Вождь справедливих - Лісковацький Ришард (чтение книг .TXT) 📗
— Мабуть, є…
— І справжні пароплави…
— Мабуть…
— От бачиш! — Богданів голос забринів співчутливо. — Тугодум ти, Адаме. Невже не здогадуєшся, про що йдеться? Порт… пароплави… второпав?
— Ні!
— То дай залізне слово честі, що нікому ні мур-мур…
— Не мороч голову. — Адам явно недооцінював серйозності ситуації.
— Це справа життя і смерті. Тільки ти один знатимеш. Присягнися, що…
— Присягаюся. За кого ти мене маєш? Я ж не Ластатий. Язика тримати за зубами вмію.
— Гаразд. Тож слухай — я хочу втрапити на пароплав і гайнути в світ. Не перебивай, знаю, що скажеш. Але я все вже докладно обміркував. Поїду в Америку або на які-небудь острови. Я чув — там навіть чистильники взуття стають мільйонерами. Позбудуся Циркуля, Бродзіцької, раз і назавжди скінчаться для мене «Фрашки» Кохановського… Я певен, що в Америці цих «Фрашок» ніхто не знає і ніхто через це не зчиняє бучі. Треба тільки, щоб ми поїхали на екскурсію в Щецін. Там я вже дам собі раду. За кілька років вернуся до Польщі й куплю тобі розкішну машину. Але зараз — нікому ні слова. Ага, ти ж присягнувся… Добре все це я придумав, авжеж? Навіть нашому письменникові Ягеллу таке не спало б на думку.
Ягелло діє на власний розсуд.
Непередбачений фінал.
Ягелло не мав часу забивати собі голову нереальними задумами про морські подорожі. Його поглинула більш конкретна справа. Вже два вечори він просидів на горищі. Йдучи сюди вчора, він зустрів Адама. Той, побачивши Ягелла, знітився й розгубився. Почали говорити про якісь дурниці: що треба заклеїти камеру в футбольному м’ячі; що найкраще морозиво в кіоску у Тибуркової; що в Казика є новий синій костюм, і коли він його вдягає, то поводиться, наче міністр; що в неділю буде огляд пожежної команди і треба піти подивитись, бо батько Чорного — брандмейстер.
Замовкали, не скінчивши фрази, нарікали на сонце, потім на дощ; не договоривши на якусь одну тему, перескакували на іншу, час від часу повертаючи голови в одному напрямку. Вони дивилися на горище, приглядаючись до віконечок, в яких, наче в дзеркалах, відбивалося сонце.
Ягелло думав: «Не прикидайся. Я знаю, чого ти сюди прийшов. Пожежною командою і Казиковим костюмом ти мені баки не заб’єш. Горищем тобі запахло, але я там буду перший. Ти глузував із мене, а я тобі доведу, що маю добре передчуття. І таки розкрию таємницю злочинця, який кашляв тоді».
Адам думав: «Не прикидайся. Я все по твоїх очах бачу. По тобі можна читати, як по розкритій книжці. Від мене нічого не приховаєш. Пригод тобі закортіло, скучив за славою, захворів ти, голубе, цим горищем. Але я все-таки спробую поламати твої плани. Зрештою, це ж я натрапив на слід тієї таємниці. І мене висміяв Богдан. І з Казиком я посварився теж через цього сторожа, що кашляв. Тож, мабуть, тепер я маю право на якесь відшкодування».
Того дня, однак, батько запропонував Адамові піти разом у кіно. Кінотеатр містився у старій казармі. В низенькому залі було душно й пахло мишами, які були тут додатковою й зовсім безплатною розвагою. На сцені, над якою висіло накрохмалене простирадло, що правило за екран, миші вкрай знахабніли. Вони пищали, ганялися за власними хвостами, зводились на задні лапки, вслухаючись у музику, що линула з динаміка. Іноді вони наважувались і на мандрівку по кінозалу. Зісковзували зі сцени, розбігались поміж лавками, і тоді серед публіки час від часу розлягалися пронизливі вигуки. Кричали здебільш жінки, які, невідомо чому, не відчувають і крихти симпатії до мишачого роду. Ефект буває просто-таки неперевершений, особливо коли демонструють кінокомедію. Частина публіки вмирає зо сміху, а частина — від страху. Так сталося й сьогодні. Комедія називалася «Світ сміється». Коли на столі, заставленому вишуканими стравами, з’являються, рохкаючи, розкішні льохи, коли корови починають наминати апетитні салати, запиваючи компотом, у кінотеатрі розлягається оглушливий сміх. Але в цей момент у дію вступають миші. Хтось навіть помічає пацюка. Десь із перших рядів чути трагічний крик:
— Вона залізла мені в черевик!.. Тьху! Ану геть!.. Геть!.. Заберіть негайно цю мишу! Ой, рятуйте! Пробі!
