На коні й під конем - Димаров Анатолий (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные txt) 📗
Потім мама звелася, ласкаво провела долонею по моїй непокірній чуприні:
— Лягай уже, відміннику мій золотий.
І я швиденько роздягнувся, пірнув у постіль і майже одразу заснув, зігрітий думкою, як добре бути відмінником.
Прокинувся зовсім переконаний, що мій намір незабаром здійсниться. До того ж мама спекла такий високий та рум'яний пиріг, що я вже не міг не стати відмінником.
Наласувавшись отим пирогом, вийшов на вулицю. Перша, кого я зустрів, була Сонька. Недбало привітався до неї, вона ж блиснула на мене очима, єхидно спитала:
— Що це ти мов кілок проковтнув?
Сонька лишилася Сонькою, хоч і вигнала нівроку — зовсім дівка. Хотів пройти мимо, не заводитись, але не витримав:
— Спробувала б ти в нашій школі потягти на відмінника!
— На відмінника? Ти?! Ой, тримайте мене, бо впаду!
Розкрила ротяру, регоче, аж виляски йдуть. І нащо я з нею завівся? Знаю ж, що за штучка. Йду геть, а вона гукає услід:
— Як заробиш «відмінно», то вдар телеграму!
А щоб ти сказилася! Зіпсувала настрій одразу. Повеселішав, стрівши Ванька. Заради неділі Ванько вирядився, наче збирався іти фотографуватись для газети. Начищені черевики, чорні сукняні штани, чорна шинеля з мідними гудзиками, ще й новенький картуз з оксамитовим околишем і лакованим козирком. Надворі мороз аж тріщить, вуха одморозити запросто, а Ванькові хоч би тобі що: каже, що зовсім не холодно.
— Це що! Спробував би ти на паровозі! Мороз — не мороз, а ти виглядай, хоч умри… А швидкість, знаєш, яка? Сімдесят кілометрів та ще й проти вітру!
Заздрісно дивлюсь на Ванька. От уже кому повезло! Але ж і мені є чим похвастатись.
— А мені довелося–таки стати відмінником. Не дуже й хотілося, та що поробиш, коли в інститути приймають без іспитів…
— Важко, мабуть? — співчуває Ванько.
— Не так щоб і важко, тільки дуже марудно. Як чого в класі не знають, так учителі всі до мене: поможи… Наче я за всіх думать повинен! А коли інспектор приїде, то мене тільки й питають…
Ванько з повагою дивиться на мене. От уже вірний товариш: що б ти йому не змолов — повірить і не зблимне! Думаю, що б його ще сказати Ванькові, і пригадую зустріч із Сонькою. Як вона реготала й кричала про телеграму.
— А ти на неї наплюй! — раїть Ванько. — Вона як була дурнувата, так дурною й лишилася: заміж виходить!
— Заміж?
— А ти досі не знав? Про це ж у нас тільки й дзвонять!
Не можу повірити. Хай би хто завгодно, а то Сонька.
І який божевільний наважився женитись на ній? Жити набридло, то вирішив укоротити собі віку?
— Вони всі, дівчата, намахані, — філософствує Ванько. — Як тільки семирічку закінчить, так і цілиться заміж. Аж дивитися гидко!
Ванько чвиркає презирливо крізь зуби, і я за ним чвиркаю. Сповнені погорди до несерйозного дівочого роду, поважно простуємо вулицею.
У понеділок, повернувшись зі школи, сідаю одразу до уроків. Тепер хай хоч каміння з неба — не встану з–за столу, поки не вивчу все до кінця!
Дістав чисту газету, заслав свою половину столу. Розклав старанно підручники й зошити, помилувався, підсунув стілець.
Отже, що в нас завтра на першім уроці? Фізика? Давай сюди фізику!
Тільки знайшов потрібну сторінку, тільки ухнюпився — на порозі Федько. Та ще й не сам, а з товаришем.
— Роздягайся! — Федько до товариша. — Я тобі зараз усиплю!
Той роздягається, а мені вже цікаво, що ж він усипле. Вдаю, що заглибивсь у фізику, і тихцем позираю на них. Ага. Федько дістає шахівницю.
Сіли по той бік столу, розставляють фігури. Федько хапає два пішаки, затискає під столом у кулаках.
— У якій руці: в правій чи в лівій?
Його товариш не бачив нічого, а я помітив одразу, що Федько змахлював: узяв обидві чорні фігури. Так ось чому я ніколи не міг угадати, в якій руці біла!
Злий на Федька, попереджаю товариша:
— Не вгадуй: у нього в обох руках по чорному пішакові.
— А ти чого лізеш! — спалахує Федько. — Готуй свої уроки, а до нас носа не сунь!
