На коні й під конем - Димаров Анатолий (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные txt) 📗
— Так ви ж не про це починали! — кричимо тоді йому.
— А про що?
— Про пана!
— Про пана? Та нащо його, поганця, і згадувати, як на його могилі й чортополох не росте! Як заховали, то посіпаки і ті потай хрестились од радості...
Стрівши сонце, дід Оксентій перевіряв, чи цілі замки, а тоді вже повагом сунув додому. Ходив завжди у величезних чоботях, у кожухові й шапці, яких не скидав навіть у найбільшу спеку, чим і викликав найщиріше наше захоплення.
Після того, як дід забирався додому, на вигоні все частіше появлялися люди: спершу чоловіки, жінки, а потім уже й дітвора. І чим вище підбивалося сонце, тим більше повнився наш вигін людьми, що стікались до нього, як весінні струмочки.
Заходило сонце, і людей ставало все менше та менше. А коли зовсім темнішало, то знову появлявся біля крамниці невсипущий дід Оксентій.
На свята всією школою приходили ми сюди на демонстрацію: стояли довкола дошаної трибуни, колись пофарбованої у червоне, а тепер вицвілої, аж білої, слухали довжелезні промови дядька Андрія про світову буржуазію та про першу в світі робітничо-селянську державу. Тут же приймали нас у піонери, і я й досі пригадую, з якою гордістю стояв на трибуні, коли сам директор школи пов'язував довкола моєї шиї червону піонерську краватку: мені тоді здавалося, що на мене дивиться все село. Пам'ятаю, як, повернувшись додому, все заглядав у люстро, милуючись обновою, та так із нею й ліг у постіль: гарячою щокою на шматочок оксамитового вогню.
Найкраще на нашому вигоні на початку весни. Пізніше, влітку чи восени, ми не дуже часто буваємо тут: нас манять річка, ліс, луки. А от коли поступиться зима, пригріє добре сонце, так ми відразу ж біжимо на вигін.
Тут найшвидше тане сніг, прогрівається земля, витикається молода трава. Вона така пружна в оті перші після зимової сплячки дні, що біжиш по ній, а вона мовби й не пригинається.
Тож вигін завжди перший звільняється од снігу. Вулицями дзюркотять ще струмки, а тут уже сухо, і ми, поскидавши остогидлу зимову взувачку, бігаємо босоніж, аж лопотить! І яка неймовірна насолода: відчувати підошвами дотик прохолодно-ласкавої землі!
Нині, коли я дивлюся на міських дітей, мені стає їх жаль: взимку і влітку їхні ноги закуті в черевики. Навіть під час літніх канікул, виїжджаючи на дачі в село або в піонерські табори, вони бігають взуті.
Бідні, обкрадені діти! Що вони знають про дотик землі! Про росу, яка щедро оббризкує ноги, коли раненько встати та й пробігтися по зарослому шпоришем подвір'ю. Про лугову оксамитову травицю, яка так ніжно лоскоче підошви. Про приємну прохолоду лісових стежок, що в найпекучіші дні остудять твою напечену шкіру. Про м'який, ні з чим незрівнянний дотик пилюки на збитій дорозі, яка так і пурхне з-під ніг, розтечеться легенькими хмарками!
А мокра після дощу земля? А веселі калюжі, які щойно аж кипіли од рясного крапловиння, були каламутні, аж сиві, а тепер ясні та блакитні, і в кожній полощеться сонце? Удариш по ньому ногою — воно так і бризне, так і розсиплеться на скалки, а потім потихеньку збирається докупи і — дивись — за хвилину, за дві знову плещеться у воді, знову виблискує, знову сміється, безтурботно і весело! Бо сонце не можна вбити, воно вічне. Як вічна земля, і небо, й зірки, і наша радість весні.
Ми ганяємо босоніж, і матері не бігають за нами, не кричать, щоб ми зразу ж повзувалися, а то захопимо нежить.
Але не тільки ми виходимо на вигін ранньою весною: щонеділі він аж кипить од люду.
Жінки та старші чоловіки й діди сідають на колодки, попід тинами, що оточують вигін. Колодки ті лежать з давніх-давен, вони аж повростали в землю. Вичовгані до блиску не одним поколінням, вони вже давно втратили дерев'яний свій вигляд: здаються кам'яними. Тому їх не брали ні негода, ні шашіль.
Колодки ті були одним з найістотніших атрибутів нашого села: односельці мої не уявляли собі вигону без колодок.
