Малий і Карлсон, що живе на даху - Линдгрен Астрид (мир бесплатных книг txt) 📗
— Коли ти смикнеш один раз — це означатиме «Приходь», — сказав він. — Як двічі, то «Будь ласка, не приходь», а як тричі, то «Уяви собі, що на світі нема такого вродливого, розумного, і до міри товстого, і відважного, і в усьому найкращого, як ти, Карлсоне».
Саме так і намірявся Малий зараз подзвонити. Тому він смикнув тричі за мотузку від дзвоника й почув, як на даху заторохтіло. Відповідь не забарилася. Нагорі бабахнув постріл, і здалеку невиразно долинула Карлсонова пісня: «Босе, бісе, басе, бісе, бом».
— Тихо, Карлсоне, тихо! — прошепотів Малий.
От дурний Карлсон, вештається по даху, стріляє і галасує! Таж Філле й Рулле або хтось інший можуть його почути, і побачити, і спіймати, і продати газеті за десять тисяч крон.
— Але якщо так, то нехай сам себе пильнує, — звернувся Малий до Бімбо, що лежав у кошику з таким виразом, наче все розумів.
Малий одягнув сорочку й штанці, тоді трохи погрався з Бімбо, чекаючи, поки всі повстають.
Дядько Юліус, напевне, ще не прокинувся, принаймні з його кімнати нічого не було чутно, зате з кухні поволі розходився міцний дух свіжої кави, і Малий подався глянути, що там робиться.
Панна Цап, велика й огрядна, сиділа коло столу, смакувала першою чашечкою кави і — диво дивне! — не боронила Малому теж підсісти до неї. Каші на кухні не видно було, навпаки, панна Цап встала дуже рано й напекла булочок. Дві таці з свіжими пахучими булочками стояли на посудному столику, і ще ціла купа їх лежала в хлібниці на столі. Малий узяв собі булочку та склянку молока, і вони з панною Цап стали мовчки снідати. Нарешті панна Цап озвалася:
— Цікаво, що поробляє Фріда.
Малий вражено звів очі над склянкою. Невже панна Цап так само тужить за Фрідою, як він за Карлсоном, коли його немає?
— Ви скучили за Фрідою? — чемно спитав він.
Панна Цап похмуро засміялася:
— Еге, ти не знаєш Фріди.
Власне, Малого Фріда не цікавила. Та панні Цап кортіло поговорити про неї, тому він запитав:
— А хто Фрідин наречений?
— Якийсь шалапут, — з серцем сказала панна Цап. — Авжеж, шалапут, я певна, що він чигає на її гроші.
На саму цю думку вона аж зубами заскреготіла. І тепер слова з неї посипалися, як з мішка. Сердешна, думав Малий, не має з ким побалакати, якщо навіть з ним рада поговорити за Фріду.
А вона справді рада була поговорити. Отож Малий сидів і слухав про Фріду та її Філіпа: як вона з глузду з’їхала, відколи Філіп набалакав їй, що в неї прегарні очі й делікатний чарівний носик, такий, що на нього за всякої години можна здатися.
— Чарівний носик, — захихотіла панна Цап. — Авжеж, якщо можна уявити собі делікатну середньої величини картоплину посеред обличчя.
— А Філіп гарний? — запитав Малий, аби показати, що йому теж цікаво.
— Не знаю, дякувати богу, — відповіла панна Цап. — Думаєш, Фріда показує мені його?
Що Філіп робить, панна Цап також не знала. Але Фріда казала їй, що він має помічника Рудольфа.
— І він якраз підійшов би мені, каже Фріда, тільки, мовляв, не захоче мене взяти, бо я не маю ні прегарних очей, ні делікатного носика, — закінчила панна Цап і знов захихотіла.
Раптом вона підвелася й вийшла по щось до сіней. І тілько-но вона зникла з кухні, у вікно залетів Карлсон.
Малий справді розсердився.
— Ну, Карлсоне, я ж просив тебе, щоб ти не літав на очах у панни Цап чи дядька Юліуса…
— Тому я й не літаю на очах у панни Цап чи дядька Юліуса, — відповів Карлсон. — І я таки їм зовсім не покажуся на очі, — додав він, залізаючи під стіл.
Коли панна Цап принесла з сіней вовняну кофту, він уже сидів собі добре схований за скатертиною, що звисала донизу.
Панна Цап долила собі кави, взяла ще одну булочку і знову вернулася до Фріди:
— Отож… таким делікатним носом, як картоплина, я не можу похвалитися…
Тієї миті почувся голос, дивний, як у черевомовця, і той голос сказав:
— Ні, у вас він швидше схожий на огірок.
