Пеппі Довгапанчоха - Ліндгрен Астрід (мир бесплатных книг TXT) 📗
Вишуканий добродій глянув туди, куди він показував, схопився рукою за голову й застогнав. Бо на веранді стояла руда дівчинка, та сама жахлива Пеппі Довгапанчоха, й тримала на руках коня. Мавпочка сиділа в неї на плечі.
— Гей, Томмі й Анніко! Може, трохи покатаємось, поки з'явиться ще якийсь скупелянт! — вигукнула вона.
— Не скупелянт, а спекулянт, — виправила її Анніка.
— Оце... оце й є... господиня вілли? — глухим голосом запитав вишуканий добродій. — Та вона ж зовсім мала дівчинка!
— Мала, — погодився поліцай, — зате найдужча дівчинка на світі. І мешкає вона тут сама.
Кінь, на якому сиділо троє дітей, підбіг до хвіртки. Пеппі глянула згори на вишуканого добродія і сказала:
— А знаєш, цікаво було відгадувати загадки. Я знов одну надумала. Відгадай, яка різниця між моїм конем і моєю мавпою?
Щиро казати, вишуканий добродій більше не хотів відгадувати загадки, але його так вразила сила Пеппі, що він не зважився їй відмовити.
— Яка різниця між твоїм конем і твоєю мавпою? На жаль, я справді не знаю.
— Так, це хитра загадка, — сказала Пеппі. — Але я підкажу тобі. Якщо ти побачиш їх обох під деревом, а потім одне з них вилізе на дерево, то це напевне буде не кінь.
Вишуканий добродій довше не відгадував її загадок. Він натиснув на педаль газу й швидко поїхав геть. І більше ніколи не приїздив у містечко.
ПЕППІ РОЗВАЖАЄ ТІТКУ ЛАУРУ
Якось після обіду Пеппі гуляла в своєму садку, чекаючи на Томмі й Анніку. Але вони не приходили, тому Пеппі вирішила пошукати їх. Вона знайшла Томмі й Анніку в альтанці в їхньому садку. Але не самих. З ними сиділи їхня мама, пані Сетергрен, і дуже приємна літня жінка, їхня тітка, що прийшла їх перевідати. Во ни з пані Сетергрен саме пили каву, а діти — сік.
Томмі й Анніка кинулись назустріч Пеппі.
— До нас прийшла тітка Лаура, — пояснив Томмі. — Того ми й не прийшли до тебе.
— Ох, яка вона мила! — вигукнула Пеппі, дивлячись на гостю крізь листя. — Я мушу поговорити з нею. Мені так подобаються старі ласкаві тітки!
Анніка стривожилась.
— Може... може, краще тобі не говорити з нею? — мовила вона, згадавши той випадок, коли Пеппі приходила до них на підвечірок і стільки всього наговорила, що її мати була незадоволена. А Анніка не хотіла, щоб хтось був незадоволений Пеппі, яку вона так любила.
— Як це мені краще не говорити з нею? — образилася Пеппі. — Затям собі, що я мушу з нею поговорити. Адже до гостей треба бути ввічливою. Якщо я сяду й мовчки надмуся, вона подумає, що я на неї чогось гніваюся.
— Ну так, але чи ти певна, що знаєш, як треба розмовляти з тітками? — спитала Анніка.
— Треба їх розважати, от і все, — твердо сказала Пеппі. — І я зараз таки почну її розважати.
Вона рішуче зайшла до альтанки. Спершу вона вклонилася пані Сетергрен, потім глянула на літню даму і вражено звела брови.
Кого я бачу, тітка Лаура! — мовила Пеппі. — І гарна, як ніколи! Ви не дасте мені трохи сок, щоб у мене не пересохло в горлі, коли ми розмовлятимемо? — 3 цими останніми словами вона звернулася до матері Томмі й Анніки. Пані Сетергрен дала їй склянку соку й зауважила:
— Приємно, коли діти сидять, але тільки тоді, як вони мовчать.
— Ну що ви! — обурилася Пеппі. — Люди ж мають, по-моєму, і очі, і вуха. І коли на мене приємно дивитися очам, то навіщо кривдити вуха? Вони теж хочуть мене почути. Та дехто думає, що вуха тільки на те й є, щоб ними ворушити.
Пані Сетергрен вирішила не зважати на Пеппі. Вона обернулася до своєї гості й співчутливо спитала:
— А як ви тепер почуваєте себе, люба тітонько Лауро?
Літня дама напустила на себе зажуру.
— Погано, — зітхнула вона. — Я стала така нервова, що мене все дратує.
