Как котенок Правду искал - Крихели Ангелина (книги читать бесплатно без регистрации txt) 📗
кішкою і милувався вазою.
- Точно! - промуркотіло кошеня, але Іван нічого не зрозумів, адже
маленький котик не вмів розмовляти як люди. - Запитаю у мами-кішки, що то
за звір такий - ця Правда, що знає всі секрети? І де його шукати?.. Мама-
кішка, мама-кішка! - закричав він, вибігаючи на поріг, а Іванко почув лише, як
кошеня нявкнуло і раптом помчало кудись.
- Мама-кішка! - захекавшись від швидкого бігу, кошеня зупинилося
біля самого носа великої пухнастої кішки, що дрімала біля порога. Вона
ніжилася на сонечку, від задоволення ліниво помахуючи хвостом з боку на
бік.
- М-м... – задоволено мурчала кішка, відкриваючи очі і ласкаво
дивлячись на кошеня.
- Мама-кішка, що то за звір такий - Правда?
- А тобі навіщо? - здивувалася кішка, сідаючи поруч з кошеням.
- Мій друг Ваня каже, що Правда знає, хто вазу розбив. І якщо Правду
знайти, то його мама сумувати перестане через цей прикрий випадок.
- Ось воно як!.. - промуркотіла задумливо кішка, вмиваючись лапкою. -
Правда - звір великий і страшний! - сказала вона. - Люди Правду шукати
бояться, а тваринам вона ні до чого, ми і так знаємо все, як є.
Маленький котик задумливо кивнув головою, але насправді нічого не
зрозумів. І тому запитав:
- Але ж мій друг - людина. Значить, йому вже точно Правда потрібна.
Я не боюся відшукати її замість нього! Та де ж мені її знайти? - засумувало
кошеня, згортаючись клубочком біля ніг мами-кішки.
- А ти запитай у інших, раптом її хтось бачив або знає, де шукати, -
підбадьорила його кішка. Кошеня схопилося на лапки, готове вирушити на
пошуки Правди, щоб допомогти другу.
- Тільки далеко не йди і повертайся до темряви! - вигукнула йому вслід
мама-кішка. Котик пообіцяв повернутися завидна і помчав до водойми.
Сонечко пригрівало спинку, вітерець лоскотав вуса і шерстку, а лапки
браво крокували доріжкою. Маленьке кошеня дуже хотіло допомогти своєму
другові, абсолютно впевнене в тому, що саме так мають чинити справжні
друзі. І ще: йому страшенно хотілося поглянути на Правду.
«Напевно, - розмірковував котик дорогою до води, - вона дуже висока і
доросла, як Іванкова мама! Напевно, вона красива і добра, і поїть кошенят
молоком, як Іванкова мати!, - мріяв Мурзик. - Тільки чому ж тоді її люди
побоюються?..».
Та ось він вийшов до води біля соснового лісу. Перед ним був чистий
ставок, в якому борсалося каченя. Воно пірнало і одразу ж виринало з
веселим сміхом. На березі його чекало курча, яке захоплено аплодувало
своєму другові-каченяті долоньками-крилами. Йому подобалися пірнання
каченяти, і кожного разу, щойно той виринав з води, малюк радісно
підстрибував на місці і, сміючись, плескав крильцями.
Маленький котик зацікавлено подивився на курча, потім на каченя, яке
демонструвало тепер з води лише жовтий пухнастий хвостик. Світ здавався
маленькому кошеняті яскравим, барвистим і дивним, і все нове, з чим він
стикався, неймовірно тішило і цікавило його. Він ретельно вивчав предмет
свого інтересу, що б це не було. Тому одного разу навіть встромив носика в
бджолиний вулик. Бджоли, звичайно, прогнали його зі свого будиночку, але
вони були дуже добрими, тому не стали жалити допитливе кошеня. А його
друг Іванко розповів йому, що бджоли збирають мед і дзижчать сердито тому,
що він їх від важливої роботи відволікає. І якщо не відволікати їх, то вони і
сердитися не будуть, дзижчати і жалити. Тепер маленький котик це знав і за
бджолиною працею спостерігав здалека, примостившись на порозі будиночку
і гріючись на сонечку.
Але про цих жовтих пухнастиків котик ще нічого не знав.
- Вітаю! - промуркотів Мурзик, підходячи ближче. Він був дуже
вихованим кошеням і завжди вітався з тими, хто зустрічався на його шляху.
Так його навчила мама-кішка, а її саму - її мама, і так далі.
