Малий і Карлсон, що живе на даху - Линдгрен Астрид (мир бесплатных книг txt) 📗
Та Малий не міг читати далі, аж поки проковтнув клубка, що підкотився йому до горла. Отже, Карлсон таки його любить! Якщо це правда, то все інше йому байдуже, хоч би що сталося!
— Еге ж, я добре придумав з прізвищем, щоб вони не писали його в газеті? — спитав Карлсон. — Це тільки задля тебе, бо це ти хотів тримати мене в таємниці, у великій таємниці.
Потім він схопив газету і довго роздивлявся закоханими очима обидва знімки.
— Аж не віриться, що я такий вродливий, — сказав він. — І до міри затовстий, аж дивно, ось глянь!
Він підсунув газету Малому під ніс. Але відразу ж забрав назад і палко поцілував знімок, той, де він показував пусковий гудзик.
— Ох, мені кортить закричати «ура», коли я бачу себе! — сказав він.
Проте Малий вихопив у нього газету.
— В кожному разі панна Цап і дядько Юліус не повинні цього бачити, — сказав він. — Нізащо в світі не повинні бачити!
Він засунув газету якнайдалі в шухляду свого письмового столу. А за хвильку зазирнув дядько Юліус і запитав:
— У тебе газета, Малий?
Малий похитав головою.
— Ні, не в мене.
Адже газета була не в нього, а в шухляді, пояснив потім Малий Карлсонові.
А втім, дядько Юліус начебто не дуже цікавився газетою. Він, мабуть, думав про щось інше, куди приємніше, бо був якийсь незвичайно веселий. До того ж він ішов до лікаря. Востаннє. А за кілька годин дядько Юліус мав уже їхати додому, у Вестергетланд.
Панна Цап допомогла йому вдягти піджака. Малий з Карлсоном чули, як вона напучувала дядька Юліуса, хай він застебнеться аж під шию, хай дивиться на машини, як переходитиме вулицю, хай не курить із самого ранку.
— Що це напало на хатнього цапа? — здивувався Карлсон. — Вона думає, що це її чоловік, чи що?
Авжеж — то був день, повний несподіванок. Не встиг дядько Юліус вийти, як панна Цап кинулась до телефону. А що вона розмовляла дуже голосно, то Малий з Карлсоном чули кожне її слово.
— Алло, це ти, Фрідо? — жваво почала вона. — Як ся маєш? Твій ніс іще цілий?.. Кажеш, що цілий? Ну, а моїм можеш більше не журитися, бо я наміряюся забрати його з собою у Вестергетланд, еге ж. Я туди саме переїжджаю… Ні, не як хатня робітниця, я одружуюсь, така вже, як є, що ти на це скажеш?.. Еге ж, із Юліусом Янсоном, щоб ти знала, саме з ним… Далебі, оце з тобою розмовляє не хто інший, як пані Янсон, люба Фрідо… Ти, мабуть, схвильована, я чую, що ти плачеш… Ну годі, Фрідо, не реви, ти ще собі підчепиш якогось іншого злодія, авжеж… Ну, я не маю часу довше балакати, мій наречений ось-ось прийде… Я тобі потім більше розповім, люба Фрідо.
Карлсон витріщився на Малого:
— Чи, бува, нема якихось гірких і швидкодіючих ліків для тих, хто з’їхав з глузду? — запитав він. — Бо якщо є, то дядькові Юліусові треба дати їх велику дозу, і то негайно!
Малий не знав таких ліків. Карлсон жалісно зітхнув, а як дядько Юліус вернувся від лікаря додому, він тихо підступив до нього й тицьнув йому в руки п’ять ере.
— Навіщо вони мені? — запитав дядько Юліус.
— Купіть собі щось приємне, — зітхаючи, сказав Карлсон. — Чимось вам треба втішитись.
Дядько Юліус подякував, але, мовляв, він і без п’яти ере радий і щасливий.
— Хоч ви, хлопці, звичайно, зажуритесь, як дізнаєтеся, що я думаю забрати від вас тітку Гільдур.
— Тітку Гільдур? — перепитав Карлсон. — А хто вона в біса така?
І як Малий пояснив йому, хто це, він довго реготав.
А дядько Юліус і далі розводився про те, який він щасливий. Він, мовляв, ніколи не забуде тих днів, що тут перебув. По-перше, йому так дивовижно відслонився казковий світ! Звісно, часом бувало й страшно, коли за вікном літали відьми, він не заперечує, але ж…
— Не відьми, — поправив його Карлсон, — а відюги, люті й страшні!
В кожному разі почуваєш, що ти живеш у тому самому світі, що й твої предки, вів своєї дядько Юліус, і помалу пізнаєш його. Але ці дні дали йому щось іще краще: він знайшов казкову принцесу, яку звати Гільдур. Незабаром буде й весілля.
