На коні й під конем - Димаров Анатолий (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные txt) 📗
— Як не приймуть — що ти робитимеш?
— Піду в ФЗУ. Ванько ж он пішов!
Признатись, заздрив я Ванькові. Йому вже видали форму: шинелю, картуз і ремінь з пряжкою. Коли Ванько вийшов на вулицю, ми поніміли. А він іще й нахвалявся:
— Ось одержу стипендію — куритиму тільки «Казбек».
Ванькові судилася казкова доля: ходити у формі, курити «Казбек» і водити поїзди. А мені, бач, знову до школи…
— Дурненький,— каже лагідно мама.— Я ж хочу для тебе як краще…
Сергійко озивається аж із городу. Забився в кукурудзиння і там щось майструє. Він завжди як не струже, то щось збива, і мама каже, що Сергійко буде інженером. Я ж переконаний, що мій молодший братунь виросте найупертішим у світі ослиськом. Він і зараз як упреться на чомусь, то хоч ти його вбий. А що ж буде далі?..
— Ти хочеш провести Толю?
Сергійко спершу дивиться на дощечку, яку щойно стругав, потім на мене. Я добре розумію брата, якому страх не хочеться кидати почату роботу. Але мама, яка ніколи не була хлопцем, вражено допитується:
— Ти не хочеш провести брата?
— Хочу, — знехотя відповідає Сергійко. Стромля дощечку за пасок і — що ж із вами поробиш! — чалапа за нами.
Вулиця, якою ми простуємо, довга–предовга. Немов хтось узяв та й розламав навпіл наше село. Тріщина засипалась піском, наповнилась пилюкою, поросла споришем і стала вулицею. Одним кінцем вона вибігає на луг, а другим упирається в ліс.
Мама йде у святковому платті, в отому самому, з якого я колись поспорював гудзики і програв потім Миколі. Плаття дуже ошатне, ні в кого немає такого, мама аж розквітла в ньому. Привітно вітається з жінками, охоче розповідає, куди оце ми зібралися.
— Гляди ж, щоб добре вчився! — напучують мене жінки. — Та не злигайся там із бандюгами…
Всі вони твердо переконані, що в кожному місті, великому чи малому, бандитами аж кишить.
Аж ось і Соньчина мати. Думав, хоч сьогодні без неї обійшлося, та хіба од такої втечеш?
— Ой зятько дорогий, на кого ж ти нас полишаєш?
Вдає, що журиться, а сама аж тремтить од сміху. Рада, мабуть, що я печу рака.
І чого вона в'язне до мене, з отим зятем? І так хлопці проходу не дають. Як що, одразу:
— Зятько! Зятько!..
Ні, доведеться–таки оддухопелити Соньку. Дати їй так, щоб і вона, і мати її відчепились од мене.
Вулиця, на моє щастя, скінчилась. Позаду — село, попереду — ліс. Величезні сосни пнуться одна з–перед одної, аж навшпиньки стають, щоб попрощатись зі мною.
Мама зупиняється, каже Сергійкові:
— Провів брата — вертайсь додому.
Але Сергійко, який досі плентався за нами, як на заріз, тепер уже не хоче вертати додому.
— Ти ж утомишся!
— Не втомлюся.
Стоїть, наставив упертого лоба, як той бичисько. І я вже знаю: тепер хай мама хоч лає, хоч б'є, а він таки піде за нами.
— Гаразд, — здається мама. Їй, либонь, в такий день не хочеться псувати настрій ні собі, ні нам. — Проведеш нас і одразу ж додому… Та гляди, щоб усе було гаразд. А я тобі привезу гостинця…
Сергійко мовчки киває головою. Я відстаю трохи од мами і йду поруч з братом.
— Що то в тебе?
Брат засунув дощечку глибше в штани.
— Самопал, — тихо, щоб не почула мама, каже він. Бо наша мама — принциповий ворог будь–якої зброї. Особливо коли вона потрапляє до наших рук.
— А де ж трубка?
— Ванько сказав, що дістане. Отаку–о… Жменя сірки влазитиме!
Я уявляю, як бабахкатиме той самопал, і мене проймає образа на Ванька, що не мені, а Сергійкові пообіцяв трубку. Ну, зажди ж, попросиш щось у мене!..
— Сірників тільки мало, — журиться брат.
— Сірників? Та я тобі привезу скільки хочеш! У мене тепер будуть гроші.
— Де ж ти їх візьмеш?
— А на харчі, що мама даватиме. По карбованцю в день… І тоді ще на поїзд. Проїхав раз зайцем — от тобі й сорок сім копійок у кишені!