— Точнісінько, як моя бабуся, — втрутилася Пеппі і вмочила в сік цілий сухарик. — Вона була така нервова, що її дратувала кожна дрібниця. Якось на вулиці їй упала на голову цеглина, і вона зчинила такий ґвалт, що можна було подумати, ніби сталося лихо. А якось була з татом на бенкеті, і вони танцювали польку. Мій тато дужий і ненароком так крутнув бабусю, що вона перелетіла через усю залу і впала на контрабас. І думаєте, вона промовчала? Де там! Знов зчинила такий крик, що тато схопив її і висунув у вікно, щоб вона трохи заспокоїлась і перестала нервуватися. Але й це не помогло! "Втягни мене назад!" — верещала вона. І тато, звичайно, послухався. Що ж він мав робити, кинути її з п'ятого поверху? Тато казав, що зроду не бачив, щоб стара жінка так коверзувала через найменшу дрібницю. Ох-ох-ох, тяжко, коли в когось розшарпані нерви, — співчутливо мовила Пеппі і вмочила в сік другий сухарик.
Томмі й Анніка неспокійно совалися на стільцях, а тітка Лаура безпорадно хитала головою. Пані Сетергрен квапливо сказала:
— Сподіваюся, що вам покращає, тітко Лауро.
— О так, напевне покращав, — підхопила Пеппі. — Бабусі також покращало. Вона пила заспокійливі ліки й зовсім видужала.
— Які саме ліки? — зацікавлено спитала тітка Лаура.
— Лисячу отруту, — відповіла Пеппі. — По столовій ложці в день лисячої отрути. І мушу вам сказати: їй відразу допомогло. Після того вона п'ять днів сиділа тихо, як миша, ані словом не озивалася, наче її й не було. Зовсім одужала! Ні тобі метушні, ні крику! Хоч кинь їй на голову з десять цеглин, вона й не ворухнеться. Я певна, люба тітонько Лауро, що й тобі полегшає, як моїй бабусі.
Томмі присунувся до тітки Лаури й прошепотів їй у вухо:
— Не зважайте на її слова, тітко Лауро. Вона просто вигадує. В неї навіть немає бабусі.
Тітка Лаура кивнула головою. Але Пеппі мала добрий слух і почула, що прошепотів Томмі.
— Томмі правду каже, — мовила вона. — Немає в мене бабусі, її просто не існує. Та й навіщо мені бабуся, кожи вона така страшенно нервова?
Тітка Лаура обернулася до пані Сетергрен і сказала:
— Знаєш, учора в мене не була така дивна пригода...
— Не дивніша, як позавчора, — перебила її Пеппі. — Я їхала кудись у поїзді. І коли він уже розігнався на повну швидкість, раптом крізь відчинене вікно вагона влетіла корова, а на хвості в неї теліпалася велика дорожня торба. Корова сіла навпроти мене, розгорнула розклад і почала шукати в ньому, коли поїзд прибуде до другої станції. А я саме налаштувалася снідати — розіклала силу бутербродів з оселедцями і з ковбасою. І думаю собі, що корова, мабуть, теж зголодніла, тому запропонувала їй бутерброд. Вона взяла один з оселедцем і почала жувати.
Пеппі замовкла.
— Так, справді дивна пригода, — ласкаво мовила тітка Лаура.
— Авжеж, такої корови треба пошукати. Уявіть собі: взяла бутерброд з оселедцем, коли було повно бутербродів з ковбасою!
Пані Сетергрен і тітка Лаура зі до кави, а діти налягли на сік.
— Про що я хотіла сказати, як била наша маленька приятелька? — почала тітка Лаура. — Ага, про те, що вчора в мене була дивна пригода...
— Коли ви вже завели мову про дивні пригоди, — втрутилася Пеппі, — то вам буде цікаво послухати про Агатона й Теодора. Одного разу, коли мій тато приплив до Сінгапура, нам треба було найняти матроса. І ми взяли Агатона. Агатон був два з половиною метри заввишки і такий худий, що кістки в нього торохтіли, як хвіст у гримучої змії, коли вона розлютиться. Волосся в нього було чорне, як вороняче крило, і сягало йому до поперека. А в роті в нього не було ні зубів, ні язика, саме тільки жало. Зате таке довге, що звисало аж на підборіддя. Тато вважав, що Агатон дуже поганий, і спершу не хотів його брати. Але потім подумав, що він пригодиться на кораблі, коли доведеться лякати коней. Ну от, так ми допливли до Гонконга. А там виявилося, що нам треба ще одного матроса. І ми взяли Теодора. Теж два з половиною метри заввишки, з чорним, як вороняче крило, волоссям, що сягало йому до поперека, і з жалом у роті. Агатон і Теодор були страшенно схожі один на одного, особливо Теодор. Наче близнюки.
— Справді дивно, — погодилася тітка Лаура.
— Дивно? — перепитала Пеппі. — А що ж тут дивного?
