Вождь справедливих - Лісковацький Ришард (чтение книг .TXT) 📗
— Нагадую… завтра п’ятниця… і та крадіжка не повинна нас стримувати. А рюкзаки ми однаково мали віддати капітанові. Погано, що він їх сам забрав. Тут ми явно дали маху, але шукати зрадників тепер немає часу. Якщо рюкзаки вернулись до капітана, це значить, що другокласники можуть з’явитися в наших підвалах будь-якої хвилини. Наголошую: в наших підвалах.
Ми їх відкрили, й ми повинні їх ретельно обстежити. Складемо детальні плани, назвемо нашими іменами підземні коридори. Ми не можемо дозволити, щоб капітан Антось на чолі своєї зграї удостоївся честі переступити поріг цих таємничих підвалів. У нас є над ними перевага. Вони мусять поморочитися з замком, а перед нами двері відчинені… навіть міліція про них забула. Отже, завтра… перемога буде за нами!
Адам говорив з таким піднесенням, наче від того, як швидко вони потраплять у підвали, залежало майбутнє батьківщини. Він запалив усіх до боротьби, окрилив. На якийсь час хлопці навіть забули про Казика Врубеля, над яким висіла дуже тяжка підозра у зраді.
Коли всі вже зібралися розійтися, підбадьорені картиною завтрашнього тріумфу, Богдан раптом поставив досить істотне для себе й своїх товаришів запитання:
— А якщо рюкзаки не вернулись до капітана? Якщо їх хтось інший виніс із комірчини? Ми будемо завтра лазити по підвалах, а злодій боки рватиме зо сміху. Може, спочатку перевіримо, чи рюкзаки повернулись до власників, а потім уже…
Його затюкали, не дали закінчити. Дурна пропозиція: стільки місяців комірчина була відкрита й ніхто до неї навіть не зазирнув, а тепер, коли її замкнули, хтось відразу вирвав скобу. Звичайний злодій тут не шукав би рюкзаків. Це напевно капітан Антось. Хтось йому доніс, та й по всьому. Але на перевірку зараз немає часу. Не підемо ж ми до нього й не запитаємо: слухай, капітане, ти був в Адамовій комірчині? Забрав свої рюкзаки? Це нас дуже тішить.
Богдан спокійно слухав галас і трохи зневажливо усміхався — мовляв, говоріть, галасуйте, а я знаю своє. Спочатку треба знайти злодія, і тільки потім можна обстежувати підземні коридори.
У погріб Качура Адам прийшов останнім. Його вже досить довго чекали і тепер зустріли збудженим гомоном. Він і не намагався виправдуватись, бо не міг сказати правди. Він ходив до Врубеля додому. Пішов туди, сподіваючись, що умовить Казика взяти участь у їхній операції. Це була б приємна несподіванка. Він уже уявляв собі здивовану міну Ягелла, знічену усмішку Ластатого.
Він сказав би їм усім: «Ось вам Казик, які ви маєте до нього претензії? Кажіть йому в очі… Казик іде з нами в підземелля. Я завжди в нього вірив».
Але Врубеля не було дома. Прочекавши його майже годину, Адам важкою ходою побрів на місце збору. І тепер придивлявся До зосереджених, серйозних облич своїх товаришів. Вони чекали на його наказ, а він зволікав, відтягував початок операції, ніби мав ще надію, що мине хвилина, дві, і застугонять сходи від швидкого бігу, і в погребі зненацька з’явиться стомлений, але усміхнений Казик.
Миготить світло ліхтариків, чути брязкіт лопаток… Надто багато часу на ретельніші приготування в них не було, але зробили все, що тільки могли, аби не йти, як торік, з голими руками. Качур постарався роздобути саперну лопатку з коротким держаком, Ластатий приніс кайло і великий моток вірьовки, на якій ще вчора сушилась білизна. Винести з дому вірьовку особливих труднощів не становило — сховати її можна було навіть під сорочкою. Але з кайлом так не вийшло. Лише перед самим приходом на збір йому вдалося витягти в комірчини цей дорогоцінний інструмент.
У них було кілька ліхтариків і рюкзак, у якому, крім буханки хліба, шматка грудинки і трьох пляшок лимонаду, лежала також скромна похідна аптечка. В ній — не зовсім чистий бинт, трохи йоду, порошки від головного болю і ще якісь порошки, призначення яких ніхто добре не знав, але Чорний казав — а саме він їх і приніс, — що це порошки від усіх болів. Вип’єш один і перестанеш думати навіть про зламану ногу.
