Малий і Карлсон, що живе на даху - Линдгрен Астрид (мир бесплатных книг txt) 📗
— Ото страшний грім, — сказала панна Цап. — Як луснув, га? Не диво, що вони вимкнули електрику!
— А то справді був грім? — запитав дядько Юліус. — Бо я думав, що то щось зовсім інше.
Та панна Цап запевнила, що завжди впізнає грім, як його почує.
— Бо що б то могло бути?
— Я думаю, що то, мабуть, якісь нові таємничі прибульці з казкового світу призначили собі тут побачення, — відповів дядько Юліус.
Власне, він сказав «шаємничі пшибульчі», бо страшенно шепеляв. Це тому, що він не надів своїх зубів, здогадався Малий, але відразу ж забув про це. Бо не мав часу думати про щось інше, крім Філле й Рулле. Де вони ділися? Може, втекли? Наче не чутно було, щоб за ними клацнули двері. Отже, вони десь тут, у темних сінях, причаїлися, мабуть, за одягом на вішалці. Ох, як страшно! Малий присунувся ще ближче до Карлсона.
— Спокійно, тільки спокійно, — прошепотів той. — Скоро вони знов будуть тут.
— Еге ж, як не одне, то інше, — нарікав дядько Юліус. — У цьому домі ніколи не поспиш спокійно.
Нарешті вони вернулися кожне до своєї кімнати, і знов запала тиша. Карлсон і Малий чекали далі під столом. Малому здавалося, що вони сидять там уже цілу вічність. Знов стало чути «гар-р-р-пі-пі-пі» і «гар-р-р-аш», звичайно, слабеньке, приглушене, але все-таки воно ясно свідчило, що дядько Юліус і панна Цап уже поснули.
І тоді Філле й Рулле справді тихенько заворушилися. Вони ступали обережно, а перед пасткою спинилися. Чутно було їхній віддих у темряві. Як страшно! Ось вони блиснули своїми ліхтариками — о, то вони також мають ліхтарики! — й заходилися освітлювати передпокій. Малий зажмурився, ніби в такий спосіб міг стати невидиміший. На щастя, скатертина звисала дуже низько, але все ж таки Філле й Рулле могли поткнутися й сюди, де сиділи він, Карлсон і «матінка». Малий зажмурився й затамував віддих. І почув, як Філле й Рулле коло самого столу зашепотіли один на одного.
— Ти також бачив привида? — запитав Філле.
— Ще б пак! — відповів Рулле. — Стояв тут коло стіни, а тепер зник.
— Я вже давно переконався, що в цій квартирі на цілий Стокгольм найбільше привидів, — сказав Філле.
— Б-р-р, ушиваймося звідси.
Та Філле не збирався вшиватися.
— Нізащо в світі! Затям собі, що за десять тисяч я витримаю й кілька десятків привидів.
Він тихенько підняв стільці з пасткою і відставив їх убік. Нехай краще не заважають, як доведеться тікати звідси.
— Які ж тут, мабуть, живуть шибеники, що знайшли собі розвагу — перечіпляти мотузкою гостей! — сердито бурмотів він. — Я полетів сторч головою. Ото буде синець під оком. Проклятущі розбишаки!
Він знову ввімкнув ліхтарика й освітив усі закутки.
— Подивимось, куди які двері ведуть і звідки почнемо шукати.
Світло блимало то тут, то там, і щоразу, коли воно зупинялося біля столу, Малий заплющував очі, зіщулювався як тільки міг і розпачливо підкорчував ноги. Вони здавалися йому неймовірно довгими й не вміщалися під столом, весь час висувались якраз стільки, щоб Філле й Рулле могли їх побачити.
До всього Малий помітив, що Карлсон знову вовтузиться з «матінкою». Світло саме згасло, запала темрява, але Малий усе ж таки розгледів, як Карлсон висунув «матінку» з-під скатертини й прихилив спиною до столу. І як Філле ще раз блимнув ліхтариком, світло трапило просто у моторошно вишкірені зуби. Знов почулися два приглушені зойки, а тоді швидкий тупіт у напрямку сіней.
Тепер Карлсон заворушився.
— Ходімо, — шепнув він Малому в саме вухо.
Тоді, тягнучи за собою «матінку» на собачому ремінці, жваво, наче їжак, подріботів рачки до кімнати Малого. Малий і собі порачкував за ним.
— Які невчені люди! — сказав Карлсон, зачиняючи двері. — Щоб ото не відрізнити привида від мумії! Це ж так просто!
Він обережно прочинив двері й прислухався до темряви в передпокої. Малий і собі слухав, сподіваючись, що за Філле й Рулле клацне замок у сінешніх дверях. Та дарма. Вони не втекли, бо чутно було звіддалік їхню тиху розмову.