— Що ж ти там їстимеш? — цікавиться брат. — Цукерки? Він навіть уявити не може, щоб за звичайнісінький харч — борщ чи кашу — платити гроші.
— Я б купував тільки цукерки, — замріяно каже він. — Горошок і халву…
Халва була для нас найбільшими ласощами. Раз у два чи три місяці мама привозила із райцентру величезну білу хлібину і кілограм халви. Халву ділила на три частини: одну маленьку і дві більші, бо мамі чомусь вона не дуже подобалась, хлібину ж нарізала великими щедрими шматками. І ми заходжувались бенкетувати: кусали, скільки могли, запашний м'який хліб і потрошку халви…
Врешті дійшли до полустанка.
— Тепер уже можеш вертатись, — каже братові мама. Але він того й чути не хоче: протьопати отакий шмат дороги і не побачити паровоза! До того ж тут усе таке незвичне, не те що в селі. Блискучі безконечні рейки — аж гарячі од сонця. По них добре ходити, розставивши для рівноваги руки. Задовго до того, як покажеться поїзд, вони починають ледь чутно гудіти. Ми не раз, бувало, лягали на колії і намагались відгадати, який поїзд іде: пасажирський чи товарний. І були серед нас мастаки, які ніколи не помилялись.
Я дивлюся на брата, що балансує на рейці, і моє серце поволі пронизує смуток. Мені чомусь здається, що ми поїдемо не за тридцять кілометрів, а за тридев'ять земель. Що й оцей полустанок зі скромною дерев'яною будкою, яку помічають лише робочі поїзди, а пасажирські гордовито минають, і дорога до села, і саме село, і річка, і луг — все назавжди піде з мого життя. Мені стає тривожно й незатишно, хоч я й не зізнався б у цьому нізащо.
«Швидше б поїзд», — приречено думаю я, і, наче накликаний, праворуч, там, де колія, зливаючись у нитку, губиться в лісі, з'являється поїзд. Спершу видно клубок диму, він піднімається все вище й вище, тягнучи за собою невелику пузату мурашку. Та мураха, наближаючись, росте на очах, ось уже видно трубу, і колеса, і невеличкі, мов іграшкові, вагони. Все те мчить прямо на нас і з пахкотінням, брязкотом, стукотом зупиняється поруч.
Ми біжимо до найближчих дверей, бо поїзд стоїть усього хвилину, видираємось на високі східці і ледь встигаємо залізти в тамбур, як паровоз свистить, різко смикає вагони й мчить далі.
Тримаючись щосили за поручень, я дивлюсь на Сергійка. Він стоїть біля колії і махає нам рукою. Чим далі ми від'їжджаємо, тим меншає, дрібнішає Сергійкова постать, і мені стає жаль брата.
— Ма, — кажу я тихенько, вмощуючись на лавці, — чому ми не взяли Сергійка?
Мама мовчить. Може, не почула, а може, й не знає, що відповісти. Тоді я підсуваюсь до вузького вагонного вікна і притуляюсь лобом до шибки.
Середня школа, в якій я мав навчатися, стояла посеред залізничного висілка, забудованого чотириквартирними дерев'яними бараками, що всі як один були схожі на пенали для ручок та олівців. Я йшов і дивувався: як люди, що мешкають в цих будинках, відрізняють їх один від одного. Всі під плескатими дахами, пофарбованими в червоний колір, всі огороджені ріденькими штахетиками, в кожному дворі — невеличкі деревця, що ледь хиріли на неродючому піщаному грунті.
Пісок був усюди: в дворах, на вулицях, у моїх черевиках. Іти по ньому було важко.
Добралися нарешті до школи. Вона теж стоїть на запісоченому подвір'ї, хоч дерев тут густіше і штахетний паркан набагато новіший. Саме ж приміщення школи схоже на палац: двоповерховий величезний будинок з такими великими вікнами, що для стін майже не лишається місця. Я дивлюсь на величезні шибки і дивуюся, як вони досі вціліли. Хіба учні цієї школи не мають рогаток?
— Отут ти вчитимешся, — побожно каже мама. І одразу ж додає: — Якщо тебе ще приймуть.
Мама хвилюється. Витирає хустинкою долоні, пригладжує волосся. Мовби їй, а не мені вступати до восьмого класу. Та ось доходить черга й до моєї особи:
— Застібни верхній гудзик… Вічно він у тебе не застебнутий! Боже, а волосся! Та не крути головою, дай хоч трохи причесати… А вуха! Вчора ж мила… Хіба можна йти до директора з отакими вушищами?
