не бачив. Мишко одразу ж скок нагору:
— Цур моє!
Гаразд, хай буде твоє, як ти такий жадний! Потім нас водили вечеряти. Хоч ми, натомлені, хотіли одного: спати.
А рано–вранці:
— Під–йом!
Не встигли вдягтися та ліжка заслати, як нова команда:
— На зарядку! Швидше! Швидше! Ви що: місяць не їли?
Їсти то їли, та не звикли так поспішати.
Сунемо вниз із другого поверху. Спотикаємося, напівсонні, на сходинках.
Надворі темно, холодно: бр–р–р! А ми в самих спідніх сорочках: вітер так і пронизує.
— По два — шикуйсь!
Шикуємось. Тулимось один до одного, щоб хоч трохи зігрітись.
— Напра–во! Бігом арш!
Побігли. Спершу весело, дружно, розмахуючи щосили руками, а як трохи захекались, то вже й повільніше. А помком–взводу, голий по пояс, скаче попереду, на бігу командує:
— Не відставати!
І командири відділень, теж голі по пояс, дружно за ним:
— Ногу! Ногу!
Повітря у грудях аж свистить. Вже не холодно — жарко. А помкомвзводу пре, наче кінь. Повернув у ворота.
Біжимо з останніх сил, а нам назустріч повертаються групи військових. Теж біжка.
— На місці кроком арш! Ать–два! Вище ногу!
Куди ж іще вище? І так задираєм, аж суглоби тріщать!
— Взво–од, стій!
Стали. Тільки тепер помітили річечку, що стрибає по кам'янистому дну.
— Скидай сорочки!
Помкомвзводу, подаючи нам приклад, перший нахиляється над водою. Черпає повні пригорщі, хлюпає на шию, груди, спину. Ми ж боязко підступаєм до берега, пробуєм пальцями воду: наче крига!
— Хай дурніші миються, — бубонить Мишко. Схиляється, удає, що черпає повні пригорщі води. Ухкає так, наче й справді водою обливається.
— Молодець! — хвалить його командир відділення. — От беріть приклад з нього!
Брати то й брати. Я теж черпаю долонями повітря, ухкаю не згірш од Мишка.
— Досить, — зупиняє нас командир. — А то ще застудитесь.
— Не застудимось! — відповідаємо дружно. — Нам не первина!
Возькаємо рушниками по сухій шкірі, вдаємо, що втираємося.
— Обмились?
Помкомвзводу! Незчулися, коли й підійшов.
— Уже вмились! — доповідає бадьоро Мишко.
— Ну, як вода?
— Як парне молоко!
— Ану покажіть рушники!
Скочили! Рушники ж сухі–сухісінькі. Не догадались, дурні набиті, змочити у воді.
— Та–ак… — І до командира відділення. — А ви куди дивитесь? Ану нахиліть їх по черзі!
Командир відділення хапає за потилицю спершу Мишка. Нагинає, аж спина тріщить. І Мишко вже ухкає, не прикидаючись: помкомвзводу ж облива його водою зверху донизу.
— Ясно, як треба вмиватись?
Мишкові ясно. Витирається, аж рушник миготить.
— Давайте й цього!
Тверда долоня лягає мені на потилицю. Я розставляю поширше ноги, щоб не звалитись у річку, кричу, що вмиватимусь сам, а ті, що вже вмилися, сміються, аж присідають. Безплатний, бач, цирк!
У помкомвзводу не пригорщі — відра. Та ще й хлюпає так, що вода тече аж у штани.
— Досить, утиратись! Притьмом хапаю рушник.
Назад біжимо, й підганяти не треба.
Після сніданку повели всіх у лазню, а звідси знову строєм.
Вимахуємо старанно руками, гупаємо в землю підошвами, на ходу рівняємо ряд. Назустріч трапляються червоноармійці, міряють нас глузливими поглядами, кидають уїдливі репліки. Ми й самі розуміємо, що являємо жалюгідне видовище: в цивільному одязі, не стрій, а отара.
Ось пройшов наїжачений гвинтівками взвод: з піснею, з хвацьким висвистом, з командиром–орлом попереду. Ми оглядаємось услід, і нас печуть заздрощі.
