Сашко - Смілянський Леонід (бесплатные версии книг txt) 📗

— Усі за мене?! — закричав я, не тямлячи себе з радості, і Катруся відразу впізнала, що це не бабуся, а я, Сашко, тільки в бабусиному платті й хустці…

Я схопив Катрусю за руки й закружив навколо себе.

— Ха-ха-ха… Ха-ха-ха… — реготала Катруся.

— Ха-ха-ха… — реготав я.

— Ха-ха, ха-ха… — промовляв Ласун у клітці, хапаючи дзьобом за дротини, — Сашко — Орина!.. Сашко — Орина!..

— Що це він говорить? — спитала Катруся. — Яка Орина?..

Нікому чужому нізащо не сказав би я, але Катрусі признався за те, що вона проговорилась мені про комсомол. За такі слова не можна було її обманювати. Я засвітив електрику і розповів Катрусі все.

Сашко промовляв швидко, немов боявся, що ми перестанемо його слухати і йому не пощастить доказати.

— Навіть Ромка і Юрчик не знали про те, що я буду на маскараді Ориною Родіонівною… Я забув сказати вам, що Юрчик повернувся додому і по-старому захоплюється своїми ящірками і гадюками. В гуртку юних натуралістів вони виводять якихось лялечок, і мало не щодня йому треба бувати в Палаці піонерів, за чимось стежити, щось записувати. А в Ромки — музика. І всі ми вже в шостому класі. І роботи в нас багато. Нам завжди ніколи. І тоді було ніколи, але ми готувались до новорічного маскараду. Навіть Женя готувалася…

— Виходить, вона одужала? — спитали ми.

— Тепер вона вже зовсім здорова, — відповів Сашко і раптом, відразу забувши про маскарад, заговорив:

— Ви ще не знаєте, що з нею сталося!.. Це трапилось незабаром після того, коли наші звільнили Київ від фашистів. Тоді Женя ще не зовсім вилікувалась. Якось вона біля дошки писала завдання з граматики, потім подивилась на Сергія Валентиновича і раптом мовчки, уставившись поглядом у вікно, поволі пішла вперед… В напівпіднятій руці вона все ще тримала грудочку крейди. Всі здивовано дивились на неї. Крейда раптом випала з її пальців, та вона наче й не помітила цього. Тоді Сергій Валентинович підійшов до Жені, підняв крейду і, поклавши руку на плече Жені, лагідно повів її до дошки. І ось враз Женя струхнула головою, наче звільнилась від кошмару, і поволі почала розбирати написане речення за частинами мови.

А коли вона скінчила розбір речення, Сергій Валентинович, наче перед цим нічого й не трапилось і наче нічого ненормального він не бачив, голосно промовив: «Дуже добре! Сідай» — і поставив у журналі Жені оцінку. Ромка не втрималась:

— Сергію Валентиновичу, скільки?

— П’ять! — відповів він.

Проте всім нам було якось дуже тяжко, і мертва тиша висіла над класом. Тоді, ідучи на місце, Женя раптом усміхнулась, і всім нам стало легко і навіть якось радісно.

Женя таки була хвора «на нервовому ґрунті», як нам згодом сказав учитель. І ми всі помічали, який Сергій Валентинович обережний і лагідний завжди був з Женею. І ми не знали, як їй допомогти. Вона лікувалась багато, але давнє нервове потрясіння залишило на ній свої сліди.

Одного разу ми їздили до кіно аж на Сінну площу. Я, Ромка, Женя і Юрчик. Після сеансу їхали назад трамваєм. Мушу сказати, що тепер я вже ніколи не чіпляюсь на трамвайні приступки, а їду всередині і завжди купую квиток. Коли я ввійшов до трамвая, то вся наша компанія стояла в передній частині вагона, а я посередині вагона. Раптом я помітив, що Женя дивиться в одну точку. Я теж подивився туди й зовсім несподівано для себе побачив чоловіка, який уважно дивився на Женю. І я раптом упізнав у цій людині Кривого, що ходив до зубної лікарки. Власне, я ще не був певен у цьому, але мені здавалося, що це він. Тільки тепер він був з гострою борідкою й рудими вусиками.

Але чому він так уперто дивився на Женю?

І раптом я побачив, як Женя, піднявши руки на рівень грудей, як загіпнотизована, пішла до нього.

— Женю!.. — вимовив я тихо. Вона не звернула на мене уваги.

— Женю!.. — повторив я ще раз.

