Пеппі Довгапанчоха - Ліндгрен Астрід (мир бесплатных книг TXT) 📗
Анніка й далі лежала на пакунках. Пеппі підвела її, пригорнула до себе й прошепотіла:
— Прощай, Анніко, й не плач!
Анніка обхопила її руками й жалібно схлипнула:
— Прощай, Пеппі!
Потім Пеппі міцно потиснула руку Томмі й кинулась трапом нагору. В Томмі скотилася по носі велика сльоза. Він щосили зціпив зуби, але це не допомогло. З очей скотилася друга сльоза. Він узяв Анніку за руку, і вони почали дивитися на Пеппі разом, але не бачили її на палубі. Бо перед очима завжди все розпливається, коли їх затуманюють сльози.
— Хай живе Пеппі Довгапанчоха! — загукали люди з берега.
— Підіймай трап, Фрідольфе! — скомандував капітан.
І Фрідольф підняв трап. "Стрибуха" була готова плисти в далекі краї. Аж раптом...
— Ні, тату Єфраїме, так не годиться, — мовила Пеппі. — Я цього не витримаю.
— Чого ти не витримаєш, доню? — здивувався капітан Довгапанчоха.
— Не витримаю, щоб бодай хтось на світі плакав і сумував через мене. А тим паче Томмі й Анніка. Спускайте знов трап. Я залишуся у віллі "Хованка".
Капітан Довгапанчоха трохи помовчав.
— Роби, як знаєш, — врешті сказав він. — Ти завжди мала волю.
Пеппі кивнула головою.
— Так, я завжди мала волю.
Вона почала прощатися з батьком. Вони знов обнялися так міцно, що аж ребра затріщали. І домовилися, що капітан часто, дуже часто навідуватиметься до Пеппі у віллу "Хованка".
— І взагалі, тату Єфраїме, тобі не здається, що дитині краще мати свою домівку, ніж тинятися по морях і мешкати в глиняній хижі? — мовила Пеппі.
— Ти, як завжди, кажеш правду, доню моя, — відповів капітан Довгапанчоха. — Певне, що у віллі "Хованка" життя твоє буде впорядковане, не те що на морі. А для малих дітей впорядковане життя багато важить.
Пеппі попрощалася з матросами шхуни і ще раз обняла тата Єфраїма. Тоді взяла на свої дужі руки коня і знесла його на берег. "Стрибуха" тим часом знялася з якоря. Але в останню мить капітан Довгапанчоха згадав про одну важливу річ.
— Пеппі, — гукнув він, — у тебе ж, мабуть, немає вже грошей! Ось на, лови!
І він кинув на берег скриньку з золотими монетами. Та, на жаль, шхуна вже відпливла далеченько і скринька не досягла берега. Хлюп — і вона зникла під водою. Люди на березі розчаровано зітхнули. Але тут знов почулося: хлюп! Це Пеппі пірнула в море і відразу з'явилася над водою, тримаючи в зубах скриньку. Вона вибралася на берег, скинула водорості, що прилипли в неї за вухом, і сказала:
— Тепер я знов багата, як троль.
Тільки Томмі й Анніка все ще не могли збагнути, що сталося. Вони стояли, вражено пороззявлявши роти, й дивилися то на Пеппі, то на коня, то на скриньку, то на шхуну, що під усіма вітрилами виходила з порту.
— Ти не... ти не відпливаєш? — несміливо запитав нарешті Томмі.
— Вгадуй до третього разу, — відповіла Пеппі, викручуючи мокрі коси.
Потім вона посадовила на коня Томмі, Анніку й пана Нільсона, поклала на нього скриньку й сіла сама.
— Гайда додому! — крикнула вона дзвінким голосом.
Аж тепер Томмі й Анніка все збагнули. Томмі так зрадів, що навіть заспівав свою улюблену пісню:
Вирушають шведи в далекий похід!
Анніка стільки плакала, що не могла відразу спинитися. Вона й далі схлипувала, але тепер уже з радощів. Пеппі обняла її рукою, і Анніка відчула незвичайний спокій. О, яке все раптом стало чудове!
— Що ми сьогодні робитимем, Пеппі? — спитала Анніка, коли врешті перестала схлипувати.
— Та, може, зіграємо в крокет, — відповіла Пеппі.
— Добре, — погодилася Анніка, бо знала, що г Пеппі навіть грати в крокет цікаво.
— Або ще... — Пеппі на мить замовкла. Всі діти тиснулись навколо коня, щоб почути слова Пеппі. — Або ще підемо на річку і вчитимемось ходити по воді.
