Чарівний талісман (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .txt) 📗
— Припини! — суворо сказав Жора. — Не починай! Ну тебе з твоїми фантазіями! Це несерйозно
— Припинити найлегше… — Лесик зітхнув. — Ну, ти дивись… Загадковий він? Загадковий. Печінка в нього хвора? Хвора Казав він, що жив на Кавказі? Казав. А який дужий! А який хоробрий! І знаєш, він одного разу мив у туалеті руки, закатав високо рукава, і я помітив у нього на обох руках нижче ліктів шрами.
— Ну й що?
— А те, що це від ланцюгів, якими він був прикутий до скелі. За те, що викрав у богів вогонь.
— Лесику! — скривився Жора. — Ну, що ти, чесне слово! То ж легенда. Міф. Які боги? Який титан? Ну, це ж несерйозно!
— Не треба так примітивно, так спрощено мислити У кожній легенді, у кожній казці, у кожному міфі є часточка правди. Це відомо. Навіть учені, я читав, доводять, що Ісус Христос — то була реальна людина А наш Прометей Гаврилович… от казав же Філя Мілановський, що, може, він інопланетянин? Може, й справді… Прилетів, коли ще люди вогню не мали, всьому людей понаучував, дав вогонь. А потім якийсь людський царьок, боячись його суперництва, наказав прикувати його до скелі… А згодом люди створили міф, легенду…
— Взагалі-то про так званий палеоконтакт, тобто контакт первісних людей із космічними прибульцями, існують міфи у догонів — африканського народу, що живе на території Малі Я нещодавно читав у якомусь журналі…
— О! — вигукнув Лесик. — Бачиш!
— То коли ж це тоді, виходить, було? Що ж він — безсмертний, чи що?
— Ну, не безсмертний, мабуть, а просто… просто довгожитель… Хіба ти знаєш, скільки там, на їхній планеті, живуть? Може, тому він і нежонатий, самотній Просто не може одружитися із земною жінкою… До речі, є навіть така наукова гіпотеза, що людей понаучували інопланетні прибульці…
— Ой! Ти такий розумний, що мені аж страшно, — спробував пожартувати Жора. Але жарт на Лесика не вплинув
Лесика зупинити вже було неможливо
Не переказуватимемо докладно всіх Лесикових думок, які він висловив Жорі Комп'ютеру, а ліпше переповімо вам його сон, що наснився тієї ночі. Бо всі оті фантазії відбилися у сні. Щоправда, переповідаючи свій сон, Лесик іще, мабуть, і дофантазовував щось на ходу, бо сни рідко бувають такі довгі й послідовні. Але це вже на його совісті
Розділ V,
у якому Лесик розповідає свій сон чи фантазію. Незвичайна педрада. Вирок. Неймовірні пригоди Лесика і Жори
Отже…
Ідемо ми, Жоро, з тобою потемній-темній школі Вечір Може, навіть ніч. Коридори темні. Тільки в тому кінці, де вчительська, горить одна лампочка. І ми туди йдемо Мовчки На серці урочисто й трохи лячно Ідемо ми тому, що нас викликали.
Підходимо до дверей і бачимо: на табличці слово «Учительська» закреслено і над ним крейдою виведено: «Олімп»
Не встигли ми здивовано перезирнутися, як двері тихенько — ри-ип! — самі собою відчинилися І… й отут уже ми перезирнулися. Бо було чого.
Учительська як учительська — шафи, столи, стільці, глобус на шафі, наочне приладдя
А за столами…
За столами сидять директор і вчителі. Але в якому вигляді! Ти, певна річ, бачив, як зображають на малюнках грецьких богів? От-от! У білих простирадлах (тоги називаються), один кінець через плече перекинутий. У декого на голові шоломи (у Фаїни, тобто Афіни, наприклад, Панасівни). У декого в руках лук і стріли (у Зінаїди, тобто Артеміди Семенівни, і в Антона, тобто Аполлона Григоровича). У військкерівника Андрія, Арея Степановича — меч. А в Ореста, Гефеста Івановича — величезний ковальський молот
На чільному місці сидить Лев, тобто Зевс Парамонович. В одній руці щиток, як у електрозварника, а в другій — блискавки І він їх щитком раз у раз затуляє, щоб учителів не сліпило.
Віддалік, попід стіною, на окремому стільці похнюплений Прометей Гаврилович, а навпроти нього, у протилежному кінці вчительської, на підвищенні, сидить на стільці наша бібліотекарка їда Василівна Очі зав'язані хустиною. В одній руці терези (примітивні ваги з бляшаними шальками на ланцюгах), у другій великий кульок, з якого щось сиплеться — так званий ріг достатку.