— Не забувай про десять тисяч крон, — сказав Філле. — І знай, що я не дам себе залякати жодному привидові!
Минула якась хвилина. Карлсон і далі прислухався.
— Тепер вони в Юлія Любиказки, — сказав нарешті він. — Гей-гей, треба трошки попоратись!
Він зняв з «матінки» ремінця і обережно поклав її в ліжко.
— Гей-гоп, матінко, аж тепер ти нарешті поспиш! — сказав Карлсон, вкриваючи її та підтакуючи, як мати підтикує дитину. Тоді поманив до себе Малого. — Глянь, правда ж, вона золотко? — сказав він, присвічуючи на мумію ліхтариком.
Малий здригнувся. «Матінка» хоч кого могла перелякати до смерті чорними витріщеними очима, що втупились у стелю, і моторошною посмішкою. Проте Карлсон задоволено поплескав її, тоді натягнув їй простирадло й ковдру аж на голову. Потім узяв ще й покривало, що його панна Цап згорнула й поклала на стілець, як приходила віддати Малому на добраніч, і старанно розстелив зверху. «Мабуть, щоб матінка не змерзла», — хихочучи, подумав Малий. Тепер «матінки» не видно було, тільки вимальовувався під покривалом невеликий, довгастий горбик.
— Гей-гоп, Малий, — сказав Карлсон, — тепер, я вважаю, і тобі треба трохи поспати.
— Де? — занепокоївся Малий, бо нізащо не хотів спати поряд з «матінкою». — Як же я ляжу на ліжко, коли там…
— Авжеж, зате ляжеш під ліжко, — відповів Карлсон і спритно, мов їжак, порачкував під ліжко.
Малий і собі чимдуж поліз за ним.
— Зараз ти почуєш типове хропіння шпигунів, — сказав Карлсон.
— А шпигуни хропуть якось особливо? — вражено запитав Малий.
— Авжеж, вони хропуть так підступно й небезпечно, що можна збожеволіти. Ось як: «Е-е-е-г! Е-е-е-ег!»
Шпигунське хропіння грізно гуло, здіймалося вгору, спадало вниз, переходило в мурмотіння. Воно справді здавалося підступним і небезпечним. До того ж було дуже голосне. Малий захвилювався.
— Тихо! Бо прийдуть Філле й Рулле.
— Еге ж, саме на це й треба шпигунського хропіння, — пояснив Карлсон.
Тієї миті Малий почув, як хтось узявся за клямку. Двері прочинилися, просмикнулося світло, а за ним навшпиньки зайшли Філле й Рулле.
Карлсон і далі хропів підступно й небезпечно, і Малий у розпачі замружив очі. Хоч, властиво, міг не замружувати, бо його не видно було. Укривало звисало до самої підлоги, ховаючи і його, і Карлсона від настирливого світла й пильного ока. Карлсон саме на це й розраховував.
— Е-е-е-ег! — хропів він.
— Нарешті ми втрапили, — стиха сказав Філле. — Так дитина не хропе, це, мабуть, він. Глянь на цей товстий вальок під укривалом! Це напевне він.
— Е-е-е-ег! — злісно захропів Карлсон.
Йому не сподобалося, що його назвали товстим вальком, видно було з хропіння.
— Ти наготував кайдани? — спитав Рулле. — Найкраще накласти їх, поки він прокинеться.
Ледь зашурхотіло покривало, тоді Філле й Рулле важко засопіли. Малий здогадався, що вони зустріли моторошну посмішку страшної, смертельної мумії, яка лежала на подушці. Та, мабуть, вони вже звикли до неї, а може, й справді стали не такі лякливі, бо ні зойкнули, ні втекли, тільки важко засопіли.
— Тьху, та це просто лялька! — сказав Філле трохи спантеличено. — І яка ж паскудна, хай їй грець! — додав він і, мабуть, знову накрив мумію, бо укривало зашурхотіло й лягло на своє місце.
— Тоді поясни мені, — сказав Рулле, — як вона тут опинилася? Адже допіру вона була в передпокої, хіба ні?
— Авжеж, була, — зачудовано відповів Філле. — А потім: хто тут хропів?
Але їм не пощастило дізнатися, хто хропів, бо з передпокою хтось ішов до кімнати. Малий упізнав важку ходу панни Цап і схвильовано подумав, що зараз буде гуркіт гірший, аніж грім.
Проте він помилився.
— Гайда в фашу! — просичав Філле, і не встиг Малий отямитись, як злодії зникли в його шафі.
Тепер заворушився Карлсон. Спритно, мов їжак, він подріботів до шафи й замкнув її на ключ. Тоді так само спритно подріботів назад під ліжко. Наступної миті до кімнати зайшла панна Цап, майже як свята Лучія, в білій сорочці і з свічкою в руці.