Як це не сунути, коли отаке шахрайство! Та й товариш пристає на мій бік. Каже, щоб я узяв білий і чорний пішаки, бо Федькові він більше не вірить. І я, гордий довір'ям, одкладаю на хвилинку підручник, беру дві фігури, ховаю руки під стіл:
— В якій?
— У правій.
У правій руці в мене чорний пішак. Однак я не розгублююсь: швиденько міняю пішаки і кладу на стіл білий. Дуже ж бо хочеться, щоб Федько сьогодні програв.
Починається гра. З кожним ходом вона все більше загострюється. Федько і товариш все частіше сперечаються, вириваючи один з одного ту або іншу фігуру, я встряю у сварку, від чого справа все більше заплутується, і ми уже втрьох кричимо один до одного як навіжені.
— Маю я право переходить чи не маю? — допитується Федько.
— А ти мені дозволяв? — не поступається товариш.
— А ти йому дозволяв? — сікаюсь і я.
— То він руку одірвав, а я не одривав!
— Одривав, одривав! — кричу я, хоч, убий мене грім, нічого не бачив. — Постав фігуру на місце!
Отак потроху й виграєм у Федька партію.
— Мат! — оголошує переможно товариш.
— Мат! Мат! — пританцьовую я.
Федько аж посинів. Ніколи не думав, що він так переживатиме. Змітає фігури з дошки, починає розставляти заново.
— Ще одну? — питає товариш.
— Не одну, а дві, — відповідає похмуро Федько. — З контровою.
— А як я виграю й цю?
— Все одно з контровою… А ти чого над головою стовбичиш? — Це вже до мене. — Готуй свої уроки, а нам не заважай!
Федьків товариш одразу ж заступається за мене. Каже, що я зовсім їм не заважаю, що можу дивитися, скільки захочу. Я, звісно, не міг знехтувати таким ласкавим запрошенням: знову встряю в кожну суперечку, гарячкую не менш од них.
Так ми зіграли аж тринадцять партій: вісім виграли ми, п'ять виграв Федько. І коли, вже зовсім почманілі, склали шахи, була одинадцята вечора.
Вирядивши товариша, Федько став лаштуватись до сну. Я ж стояв над розкритим підручником, не знаючи, що робити. Сідати зараз за фізику — не встигну підготувати інші уроки. Братись за інші уроки?.. А Федько позіхає й позіхає. Та хоч би мовчки, а то завива, мов гієна.
— Ти ще довго сидітимеш?
— Та мені ж фізику треба! — мало не плачу з відчаю. — І географію, й німецьку…
— Завтра підучиш. Раніше встанеш… А сьогодні не вийде нічого: уже спати пора.
Бачу й сам, що пора. В голові аж макітриться і в горлі дере — так накричався. І де вони взялися на мою голову зі своїми шахами!
Виправдовуюсь перед власним сумлінням, що я зовсім не винен: аби не шахи — сидів би весь вечір не розгинаючись. «З завтрашнього дня і почну. А як Федько ще кого приведе, скажу, щоб ішли в іншу кімнату… Не заважали щоб…»
Однак другого дня мені знову не вдалося засісти за уроки. Чи то вже така моя доля, як щось загадаю, неодмінно хтось та переб'є! Учора Федькового товариша нечиста сила принесла, а сьогодні, тільки–но сів за парту, як Мишко мені й каже:
— Только, послухай, яка ідея. Після уроків всім класом гайнемо на річку. На ковзани…
Ну, хто може втриматись од такої спокуси? Я, правда, сказав, що у мене нема ковзанів, але Мишко враз одрізав усі дороги до відступу:
— Я тобі свої даватиму… Навперемінки.
Хочеш не хочеш, доводиться погодитись. Коли б хоч один Мишко йшов, тоді ще подумав би. А то ж увесь клас! Он і Василь Гаврильченко підморгує весело: показує з–під парти ковзани…
Що ж, доведеться всерйоз братися за навчання уже з середи. Середа, четвер, п'ятниця… Суботу не варто рахувати, в суботу поки доберешся додому, то вже й спати пора… Зате в неділю цілий день, з ранку до вечора, — ого, скільки встигнути можна!
— То підеш?
— Піду! Тільки ж гляди: ковзани невперемінки!
Ох, і весело ж було на ковзанці! Лід, як дзеркало: мчиш, аж дзвенить у вухах. І дівчата, і хлопці: та впала, той не встиг зупинитися, та головою в замет. А інший навмисне покотився під ноги: мала куча, більша лучча!.. Сміх, вереск, крик — вік би звідси не йшов! І мороз — не мороз. Градусів двадцять, а то й двадцять п'ять, а нам хоч би що! Щоки палахкотять, руки горять — і рукавичок не треба.