— По воді не можна ходити, — сказав Томмі.
— Чому не можна? — заперечила Пеппі. — Якось на Кубі я зустріла рибалку, що...
Кінь учвал рушив з місця, і діти, що оточували його, більше нічого не почули. Проте вони все ще стояли на пристані й дивилися вслід Пеппі, що поспішала до вілли "Хованка". Скоро їм стало видно тільки темну цятку, а потім зникла й вона.
Пеппі Довгапанчоха в Південних морях
У ПЕППІ КУПУЮТЬ ВІЛЛУ "ХОВАНКА"
Наше малесеньке містечко дуже гарне й затишне — бруковані вулички, низенькі будиночки, оточені барвистими квітниками. Кожному, хто приїздить сюди, мабуть, відразу спадає на думку, що тут приємно й спокійно живеться. Щоправда, в містечку мало є такого, що було б варте особливої уваги. Є тільки два місця, цікаві для прибулих: краєзнавчий музей і стародавня могила. Оце й усе. Мешканці містечка послужливо вивісили акуратні таблички для тих, хто хотів би оглянути ті пам'ятні місця. На одній табличці великими літерами написано: "До краєзнавчого музею" і намальована стрілка, а на другій — "До стародавньої могили".
Є в містечку ще одна табличка, а на ній стоїть напис:
"ДО ВІЛЛИ "ХОВАНКА"
Ця табличка з'явилася зовсім недавно. Так склалося, що останнім часом прибулі часто питали дорогу до вілли "Хованка", властиво, куди частіше, ніж до краєзнавчого музею чи стародавньої могили.
Одного чудового літнього дня до містечка приїхав машиною якийсь гість. Він мешкав у великому місті, тому вважав, що він кращий і значніший за людей маленького містечка. Пихи йому додавало й те, що він мав дуже елегантну машину, та й сам був виряджений у лаковані черевики, а на пальці в нього поблискував великий золотий перстень. Тож і не дивно, що він. так пишався собою. Їдучи вуличками містечка, прибулий гучно сигналив, щоб усі чули, що він їде.
Нарешті він побачив таблички, і губи йому скривила зневажлива посмішка.
— "До краєзнавчого музею"! Ні, красно дякую, такої розваги мені не треба, — сказав він сам до себе. — "До стародавньої могили", — прочитав він напис на другій табличці й додав: — Там, мабуть, ще нудніше. А це що за безглуздя? — вигукнув він, побачивши третю табличку. — "До вілли "Хованка"? Що за чудернацька назва!
Він хвилину подумав. Вілла не може бути таким пам'ятним місцем, як краєзнавчий музей чи стародавня могила. Певне, табличку вивішено з якогось іншого приводу. Врешті він знайшов для себе розумне пояснення. Ту віллу, мабуть, продають. І вивісили табличку, щоб показати дорогу тим, хто захоче її купити. Вишуканий добродій давно хотів придбати собі будиночок десь у глушині, далеко від гамору великого міста. Він, звичайно, не мав наміру мешкати там постійно, хотів лише час від часу їздити туди на відпочинок. Крім того, в маленькому містечку дуже впадатиме в око, який він гарний та які в нього вишукані манери. Він вирішив негайно оглянути віллу "Хованка".
Для цього йому треба було тільки звернути туди, куди показувала стрілка. Довелося їхати аж на околицю містечка, поки він знайшов те, що шукав. І там, на старій, скривленій огорожі, він побачив напис червоним олівцем:
ВІЛЛА "ХОВАНКА"
За огорожею простягався занедбаний садок із старими замшілими деревами, з некошеною травою і безліччю квіток, що росли, де самі хотіли. В глибині садка виднів будиночок — ой леле, що то був за будиночок! Здавалося, він от-от завалиться. Вишуканий добродій витріщив на нього очі й стиха застогнав. Бо на веранді побачив коня. А він-бо не звик бачити коней на верандах. Тому й застогнав.
На осяяних сонцем східцях веранди сиділо троє дітей: посередині веснянкувата дівчинка з рудими кісками, що стирчали на обидва боки, по ліву руку від неї — гарненька дівчинка з русявими кучерями, у блакитній картатій сукенці, а по праву — охайно зачесаний хлопчик. На плечі в рудої дівчинки примостилася мавпа. Вишуканий добродій задумався. Мабуть, він помилився. Бо ж яка нормальна людина продаватиме таку стару халупу!
— Слухайте, діти! — гукнув він. — Невже ця перекособочена хижа зветься вілла "Хованка"?