Курча відволіклося від споглядання каченяти і привіталося у відповідь.
Йому теж було цікаво зустріти когось, зовсім не схожого на себе.
- Вітаю! - привіталося і каченя, вибираючись з води і розбризкуючи
крапельки всюди, переступаючи лапками по землі.
Котик ні на хвилину не забував, що у нього важлива справа: йому
потрібно було врятувати друга, а для цього необхідно знайти страшного
звіра на ім'я Правда.
«Але, можливо, вони знають, де її шукати?» - з надією подумало
кошеня.
- Мене звати Мурзик! Я мами-кішки синочок, - представилося як
годиться кошеня. - А вас як звати?
- Я Курча, - кивнув йому один з малюків. - Я синочок курочки. Дуже
приємно познайомитися.
- А я - Каченя. Моя мама - качка. І мені приємно познайомитися з
тобою.
Кошеня зраділо новим знайомим і відразу ж вирішило, що
потоваришує з ними. Але зараз не можна гаяти часу, йому потрібно виконати
важливе завдання. Тому Мурзик доволі серйозно запитав:
- Курча, Каченя, скажіть, чи не бачили ви Правду?
Ті лише перезирнулися, знизавши маленькими плечима.
- Ні, не бачили! - одноголосно відповіли вони. Малюки засмутилися,
що нічим не можуть допомогти новому знайомому. Але раптом всі троє
почули ніжний голос, який звучав немов музика.
- І я не бачила Правду, але кажуть, що вона прекрасна, - таємниче
пошепки повідомив хтось. Кошеня, курча і каченя стали озиратися навкруги,
але крім них, там нікого не було. І тоді котик опустив очі і глянув на ставок.
Мурзик зрозумів, що з ним говорить Вода зі ставка. Добра Водиця вирішила
допомогти кошеняті знайти Правду. Вона продовжувала:
- Рушай-но, кошеня, до соснового лісу. Скажи дідусеві Бору, що
шукаєш Правду. Старий багато знає, він тобі і підкаже.
Зрадівши, кошеня подякувало усім за допомогу і доброту та побігло до
лісу.
Підійшовши впритул до високих старих сосен, Мурзик ввічливо
звернувся:
- Дідусю Бор, я шукаю Правду для мого друга Іванка. Чи не знаєш ти,
де мені її відшукати? Мама-кішка каже, що люди її дуже бояться, а Вода в
ставку - що Правда прекрасна. Як же я її знайду, якщо навіть не знаю, як
вона виглядає?
Сосни захиталися на знак вітання, і кошеня почуло у відповідь хрипкий
голос старого Бора, що лунав тисячами соснових голок:
- Не засмучуйся, кошеня. Правду складно відшукати, але коли ти
зважився, вона неодмінно знайдеться. Іди до Синиці, вона знає, де Правду
шукати.
І знову запанувала тиша. Котик подякував старому і сміливо зайшов у
ліс, який одразу ж огорнув його сосновим ароматом.
Мурзик йшов стежкою, доки не зіткнувся з маленькою пташкою. У неї
була жовта грудка, блакитна шийка і сині крильця.
- Здрастуй, пташко! - голосно привітало її кошеня.
Пташка злякано відскочила в бік – адже змалку її вчили остерігатися
котів, і насторожено привіталася з кошеням. А потім сміливо підлетіла до
нього ближче.
- Я шукаю Синичку, - довірливо сказало їй кошеня. - Дідусь Бор
говорить, що Синиця знає, де мені Правду шукати.
Пташка задумливо подивилася на кошеня, а потім відповіла:
- Я і є Синичка, - кивнула вона. - Коли тебе до мене дідусь Бор
відправив, я тобі допоможу. Тільки я не знаю, де Правду шукати, але знаю
того, хто її особисто знає.
Мурзик із захопленням та повагою подивився на маленьку яскраву
пташку.
- Іди вглиб лісу. Та будь обережний: звірі різні зустрічаються на шляху.
Дійдеш до середини, зустрінеться тобі Боровичок-Лісовичок. Старий вже
точно знає Правду. А як його самого знайти, тобі Їжак підкаже.
Котик кивнув і поспішив углиб лісу. Дерева обступали його з усіх боків,
і сонце все далі ховалося за високими соснами. Тож кошеня навіть стало
побоюватися темряви. Малий втомився, страшенно хотів молока, яке
Іванкова мама наливала йому в мисочку. Кошеня присіло біля пенька, аж
