Щедрий вечір - Стельмах Михайло Афанасьевич (читать книги онлайн полностью txt) 📗
А вечорами і в погоду, і в негоду чешу до хати-читальні, що відкрилася місяців зо два тому. Тут я перечитую, які не є, п'єси, навіть п'єси-суди над бур'янами, посухою і бандитами.
Найбільше ж подобаються мені ті драми й трагедії, в яких багато стріляють. Про це добре знає наш завідуючий хати-читальні, через те він інколи мою появу зустрічає завзятим вигуком:
? Михайле, привіз п'єсу з стріляниною!
? І багато її? ? завмираю од радості.
? В усіх сценах і трохи поза сценою там з гармат б'ють!
? Оце п'єса! ? тішуся я.
А завідуючий назбирує з півсотні зморщок навколо очей і сміється, ? такий славний чоловік трапився. Часом, коли розходяться люди, він прохає, щоб я прочитав йому своє, з п'єси, над прочитаним довго думає, теребить кінчик носа і шкодує, що не пишу віршів, ? він би їх помістив у стінгазеті, яку тоді сходилось читати все село. Але я вперто тримаюся драматургії, бо, видать, така моя судьба.
Учора, то бліднучи, то червоніючи, я здав свою третю п'єсу Насті Василівні. Вона бережно взяла мої зошити, погортала верхній і спитала:
? А стрілянина є в них?
? Є, і навіть багато!
? Оце й добре, ? схвально хитнула головою Настя Василівна, а я трохи підріс: хоч що-небудь добре є в моїй писанині...
Зараз я лежу долічерева на печі, переді мною блимає заправлений трофейним бензином каганець, а в очах мерехтять букви, ? сьогодні читається й не читається мені, думки все кружляють довкола написаного: що про нього скаже вчителька? І маю я сумнівів і гризоти більше, ніж надій. А за вікнами крекче мороз і посвистує вітер, він торгає приморожене гілля груші і видобуває з неї то стогін, то срібний передзвін. Оце б і грушу можна було б вставити у п'єсу, і кулеметників біля неї, а в гілля груші вмалювати молодика, якого нема тепер. За своїми думками я й не почув, коли з школи повернувся тато.
? Сьогодні наш батько з якогось дива аж гуде всередині, ? несе йому посмішку мати.
На цю мову тато кинув одним оком на мене, другим на матір:
? Скоро і ти загудеш голубкою, коли почнеш збиратись до тіятру.
Від одного слова про театр я нашорошив вуха, приріс до печі, а поглядом вп'явся у батькове обличчя: чи радість, чи насмішка виб'ються на ньому?
? Знову якийсь тіятр приїжджає до нас? ? прядучи пряжу, допитується мати.
? Не приїжджає, а он увесь тіятр вилежується на печі, ? тато знову зиркнув на мене. ? Оце ж написало воно якусь п'єсу, і її поставлять у школі. Ото буде кумедія!
Я ще більше вростаю в піч, радість і острах вчепилися в мою душу, а в цей час за мене заступається мати:
? І чого б я ото підсміювалась над своєю дитиною, коли воно собі щось грамузляє.
? Що ти тямиш! Сама вчителька сказала, що твій халамидник писателем стає. І хто нам тоді корову пастиме?
? Ти хоч толком, без насмішок скажи: що про нього вчителька говорила?
? Ото ж і говорила: школа поставить його п'єсу, ціна квитка буде п'ять копійок, а чи пустять нас із тобою на дурницю ? посовістився спитати. Як, сину, пустять батьків твоїх?
? Як трохи притримаєте свої насмішки, то, може, й пустять, ? кажу обережно, бо хто ж знає, як воно обернеться справа.
Мати враз накрила батька мокрим рядном:
? Тепер, здається, і в тебе, і в Миколи язики однаковісіньке мелють.
? Уже й ти не віриш чоловікові, а він приніс тобі чистісіньку правду, навіть слова не закаламутив.
? Тату, і справді вчителька сказала, що... того, поставлять? ? забринів надією мій голос.
? Та, певне, поставлять. Сьогодні всі учителі прочитали твоє мазюкання, щось підчикрижили в ньому, а щось дописали і зійшлись на тому, що нашому селу ніяк не можна без свого писателя. Чого я з тобою досі, як з простим, говорив? То вже пробач, сину, ? приязно й насмішкувато подивився на мене тато й за чуба смикнув. ? Пустиш нас із мамою в тіятри?
? Ой таточку!.. ? Неймовірні сподівання, неймовірні надії залітають у мою душу і ведуть до того дня, про який і радісно і страшно подумати.
? То чого ж так застидався? ? знову смикає тато мене за чуба. ? Може, й справді з нас щось буде?