— Казкову принцесу, яку звати Гільдур? — перепитав Карлсон, і очі йому заблищали.
Він зареготав, потім глянув на дядька Юліуса й похитав головою, а тоді знову зареготав.
Панна Цап ходила по кухні така весела, як ніколи.
— Мені також подобаються відьми, — сказала вона, — бо якби та погань не літала за вікном і не злякала нас учора ввечері, то ти, Юліусе, не кинувся б мені в обійми, і цього б ніколи не сталося.
Карлсон аж підскочив.
— Все це добре, але… — почав він, тоді здвигнув плечима. — Ну, та хай. Дурниці, не варто й згадувати. Хоч я не думаю, що у Васастаді знайдеться багато відюг.
А панна Цап, думаючи про весілля, дедалі більше захоплювалася.
— Ти, Малий, будеш моїм свідком, — сказала вона. — Я пошию тобі чорний оксамитовий костюмчик. О, який ти будеш гарненькийі
Малий здригнувся. Чорний оксамитовий костюмчик? Та Крістер і Гунілла луснуть зі сміху!
Зато Карлсонові було вже не до сміху, він розсердився.
— Я не граюся, якщо також не буду свідком, — заявив він. — Я хочу мати чорний оксамитовий костюмчик і бути гарненький. А то я просто не граюся!
Тепер уже зареготала панна Цап.
— Аякже, ото було б гарне весілля, якби ми взяли тебе до церкви!
— Я теж так гадаю! — захоплено сказав Карлсон. — Я стояв би позад вас у чорному оксамитовому костюмчику, весь час ворушив би вухами й подеколи салютував, бо на весіллі має бути салют.
Дядько Юліус був такий щасливий, що хотів, аби всім було весело. Він сказав, що Карлсон, звичайно, теж піде з ними. Проте панна Цап заявила, що як їй доведеться брати Карлсона за свідка, то краще вона взагалі не виходитиме заміж.
Настав вечір. Малий сидів у Карлсона на ганочку й дивився, як западав присмерк і як спалахувало світло навколо у Васастаді й по всьому Стокгольмі, скільки було видно.
Так, був уже вечір, Малий сидів поруч з Карлсоном, і йому було дуже гарно. Десь у Вестергетланді поїзд саме доїхав до невеличкої станції, і з нього висів дядько Юліус. Десь по Балтійському морю плив білий корабель із мамою й татом. Панна Цап була на Фрейгатан і втішала Фріду. Бімбо вже згорнувся калачиком у своєму кошику. А тут, на даху, сидів Малий поруч із своїм найкращим приятелем і їв разом з ним булочки з торбинки, смачні свіжі булочки панни Цап, і їм було дуже гарно. А все ж Малий був стурбований. Адже той, хто хотів бути Карлсонові найкращим приятелем, ніколи не мав спокою.
— Я ж пояснював тобі, як тільки міг, — сказав Малий. — Я тебе пильнував, ще й як пильнував! Але тепер не знаю, що буде далі.
Карлсон узяв ще одну булочку й проковтнув її цілу.
— Який ти дурний! Адже вони тепер не можуть здати мене до редакції газети й дістати цілу купу п’ятаків, я їм усі карти сплутав, і вони лишилися ні з чим. Розумієш? Філле, Рулле і цілий табун таких, як вони!
Малий теж узяв собі булочку й задумливо надкусив шматочок.
— Ні, ти сам дурний, — сказав він. — Цілий Васастад кишітиме людьми. Не один йолоп захоче подивитись, як ти літаєш, спробує викрасти твого мотора й таке інше.
Карлсон захихотів.
— Ти справді так гадаєш? А що, як ти не помиляєшся? Тоді нам таки часом випаде веселий вечір.
— Веселий вечір? — обурився Малий. — Таж ми з тобою не матимем ані хвилини спокою!
Карлсон захихотів ще вдоволеніше.
— Ти справді так гадаєш? Будемо сподіватися, що так і вийде.
Малий розсердився.
— Добре, але як ти даси собі раду? — з серцем спитав він. — Що ти робитимеш, коли сюди напхається повно людей?
Карлсон схилив набік голову і глянув спідлоба на Малого.
— Ти сам знаєш, що на це є три способи: дратурувати, жартувати й виступати. І я наміряюся застосувати їх усі три.
Він так лукаво дивився на Малого, що той не витримав і засміявся, хоч йому було не дуже весело. Спершу він тільки пирхнув, ледь-ледь, та потім у ньому бульбашками піднявся до горла сміх, і що дужче він сміявся, то вдоволеніший ставав Карлсон.