Якось дядько Андрій оголосив на зборах, що він хоче прибрати їх геть: дуже вже вони псують площу, не пасують до червоної, щойно спорудженої трибуни.
Однак йому так і не вдалося здійснити свій намір, переконати односельчан: люди уперлися всі як один, їх навіть не спокусила обіцянка голови сільради поставити натомість лавки із спинками, як у районному паркові. І колодки так і лишились на місці...
Тож літні чоловіки й діди розсідалися на колодках — хто з люлькою, а хто і з цигаркою — вели непоквапні розмови. А окремо мостилися жінки. Вони теж розмовляли, швидше й голосніше од чоловіків, та ніколи не лаялись, бо колодки — не місце для сварки. В нас так і велося: як вийдуть дві жінки, що досі ворогували поміж собою, на колодки, то так і знай: вже помирилися.
У неділю наші баби та матері сидять собі тихо-мирно на колодках, розмовляють, а деякі й ськаються.
Ськати вже давно нічого, бо щез із нашого побуту отой звір, що за ним століттями полювали з гребінцем та нігтем, і наш сільський фельдшер, старенький уже Митрофан Гордійо-вич, не раз пробував відмовити жінок од тієї поганської звички:
— Не дай боже, наскочить начальство: як я його переконаю, що у нас останню вошу ще три роки тому вбили?
Жінки слухати слухали, а ськатись не кидали. Розпускали коси, клали одна одній на коліна голови, перебирали волосся. Мабуть, тому, що просто приємно подрімати на колінах подруги під тиху, мирну розмову.
Сам же вигін належав молодим чоловікам, парубкам і нам, підліткам: ми грали в квача.
Для цього треба мати замашну битку, м'яч, гостре око, меткі руки, швидкі, як вітер, ноги і, головне, товсту, як у воляки, шкіру. Бо якщо на тобі тендітна шкіра, то краще й не сунься: як поцілять м'ячем, то й шкіра трісне.
Тепер м'ячі зовсім не такі, як були в ті часи. Теперішні гумові, надувні, легкі — для справжнього квача не підходять. Ті ж м'ячі виготовлялися з кінської шерсті, вимоченої добре у воді, а потім обшивалися телячою шкірою. Твердющі, як камінь, важкі, як свинець, вони обпікали долоні, коли спробуєш ухопити, а як уцілять отаким м'ячем по спині чи по ребрах, то вже походиш із синяком.
Зрозуміло, чому ми, підлітки, грали в квача окремо від дорослих: вони нас просто-напросто покалічили б. Були такі вмільці, що як ударить битою, як пустить м'яч «свічкою», то не кожен наважиться його й ухопити. Від такого втікай не втікай, все одно вліпить м'ячем прямо поміж лопатками. Так приварить, що й дух заб'є і в очах потемніє!
Але як би не вдарили — не смій ображатись чи, не дай боже, скривитися: засміють!
Тож і ми носили героїчні синці і за жодні скарби не захотіли б їх позбутися: то була ознака нашої мужності, нашої чоловічої гідності. Бо коли ти граєш у квача, — значить уже дорослий. Або от-от станеш дорослим...
Минали перші весняні дні, все вище підбивалося сонце, все далі й далі, розтікаючись на всі чотири сторони світу, підсихала земля, і ми все частіше юрмились уже не на вигоні, а на вулицях, побіля наших дворів. І квач поступався місцем перед іншими іграми.
Тієї весни всі хлопці нашого села захопилися грою на гроші. Спалахнула вона поміж нами, як пожежа, як пошесть, і ні вчителі, ні батьки не могли її погасити, до яких тільки протипожежних засобів вони не вдавалися. Скоро в нашому селі не було хлопця, який би не ходив, тримаючи праву або ліву руку в кишені: там пересипалися його «капітали».
Гра ця полягала от у чому: видовбувалась невелика ямка, а за п'ять-десять кроків прокреслювалась лінія. Ставши на ту лінію, кожен намагався поцілити битами — важкими, царськими ще п'ятаками — в ямку. Чим ближче до ямки падала бита — тим краще. Бо тоді ти перший битимеш по складених одна на одну копійках. Яка перевернулася, та і твоя.
Я пишу: «копійки», хоч їх у нас було як кіт наплакав. Ми не мали власного монетного двору, а зарплату одержували лозиною чи паском, а то й просто потиличниками, тож свіжа копійка була для нас такою рідкістю, як яблуко на Новий рік або дуже добра оцінка в щоденнику. Тому ми ввели в обіг свою монету: гудзики, і прекрасно обходились нею.
