Малий і Карлсон, що живе на даху - Линдгрен Астрид (мир бесплатных книг txt) 📗
Карлсон відійшов, сів на ослінчик і насупився.
— О, це дурниці, не варто й згадувати, — сказав Малий і махнув рукою точнісінько так, як махав Карлсон. — Не треба через це хвилюватися!
— Добре тобі казати! — сердито мовив Карлсон. — Так можна знищити все, і потім заявити, що це дурниці й не варто через них хвилюватися. А як мені, будівельникові, що спорудив вежу оцими нещасними маленькими ручками?
І він тицьнув свої пухкенькі ручки просто під ніс Малому. Потім знову сів на ослінчик і ще дужче насупився.
— Я не граюся, — пробурчав він. — Я не граюся, коли наді мною так збиткуються.
Малий зовсім занепав духом. Він стояв і не знав, що йому робити.
Хвилинку панувала мовчанка. Нарешті Карлсон сказав:
— Якщо я дістану якийсь невеличкий подарунок, то, може, знову повеселішаю. Це ще не напевне, але, може, я повеселішаю, коли матиму якийсь подарунок…
Малий кинувся до столу й квапливо почав порпатися в шухляді, де він тримав найдорожчі свої скарби: поштові марки, морські камінці, кольорові олівці та олов’яні солдатики.
Там же лежала і його найбільша гордість — маленький кишеньковий ліхтарик.
— Може, тобі подарувати оце? — сказав Малий і простяг ліхтарика, щоб Карлсон побачив його.
Карлсон миттю схопив ліхтарика.
— Якраз щось таке мені й треба, щоб я знов повеселішав, — мовив він. — Це, звичайно, не така гарна річ, як моя вежа, але принаймні я спробую трохи повеселішати.
— То хай він буде твій, — сказав Малий.
— А він світить? — недовірливо спитав Карлсон і натиснув на кнопку.
Ліхтарик загорівся, і очі в Карлсона теж засяяли.
— Ні, ти тільки уяви собі — коли темними осінніми вечорами я йтиму по даху до своєї хатки, то зможу присвічувати ліхтариком. Не буду більше блукати навпомацки між димарями, — сказав він і погладив ліхтарика рукою.
Малий дуже зрадів, коли почув Карлсонові слова. Він тільки хотів одного — прогулятися колись із Карлсоном по даху й побачити, як він світитиме ліхтариком у темряві.
— Гей-гоп, Малий, тепер я знову веселий! — мовив Карлсон. — Клич сюди своїх маму й тата, будемо знайомитися.
— Вони пішли в кіно, — сказав Малий.
— Пішли в кіно? Тоді, як мали нагоду зустрітися зі мною? — здивувався Карлсон.
— Пішли. Вдома лише Бетан… і її нова симпатія. Вони у вітальні, але мені туди не можна заходити.
— Що я чую! — вигукнув Карлсон. — Тобі не можна ходити, куди ти хочеш? Ну, таке годі стерпіти. Ходімо!
— Але ж я заприсягнувся… — почав був Малий.
— А я заприсягнувся, — перебив його Карлсон, — що коли побачу якусь несправедливість — то миттю кинуся на неї, мов яструб!
Він підійшов до Малого й поплескав його по плечу.
— А в чому, власне, ти заприсягнувся?
— Заприсягнувся, що мене не побачать у вітальні цілий вечір.
— Ну, то тебе й не побачать, — сказав Карлсон. — Але тобі, мабуть, хочеться подивитись на нову симпатію Бетан?
— Щиро казати, дуже хочеться! — гаряче признався Малий. — Раніше вона мала товариша, в якого були страшенно клапаті вуха. Я б дуже хотів поглянути, які вуха в цього.
— Знаєш, я теж залюбки поглянув би, — сказав Карлсон. — Стривай, я щось вигадаю! Найкращий у світі вигадник — це Карлсон, що живе на даху.
Він оглянувся по кімнаті.
— О, знайшов! — мовив він і кивнув головою на ковдру. — Це саме те, що нам треба. Я ж був певен, що вигадаю щось.
Малий спитав:
— Що ж ти вигадав?
— Ти заприсягнувся, що тебе цілий вечір не побачать у вітальні, так? Але якщо ти йтимеш під ковдрою, то тебе не буде видно.
— Це так, але… — почав Малий.
— Ніяких «але», — рішуче перебив його Карлсон. — Якщо ти йтимеш під ковдрою, то побачать ковдру, а не тебе. І якщо я йтиму під ковдрою, мене теж не буде видно. Сердешна Бетан не побачить мене, який жаль! Але так їй і треба, хай не буде дурна!
Він стягнув з ліжка ковдру і накинув її собі на голову.