Панна Цап скинулась, аж розхлюпала каву, і підозріливо глянула на Малого.
— Це ти пащекуєш?
Малий почервонів, не знаючи, що відповісти.
— Ні-ні, — пробелькотів він. — Це, певне, радіо рекламує городину — помідори, огірки тощо.
Малий хитро викрутився, бо з їхньої кухні справді часом було чути сусідське радіо: панна Цап сама це помітила й недавно жалілася, що воно їй заважає.
Панна Цап трохи побурчала, та скоро думки її звернули на інше, бо до кухні зайшов дядько Юліус і теж захотів кави. Він кілька разів обійшов круг столу, шкутильгаючи й стогнучи за кожним кроком.
— Така ніч! — приказував він. — Ой лишенько тяженьке, яка ніч! Мені досі терпло тіло, а тут ще переспати на такому ліжку й так постеленому, ох!
Дядько Юліус важко сів до столу і втупив перед себе очі, ніби думав про щось особливе. «Він якийсь не схожий на себе», — міркував Малий.
— А все ж я радий і вдячний за таку ніч, — нарешті сказав дядько Юліус. — Вона зробила з мене іншу людину.
— Ну й добре, бо ту давню справді треба було замінити.
То знов озвався дивний голос, і знов панна Цап скинулась і підозріло глянула на Малого.
— Т-то Ліндбергове радіо… п-певне, передають програму про старі автомобілі, — затинаючись пояснив Малий.
Дядько Юліус нічого не завважив. Він сидів такий заглиблений у свої думки, що нічого ані чув, ані бачив. Панна Цап подала йому каву, і він машинально простяг руку по булочку. Та не встиг узяти її, як з-під скатертини висунулась інша рука, мала й пухкенька, і перехопила булочку. А дядько Юліус нічого не помітив. Він думав собі щось своє і аж тоді, як умочив пальці в гарячу каву, отямився й збагнув, що нема булочки, яку він хотів умочити. Він хукнув на пальці, грішки посердився, але скоро знову поринув у свої думки.
— Між небом і землею є набагато більше всякого дива, ніж ми собі уявляємо. Я збагнув це нинішньої ночі, — поважно сказав він.
А тим часом простяг руку по другу булочку. Але й цього разу з’явилася пухкенька ручка й перехопила булочку. Та дядько Юліус не помітив того, він усе думав та думав, і аж як устромив пальці до рота і вкусився, він прийшов до тями і збагнув, що не має в руці булочки, яку намірявся вкусити. Він знов трохи посердився, та, очевидно, це вже був новий дядько Юліус — лагідніший за колишнього, бо скоро заспокоївся. Він не пробував більше брати булочок, а просто в глибокій задумі випив каву без нічого.
Та хоч там як, а булочки були з’їдені. Одна по одній вони зникали з хлібниці, і тільки Малий бачив, куди вони діваються. Він тихенько захихотів і нишком засунув під стіл склянку молока, щоб Карлсон не вдавився сухими булочками.
Оце й було те, що Карлсон звав «дратурувати булочками»! Панна Цап ще торік спізнала на собі, що це таке. «Можна пречудово подратурувати когось тільки тим, що з’їси його булочки», — казав тоді Карлсон. Звісно, він знав, що треба казати «подратувати», але «подратурувати», на його думку, було набагато страшніше.
І ось тепер Карлсон знову почав страшно «дратурувати» булочками, але панна Цап цього не розуміла. А дядько Юліус тим паче. Він не помітив ніякого «дратурування» булочками, хоч яке воно було страшне, а все думав і думав. Та враз він схопив панну Цап за руку й стиснув, ніби просив у неї допомоги.
— Я мушу з кимось про це поговорити, — сказав він. — Тепер я знаю, що то було не марення з гарячки, я справді бачив Йона Блунда.
Панна Цап витріщилася на нього.
— Хіба таке може бути?
— Авжеж, — сказав дядько Юліус. — Тому я став іншою людиною в новому світі. Розумієте, цієї ночі мені навстіж відслонився казковий світ. Бо якщо справді є Йон Блунд, то чому б не могло бути також відьом, тролів, духів, ельфів, гномів і всіх інших дивовижних істот, що про них пишуть у казках?
— А може, й летючі шпигуни є, га? — спробувала панна Цап докинути й своє слово, але дядькові це не сподобалося.
— Дурниці! — заперечив він. — Хто хоче, то хай собі вірить на здоров’я у ту нісенітницю, що пишуть у газетах, але не я.