Я одразу догадався: це Феміда, богиня правосуддя! А ми про бібліотекарку зовсім забули І не назвали її ніяк А вона, виявляється, Феміда Василівна. Взагалі правильно, їй пасує. Вона любить справедливість, засуджує погану поведінку. Завжди радить читати книжки не просто розважальні, а ті, які виховують, які вчать бути справжніми людьми (так вона завжди каже).
— Заходьте! — сказала нам Афіна Панасівна, поправляючи на голові блискучий, із різними витребеньками шолом (він на неї був, здається, трохи завеликий). — Сідайте отамо на стільцях.
І показала на два стільці, що стояли посеред учительської, в центрі Ти ж знаєш, коли когось із учнів викликають на педраду, завжди садовлять в центрі на стільцях
Сіли ми з тобою. Сидимо.
Не знаю, як там у тебе, а в мене усередині порожньо й зимно — як у порожньому холодильнику
Неприємно все-таки, коли викликають на педраду А тим більше на таку незвичайну
— Кахи-гм!.. — прокашлявся Зевс Парамонович (ти ж знаєш, він завжди прокашлюється, перш ніж почати). — Панове педабоги! — він повільно обвів поглядом учителів. — Ми зібралися сьогодні з вами, щоб обговорити дуже важливе, прямо скажемо, екстраординарне питання. Мій терпець увірвався. Учні поводяться так, що далі нікуди Двійки, одиниці, виклики в школу батьків, усі наші педагогічні засоби вже нічого не дають, не діють. Давайте радитися, що робити. Хто хоче слова?
— Дозвольте! Дозвольте мені! — одну руку піднісши догори, а другою поправляючи зачіску, вигукнула Гера Андріївна.
— Прошу! — кивнув директор.
— Я абсолютно згодна з Зевсом Парамоновичем! Абсолютно! — рішуче рубаючи рукою повітря, почала Гера Андріївна. — Далі терпіти неможливо! Просто неможливо! От учора на уроці в сьомому «А»… Я пояснюю новий матеріал, стою спиною до класу, пишу на дошці формули, і раптом… хтось… кукурікає. Повертаюсь «Хто?» — питаю. Мовчать «Хто?» Мовчать Час іде. А матеріал дуже важливий. Неорганічні сполуки Я вирішила продовжувати урок. Тільки розвернулася спиною — знову хтось кукурікнув Продовжувати я не могла Урок було зірвано.
— Та це що! Це — дрібниці, — усміхнувся наш викладач фізики Аполлон Григорович. — Подумаєш, кукурікнув хтось. Гірше те, що вчитися не хочуть, анциболотники Аж ніяк. Ледарі такі, що… Особливо, коли треба подумати, докласти зусиль. Коли матеріал вимагає… Я пояснюю, пояснюю, здається, вже й кіт зрозумів би, а воно дивиться на мене круглими очима і — блим-блим — як немовля. От де трагедія!
— Так-так-так, правильно! — закивала Афродіта Михайлівна. — Здається, такі ж твори класичні. Читати — сама ж насолода Та хіба примусиш узятися до книжки
Як фільм є, то ще хоч сюжет сяк-так переказати можуть, а як фільму нема — все, глухонімі. Ох, цей телевізор! Як він нам заважає!
— Ну, а про захист довкілля, про людське ставлення до рослин, до дерев, квітів і говорити годі, — махнула рукою Артеміда Семенівна. — Як вони ламають ті нещасні дерева, як вирізають на парті «Вася + Люба» або «Толя + Оля», як топчуть квіти, ви всі добре знаєте
— А запізнення на уроки! А зрив дисципліни! — рвучко піднесла руку догори Афіна Борисівна, від чого шолом знову зсунувся набік
— Та-ак… Дітки!.. — усміхнувся військкерівник Арей Степанович. — Ще трохи — і школа згоріла б. Досі в мене перед очима картина, як палає та макулатура І як скачуть перед вогнем оті бісенята! Пам'ятаю, один із них вереснув: «Ах! Люблю пожежу!» Нічого собі захоплення!
Зевс Парамонович закивав головою і гримнув:
— От-от! Саме про вогонь я й хотів би зараз поговорити, панове педабоги! Вогонь! А хто, хто цей вогонь їм дав. Хто? Оцей шановний добродій! Титан! Полюбуйтесь! — і він широким жестом показав на Прометея Гавриловича