— Ану до мене, швидко! — покликав він Малого. — Лізь у мій намет!
Малий шугнув під ковдру до Карлсона, і вони обидва радісно засміялись.
— Адже Бетан не казала, що вона не хоче бачити в кімнаті намету? Бо ж кожному цікаво глянути на намет. Та ще й коли в ньому світиться! — І Карлсон увімкнув ліхтарика.
Малий не був певний, що Бетан дуже зрадіє наметові, одначе самому йому він сподобався. Стояти разом з Карлсоном під ковдрою і світити ліхтариком було так таємниче й цікаво!
Малий гадав, що вони могли б краще сидіти в його кімнаті, гратися в намет і дати Бетан спокій. Та Карлсон був невблаганний.
— Я не стерплю несправедливості! — заявив він. — І хоч би що, зайду до вітальні!
І ось намет почав рухатись до дверей. Малому залишилося тільки йти слідом за Карлсоном. З-під ковдри показалась маленька пухка ручка, натиснула на клямку й дуже тихо та обережно відчинила двері. Намет опинився в передпокої, розділеному з вітальнею лише важкою завісою.
— Спокійно, тільки спокійно! — пошепки сказав Карлсон.
Намет тихенько посунувся по підлозі і зупинився перед завісою. Тепер голоси долинали трохи виразніше, та однаково не можна було вчути слів. Лампа у вітальні не горіла, певне, Бетан і Пелле досить було світла, що доходило до кімнати з вулиці.
— Це ще краще, — прошепотів Карлсон, — світло ліхтарика здаватиметься яснішим.
А поки що він вимкнув ліхтарика.
— Нехай ми з’явимось до вітальні як радісна, бажана несподіванка.
І Карлсон захихотів під ковдрою.
Тихо-тихенько рухався намет по кімнаті. Бетан і Пелле сиділи на канапі під протилежною стінкою. Намет дуже обережно наближався до них.
— Я тебе люблю, Бетан, — почув Малий хрипкий хлоп’ячий голос.
О, який цей Пелле дурний!
— Справді? — спитала Бетан, і знов запала тиша.
Неначе темна купа, рухався намет підлогою, повільно й неухильно наближаючись до канапи. Ось уже до неї залишилось кілька кроків, проте Бетан і Пелле нічого не чули й не бачили.
— А ти любиш мене, Бетан? — соромливо спитав Пелле.
Відповіді він не дістав, бо саме тієї миті світло ліхтарика розітнуло морок кімнати і попало хлопцеві просто в обличчя. Він підскочив, Бетан заверещала. І враз почувся регіт і тупіт ніг, що хутко віддалявся до передпокою.
Засліплені яскравим світлом ліхтарика, Бетан і Пелле нічого не бачили. Зате чули регіт, дикий регіт, веселий регіт, що долинав з того боку завіси.
— Це мій негідний братик, — мовила Бетан. — Ось я йому зараз покажу!
Малий аж заходився сміхом.
— Ну звичайно, вона любить тебе! — вигукнув він. — Чому ж ні? Бетан любить усіх своїх знайомих, аякже!
Потім щось грюкнуло, і знов почувся регіт.
— Спокійно, тільки спокійно! — прошепотів Карлсон, коли, щодуху тікаючи до дверей, вони спіткнулися й попадали.
Малий і намагався бути спокійним, хоч регіт аж душив його, хоч Карлсон упав просто на нього і він не міг розрізнити, де його ноги, а де Карлсонові, і хоч він знав, що Бетан ось-ось може наздогнати їх.
Дуже налякані, вони чимдуж полізли рачки і саме вчасно вскочили до кімнати Малого, тому що Бетан уже мало не хапала їх.
— Спокійно, тільки спокійно! — прошепотів Карлсон під ковдрою. Він дріботів по підлозі своїми ніжками, наче паличками. — Найкращий у світі бігун — це Карлсон, що живе на даху, — додав він, ледве зводячи дух.
Малий теж умів добре бігати і тепер мусив налягати на ноги. Вони ледве встигли вскочити до кімнати. Карлсон мерщій крутнув ключа і тільки задоволено засміявся, як Бетан почала грюкати в двері.
— Чекай, Малий, я ще до тебе доберуся! — сердито крикнула вона.
— У кожному разі я не показувався у вітальні! — відповів Малий, і знову залунав регіт.
Якби Бетан не була така сердита, то почула б, що реготало двоє.
Карлсон закладається
Якось Малий повернувся зі школи додому сердитий і з великою гулею на лобі. Мама була на кухні. Побачивши гулю, вона, як Малий і сподівався, дуже перелякалась.
— Що з тобою сталося, дитино? — спитала вона, пригортаючи Малого.
