Сашко - Смілянський Леонід (бесплатные версии книг txt) 📗
І гукнув я це так голосно, що й збудив самого себе…
І справді, хтось обіймає й цілує мене, і чиїсь, не мої, сльози котяться по моєму обличчю. І хоч каганець горить дуже тьмяно, я раптом упізнаю свою матір…
— Приїхала! — гукаю я. — Приїхала! — І підхоплююсь на ліжку. Мати обіймає і цілує мене, а я гукаю до неї:
— Ти бачила? Бачила, мамочко?
— Що бачила? — питає вона.
І тоді вже я зовсім прокидаюся й починаю розуміти, що то був сон. Мати тулить мене до своїх грудей і вкриває поцілунками. І мені так добре, добре!..
Я знаю: все погане зникає, а хороше приходить неминуче…
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГА
РОЗМОВА ВТРЬОХ
Сашко закінчив розповідати про себе.
Скільки приємних зустрічей було в автора повісті з Сашком Жуком! Скільки розмов, які описані в цій книжці!
Після всіх, переказаних тут, подій авторові повісті досить довго не доводилось зустрітися з Сашком, хоч він по-старому жив у Києві, і — хто ж цього не знає — без нього не відбувалася жодна гра, жоден спектакль у Палаці піонерів чи в школі, не кажучи вже про всі без винятку футбольні змагання…
Якось під час першотравневого військового параду автор побачив хлопчика, що сидів у порожньому вікні четвертого поверху спаленого під час війни будинку. Багатьом здавалося просто неймовірним — як зумів цей хлопчик вилізти так високо, коли в будинку були тільки самі голі стіни, без будь-яких сходів… І як він не боїться сидіти там? Впізнати його здалеку було неможливо. А проте автор повісті впізнав його — це був Сашко.
Одного разу в зимовий сонячний день автор ішов площею Богдана Хмельницького разом із своїм знайомим — кінорежисером Валеріаном Дмитровичем. У свій час цей режисер побував у лапах у фашистів, про що ми трохи знаємо з оповідання Сашка, але зумів вирватися з полону, перейшов лінію фронту і, ставши радянським офіцером, воював протягом усієї війни. Зовсім нещодавно він повернувся до Києва, щоб знову взятися за свою улюблену роботу в кіно.
Раптом ми побачили, як просто на нас мчав цілий гурт хлопчиків по розковзаній у снігу крижаній стежці. Ось передній упав за кілька кроків до нас. На нього налетів другий і теж упав, третій і інші теж попадали на купу. Дзвінкий сміх і вереск лунали над величезною площею. Ми кинулись до них, щоб розтягти купу і звільнити хлопчика з-під самого споду. Але в цю мить ми почули пронизливий свист. На ковзанці з’явився ще один хлопець, з розгону налетів на купу і через неї покотився просто нам під ноги… Знявся ще дужчий сміх і вереск. Ми схопили хлопчика, поставили його на ноги і… застигли з подиву: перед нами стояв Сашко Жук. Він хотів був кинутися знову на льодову доріжку, але, глянувши на нас, прикипів на місці, губи його затремтіли…
— Дя… дя!.. Дя… дя… — тільки й міг промимрити він з хвилювання. — Дя… дя… Валеріан Дмитрович! Живий! Живий! — вигукнув він щосили і кинувся до кінорежисера.
Вони міцно стиснули один одного в обіймах…
Звичайно, ми не пустили Сашка знову на ковзанку. Він повертався додому з Палацу піонерів, який тепер містився в будинку недалеко від площі Богдана Хмельницького, і ми пішли разом з ним. Кінорежисер енергійно розпитував у хлопчика про все, що з ним трапилось за всі ці роки.
— Ти, мабуть, уже й забув, як грають перед кіноапаратом або на сцені? — спитав кінорежисер. — А колись ти добре грав…
Сашко лукаво подивився на нас обох, засміявся, очевидно, згадавши про щось, і зовсім несподівано і трохи хвалькувато спитав:
— А вам подобається мій пістолет?
І він дістав з кишені пістолет, який хоч і був іграшковий, але нагадував справжній.
— Добрий, — відповів я, — але колись у тебе в руках були і не такі…
Сашкові очі стали серйозними, в них з’явився суворий вираз, та за хвилину хлопець розсміявся:
— Цей я роздобув зовсім не так, як ті… Хочете, розкажу… Він стріляє не справжніми кулями, але постріли в нього, як у справжнього.