А в цей час надворі обізвався Рябко, задеренчав засув на хвіртці, батько вийшов у клуню й незабаром повернувся з дядьком Миколою, який був одягнений у довгу, на виріст, кирею. Чоловік обтрусився, обмів з чобіт сніг, зирнув на мене, спитав, чи й його пропустять у театр.
? О, і ви знаєте, ? скривився я.
? Усе село знає. У нас із кашлем і п'єсою не втаїшся. Оце ж і прийшов до тебе: чи не виставив там на сміх людям дядька Миколу, бо що тоді скаже Ликерія?
Ми всі починаємо сміятись, а в мені жаль прокидається: треба було б вписати в п'єсу щось із дядькових сміховин. Ось він розправив свої гетьманські вусища і вже серйозно запитує батька:
? Панасе, хочеш на щедрий вечір роздобути свіженької риби?
? Як це ? роздобути? ? недовірливо косує на нього батько. ? У воді чи в крамниці?
? На дурничку! У воді з-під криги.
? Чого ж про цю дурничку Володимирові не сказав? ? підсміюється тато.
? Та він мене вже за кури гріхоплутом обзиває, а сам таке має грішне око, що всю рибу перелякає ? на дно піде. Оце щойно здибався з одним рибалкою, то він сказав: у Щедровій тепер наловлюють цілі мішки риби. Треба й нам гайнути.
? Скільки ж береш із собою мішків?
? Чотири і торбу про запас, ? не моргнувши оком, відповів дядько Микола.
Мати затряслась од реготу:
? Чого ж так мало?
? Шкода всі мішки обслинювати рибою. Що в мішки не вберемо ? на сани вкинемо, ? навіть не посміхнеться дядько Микола. ? То поїдемо, Панасе?
? Можна й поїхати, ? погодився тато. ? Готуй, жінко, мішки!
? І на рибу, і на в'юни, ? додає дядько Микола. ? Я знаю такий закапелок, де завжди зимують в'юни, скубляться у клубки і чекають тепла. Колись наловив їх мало не повний мішок, привіз мерзлих додому, кинув під лаву, а сам ліг спати. Прокидаюся од несамовитого крику. Дивлюся: забралась моя Ликерія на лежанку прямо з чобітьми, в руках держить каганець і кричить не своїм голосом.
"Що там у тебе?"
"Ой, подивись на долівку, ? аж тіпається вона, ? хтось вужів повну хату напустив!"
Глянув, а по долівці мої в'юни повзають, ? чисто усі порозмерзались. Мусив я їх удруге ловити й нести до сусідів, бо Ликерія зі страху й дивитись не захотіла на них, і дома ночувати побоялась. Через цих в'юнів мало любові не позбувся.
Ми всі сміємося, а дядько Микола вплітає руку в свої гетьманські вуса, вигадуючи ще якусь побрехеньку.
? Тату, візьміть і мене в Щедрову! ? прошуся, бо вже саме слово "Щедрова" бринить мені казкою.
? Обійдемось без тебе, ? відмахнувся тато рукою.
? Візьміть, таточку.
? Там треба цілий день вибути на морозі, а він і в кісточки твої забереться.
? А на ковзанці я ж вибуваю цілий день!
Тато перезирнувся з мамою, похитав головою, поглянув на дядька Миколу:
? Що нам робити з ним? Може, візьмемо, бо воно ж таке невідчепне.
? Хай привчається до всякого ділечка.
? Біжи ж візьми свіжої соломи на устілки! ? гримнув тато.
Мене з печі як вітром здуло, ? босоніж вскакую в чоботи, вилітаю в клуню, навпомацки шукаю пшеничну солому, а в цей час знову хтось підходить до хвіртки і смикає мотузочок, ув'язаний до дерев'яного засува.
? А хто там?! ? гукаю баском.
? Це я, Михайлику, ? чую знайомий голос. ? Пустиш до хати?
? Ой, заходьте, дядьку Себастіяне! ? Я підбігаю до хвіртки, відчиняю її і поміж стовпами клуні веду голову комнезаму до хатини.
? От хто нам про міжнародності і внутреності розкаже! ? весело вітає гостя дядько Микола.
? Про ваші внутреності вам лікар розкаже, ? сміється дядько Себастіян.
? То я на одні міжнародності згодний. Як там Антанта? Ворушить копитами?
? Я ж вам учора про це розказував. Ви, чував, уже до мого і свого доточили.
? А як же без приросту обійтись? ? шельмувато дивується дядько Микола, ? На свинях приростає, на худобі теж, то й на язиці повинно, бо інакше зноситься він, як сатинова латка.