— Пам’ятаєте, хлопці, — раптом розчулено мовить Богдан, що досить дивно, бо Ліпка уникає всіляких розчулень, як чорт святої води, — саме тут вирішувалась доля Гаєвського. Ми ламали нігті, видираючи це каміння, відгортали землю, а потім вбігли в підземелля й почали гукати: «Адаме! Адаме! Де ти?»
— Чого ми ждемо, — нетерпеливиться Качур, — спогади — річ гарна, але перед нами ще до біса роботи.
І ніби підтверджуючи, що кожна хвилина справді дуже цінна, вдаряє кайлом по купі каміння. Цей удар пробудив у хлопців раптове бажання діяти. Вже не чекаючи на наказ Адама, вони беруться відкидати каміння, відгортати землю, щоб дістатися до масивних низьких дверей, за якими — вхід у підземні коридори. Але щоб пройти через двері, треба низько зігнутися, присісти майже навпочіпки. Хтось пригадує, як Богдан у поспіху врізався головою в дубовий одвірок і закричав: «Стережіться, бандити б’ють дрючками!» Всі вибухають сміхом, сміється й Ліпка.
І саме в цю мить у погріб влітає Кальош, якого залишили вартувати надворі. Він такий збуджений, наче хвилину тому зустрівся віч-на-віч з голодним левом.
— Що сталося? — питає Ягелло, якому починає передаватися збудження товариша. — Міліція сюди йде чи що?
— Гірше… що там міліція, — випалює Кальош і показує тремтячою рукою на двері. — Сюди Антосева зграя суне з Антосем на чолі. Звідки вони дізналися, що в погребі Качура…
— Зрада! — горлає Богдан. — Приготуватись до бою.
— Спокійно! — уриває Богдана Адам. — Не піддамося на провокацію капітана. Першими бійки не розпочинати. Зустрінемо їх холоднокровно.
Богдан, Качур і Адам ідуть до дверей. Адже тут вони господарі, тож за давнім звичаєм гостей слід зустріти на порозі. Ягелло, обіпершись спиною об вологу стіну погреба, шепоче Ластатому:
— Не люблю я битися в таких умовах — темно, душно… треба б з ними якось домовитись.
Ластатий саме хотів сказати, що він такої ж думки, що сьогодні йому анітрохи не хочеться демонструвати силу своїх могутніх кулаків на Антосевій банді. Проте він не встиг поділитися своїми міркуваннями, оскільки банда капітана Антося вже стояла під мурами фортеці, чи то пак під дверима погреба. З обох боків блиснули ліхтарики і, ніби дзенькіт шабель, зазвучали перші слова.
Антось. О, вони теж тут…
Богдан. Кланяємося дохлим пацюкам… Що чувати, чи здорові тато й мама?
Піжон. Ви що, теж у підземелля?
Адам. Ні, ми на Мадагаскар…
Антось. І туди вам найближче?
Качур. В цьому погребі всіх пацюків уже знищили. Нічого вам тут шукати…
Піжон. Ми думали, що знайдемо тут свої рюкзаки… (Це була явна провокація, бо й Піжон, і його товариші тримали рюкзаки в руках).
Адам. Рюкзаки були в іншому місці. В цьому погребі можете хіба що на неприємність наскочити.
Тенісист. Господар тут, правда, Качур, але ви теж були у нас із візитом.
Антось. Моя повітка була для шановних Справедливих гостинніша. Ви погано виховані.
Богдан. Щоб ти знав, пацюче, я в твоїй повітці не був і запевняю тебе: цього порога ти теж не переступиш.
Качур. Звідки ви дізналися про цей хід, хто вам сказав?.. Назвіть нам ім’я зрадника, і ми дамо вам спокійно піти звідси.
Антось. Ми зовсім не збираємося звідси йти. Підвали — не ваша власність.
Качур. Зате погріб — моя власність.
Піжон. Приватна власність? Адже це капіталістичний пережиток. Оці гарні рюкзаки теж були нашою власністю, а ви прийшли по них, як по свої.
Богдан. Адаме, скажи їм, щоб вони звідси хутенько забиралися… я попереджаю, бо за хвилину тут діятимуться жахливі речі.
Антось. За хвилину? Ну, то в нас іще багато часу, можемо побалакати?
Але саме тепер раптом стає тихо. Закінчились погрози на словах, почалась психологічна битва. Хлопці стоять один навпроти одного, грізно насупившись, гнівно стиснувши губи. Хто почне перший, хто перший відступить? Чиї нерви виявляться міцніші? Пальці стискаються в кулаки, напружуються м’язи… серце в кожного б’ється зараз так швидко й гучно, як бойовий барабан, що кличе в атаку.