Ми, звичайно, не відмовились його слухали і, хоч до вулиці, де жив Сашко, було далеко, пішли разом з ним. Сашко примружив на мить очі і, усміхаючись, почав:
— Я від Ромки довідався, що в Палаці піонерів готуються до новорічного балу-маскараду на теми пушкінських творів. Вона навіть хвалилася, що буде вбрана як Ольга з «Євгенія Онєгіна». Мені Ромка не радила братися за яку-небудь роль.
— Як би ти не одягався, однаково тебе зразу всі впізнають… У тебе такі манери…
Які в мене манери — вона не сказала, але її слова тільки заохотили мене, хоч мені й без того хотілося взяти участь у маскараді. Адже там треба грати… Але якого героя обрати собі? Ця думка не давала мені спокою. Я навіть причепився був до бабусі: ким мені вбратися?
— Не знаю, дорогий, не знаю, — відповіла бабуся. — Може, під козака або під офіцера.
— Не вийде з мене, бабусю.
— Тоді під кочегара або під двірника.
— Та їх же немає у Пушкіна.
— Ну, то вимаж собі обличчя, як у негра, або під розбійника чи під ангела…
— Всі ж, бабусю, знають, що я не нагадую ангела.
— Ну, так що ж ти від мене хочеш, — розсердилась бабуня, — під стару бабу одягнешся, чи що?
Спересердя бабуся вийшла з кімнати на кухню. Але в цю мить у моїй голові промайнула думка. А й справді, одягнуся я під стару бабу. Під пушкінську няню Орину. Одяг увесь у нас є: я візьму його в бабусі. А чого бракуватиме, мені бабуся дістане в своїх знайомих, таких самих бабусь.
– Ідея! Ідея!
Я аж підскочив на ліжку.
– Ідея! Ідея! — загукав Ласун.
Я прицитькнув на нього:
— Мовчи, дурню, треба, щоб ніхто про це не знав. Ніхто, окрім бабусі й матері.
«Ох, і гратиму ж! — думав я. — Всі манери перейму в бабусі. І навіть голос перероблю».
— Сашко — Орина! Сашко — Орина!.. — промовляв я сам до себе.
Надвечір, коли бабуня зібралася й пішла до якоїсь своєї знайомої, я залишився сам. Було мені самому дуже нудно. Як на злість, ніхто не приходив. А що, коли я спробую зараз переодягтися в Орину Родіонівну?
Я ніколи довго не думав. Швидко метнувся до шафи, повикидав звідти бабусин одяг і почав виряджатися. Одягнув її довгу сукню, пов’язався білою хусткою, взув її хатні сукняні туфлі. На спині підмостив невеличкий горб, щоб виглядати сутулим. Потім попідводив зморшки на лобі і біля рота. Коли я зазирнув у дзеркало, на мене дивилась не дуже стара, зате справжня бабуся. От тільки коли я говорив або сміявся, то мої зуби відразу показували, що я не бабуся. Тоді я заліпив чорним папером кілька зубів, а декілька заліпив тільки наполовину. Тепер я був зовсім схожий на стару жінку, навіть коли розмовляв чи сміявся.
Вже починало сутеніти, а ніхто не приходив. Я вирішив не припиняти свого маскараду, поки не прийде мати. Десь вона вже мала й прийти. І справді, я незабаром почув її кроки й затаївся біля дверей. Коли вона постукала, я зняв гак з дверей і миттю відскочив до вікна, ставши до нього спиною, щоб не так добре було видно моє обличчя. Електрику я навмисне не засвічував. Двері відчинились, і до кімнати увійшла піонервожата Катруся.
— Здрастуйте, бабусю! — сказала вона, побачивши мене. — А де Сашко?
Я покашляв по-старечому, змахнув фартухом кришки зі столу й відповів:
— Немає, донечко, немає. Десь побіг, шибеник, схопився й вибіг, я й не побачила коли…
— А чи скоро він прийде, бабусю?
— Не знаю, серденько, не знаю… — змінивши голос під бабусин, продовжував я вести роль, — хіба він мене слухає… Чого ви його там у піонерах не навчите слухатись матері?
Валеріан Дмитрович та й сам автор ледве стримувалися, щоб не розсміятись. А Сашко, за своєю звичкою, уже підроблявся в голосі і манерах під тих людей, про яких розповідав.
— А ми вчимо, бабусю, і Сашко ваш, хоч і не зовсім, а все-таки дисциплінований піонер. Ми його думаємо наступного року в комсомол передавати.
— Такого шибайголову в комсомол? Та хіба рада дружини його рекомендує? Мабуть же, не рекомендує…
— Ой ні, бабусю, я вже говорила на раді, і там усі за вашого Сашка.