Але вона йшла далі, широко розкривши очі. Я вже хотів був схопити її за плечі й спинити, коли побачив, як чоловік, про якого тільки що сказав, раптом підвівся і рушив до тамбура. Там він один раз оглянувся на Женю і, побачивши, що вона пішла слідом за ним, скочив з трамвая на ходу. Щоправда, трамвай ішов на завороті і набагато стишив хід. При світлі ліхтарів на вулиці я побачив крізь вікно, як цей чоловік, не оглядаючись, поспішав по вулиці, накульгуючи трохи на праву ногу. Тепер я не сумнівався — це був він, Кривий, якого я часто бачив у зубної лікарки і через якого вона передавала до гестапо доноси на наших людей… Я кинувся швидше до тамбура, щоб скочити з трамвая, хоч і не знав, що робив би потім. Я тільки знав, що треба щось робити. Але, як завжди в таких випадках, хтось обов’язково повинен був стати на дорозі… На приступці вагона стояв міліціонер. Побачивши, що я хочу стрибнути на ходу, він сказав мені:

— Тільки стрибни!..

Трапляються серед міліціонерів грубіяни.

— Але ж послухайте, товаришу міліціонер… — пробував я умовити його.

— Нема чого й слухати. Ось буде зупинка — і злізеш. Не лови гав у вагоні, коли знаєш, що тобі слід уставати.

— Я ловлю бандита, — сказав я, щоб вразити міліціонера.

— Ха-ха-ха!.. — зареготав міліціонер.

А якийсь літній чоловік у пенсне, мабуть, лікар, додав:

— Не місце тут гратися. На вітрі можеш схопити ангіну або ще й запалення легенів. Ану — марш до вагона!

І мене дорослі заштовхали всередину вагона, де стояла вся наша компанія. І сердитий же я був на них!

Потім, коли ми зійшли з трамвая і вже пішки йшли додому, я й Женя трохи відстали, і я спитав її:

— Ти знаєш отого чоловіка з рудими вусами й гострою борідкою, який стрибнув з трамвая на ходу?

— Мені здається, Сашко, я його десь бачила. Десь бачила, а не можу згадати, де й коли. Таке знайоме обличчя… Де я його бачила? Справді, звідки я його знаю?

Тоді я попросив, щоб вона обов’язково пригадала, але не признався, що сам я давно вже його знаю. А Женя сказала, що не може пригадати. Все-таки я вимагав, щоб думала цілими днями й обов’язково, обов’язково пригадала, бо це дуже важливо для всіх нас… Тоді вона спитала: «А що таке?» — але я не сказав їй, бо думав розповісти про цього чоловіка пізніше, коли вона сама згадає про нього… Мені дуже кортіло взнати, що про нього знає Женя.

А другого дня, тільки-но прийшовши до школи, я одвів убік Женю і спитав:

— Згадала?

— Ні.

— Обов’язково пригадай.

Кожного разу, як тільки ми зустрічались у школі, я нишком говорив Жені:

— Згадала?

І вона щоразу відповідала мені:

— Ні ще.

І нарешті роздратовано сказала:

— Сашко, одчепися од мене з своїм рудим чоловіком! На біса він мені здався?..

Тоді я сказав:

— Ні, не відчеплюся. Ти повинна згадати. Це дуже потрібно.

— Кому? — спитала вона.

— Усім нам.

— Нащо?

— Це тимчасово моя таємниця, але незабаром це буде й твоя таємниця.

І все-таки Женя ніяк не могла пригадати. От уже куряча пам’ять — бачити людину і не згадати, де й коли…

Спочатку думки про цього Кривого не давали мені спокою ні вдень, ні навіть уночі, бо він мені майже щоночі ввижався. Одного разу навіть наснилося мені, що я Івасик-Телесик і ловлю рибу з човна, а Кривий заховався в кущах на березі й гукає тоненьким голосом, підстроюючись під мою матір: «Івасику-Телесику, це я прийшла й тобі їсти принесла…» Я підплив до берега, дивлюся, а в кущах Кривий з величезною ломакою. Тоді я почав його дражнити: «Кривий, рудий, шпигун дурний!.. Голос тонкий, а сам гидкий». От він розсердився й пошкутильгав собі додому. Та це було тільки вві сні…

Згодом я почав потроху забувати про цього Кривого. Вже по кілька днів я не питав Женю, де вона бачила його під час війни. А одного разу, коли я пізно повертався додому, раптом недалеко від наших воріт побачив легкове авто. Воно щойно спинилося, і з нього вийшла якась постать. Поночі обличчя не можна було роздивитися, та я й не цікавився, а йшов собі байдуже позаду того чоловіка. Дивлюся, аж він завертає до нашого двору. Тут мені стало дивно: коли чоловік приїхав до когось у нашому будинку, то чого машина спинилася не коло воріт, а за два двори? І тоді я став приглядатися. На подвір’ї у нас світила електрична лампочка і було трохи видніше. Як же я здивувався, коли побачив, що невідомий шкутильгає на праву ногу.