Постійні відвідувачі цього кінотеатру вже призвичаїлись до мишачих баталій. Вони не звертають уваги на благальні, сповнені драматизму вигуки, їх цікавить тільки фільм. Все є в цьому валі: сміх і плач, оплески й обурення. Як у справжньому кіно.
Адам почуває себе не дуже впевнено і фільм дивиться неуважно. Може, винні в цьому миші, що кілька разів обтерлися об його Черевики, а може, причина ще глибша? Що зараз робить Ягелло?
Мабуть, сидить на горищі й напружено чекає на таємничу постать? І чи сторож то був? Може, то хтось інший… Зовсім іпший… тільки кашель позичив у сторожа?
Адам як у воду дивився. Ягелло справді сидів на горищі. Він прийшов сюди годину тому. Саме в цей час почався фільм. Але фільм був усього-на-всього комедією, а на горищі можна було пережити справжню детективну пригоду. Адам усвідомлював, що при такій розстановці сил все може вийти не на його користь. У кіно він прийшов тільки для того, щоб не завдати прикрості батькові.
В Ягелла вже затерпли ноги. Для більшої безпеки, щоб ніхто не захопив його зненацька, він сидів скулений на підлозі, заховавшись за комодом, який кілька днів тому так добре прислужився Адамові й Казику.
Неподалік на вежі магістрату годинник вибив восьму годину. Але певності, що це точний час, не було, бо годинник на магістраті часто «накручували» галки. Вони сідали на стрілках, і ті, спускаючись під їхньою вагою, показували неправильний час. У визначенні часу Ягелло більше покладався на свій шлунок. Близько восьмої вечора шлунок досить настирливо нагадував про себе. Правда, таким бездоганним, як у Богдана, цей шлунок не був, але мав кілька вельми істотних достоїнств. Він любив пунктуальність і зовсім не реагував навіть на хтозна-яке вигадливе поєднання страв. Ягелло міг на сніданок їсти оселедці з повидлом, а на вечерю грудинку, запиваючи її кисляком.
Проте зараз «письменник» забув про голод. На горищі вже таки зовсім посутеніло, першої-ліпшої хвилини могла настати розв’язка таємничої події, яка тут розігралась. Ягелло розтирав занімілі м’язи і з дедалі більшим неспокоєм розмірковував над усіма можливими наслідками своєї розвідницької діяльності. Колись він прочитав у газеті, що один французький журналіст обікрав крамницю, бо хотів дізнатись, як почуває себе злодій під час грабунку. Справа ця швидко з’ясувалася, і письменника випустили на волю.
«А втім, не дуже він і ризикував, — підсумовує ту історію Ягелло. — Якби навіть не випустили, посидів би кілька років у в’язниці і зібрав би матеріал для роману з життя в’язнів. Моє становище куди складніше. Я матиму справу не з поліцією, а з бандитом. З поліцаєм чи там з міліціонером можна спокійно порозмовляти, розповісти йому про свої творчі плани, навіть попросити його дати інтерв’ю. Бандит же від природи — людина нервова і не вельми чемна. Поки він збагне, про що йдеться, поки я скажу, що пишу детективний роман і він буде одним з головних героїв цього роману, блисне в повітрі ніж — і прощавай, прекрасний світе! Прощавай, літературна славо, прощавайте, друзі, прощавай, рідне місто!»
Коли минула ще одна година й ніхто не порушив тиші, що панувала на горищі, Ягелло почав вірити: сьогодні він теж не зустрінеться з типом, який дуже підозріло кашляє. Ця віра сповнювала його чимраз більшою радістю. І саме тоді, коли він уже вирішив вертатися додому, заскреготіла клямка, і в дверях показалась висока чоловіча постать. Ягелло заплющив очі, потім розплющив, знову заплющив… закліпав повіками, ніби хотів упевнитись, чи де, бува, не привид. Зрештою, коли сидиш, заклякнувши, кілька годин і дивишся в одне й те саме місце, то перед очима може з’явитися хтозна-яке фантастичне видіння.
Але цього разу про видіння й мови не могло бути. Незнайомець поводився дуже шумно, ніби хотів підкреслити своєю поведінкою, що начхати йому на будь-яку небезпеку. Він насвистував бравурну мелодію й тупав важенними чоботиськами по тонких дошках підлоги так, аж дивно ставало, як ці дошки під ним не ламалися. І раптом став навколішки.
