Рiднi дiти - Иваненко Оксана Дмитриевна (читаем полную версию книг бесплатно .TXT) 📗
– Розумієте, розумієте, – заторохтіла одна з жінок в картатій хустці. – Я йду купувати два кіло картоплі. Ні, картоплю я вже тоді купила, я купувала цибулю.
– Спокійно, громадянко, – перебив її міліціонер. – Сюди я мушу здати дитину?
– Дайте все розповісти! – обурилась жінка в хустці. – Та от, купую я цибулю і раптом бачу – лежить жінка. – Та, що розповідала, нагнула голову і голос притишила до шепоту.
– Справді, лежить жінка, – так само шепочучи, підтвердили й інші жінки.
– Ми нахиляємося, – вела далі перша в картатій хустці, – і бачимо – жінка непритомна, а біля неї оця дитинка.
– Ми покликали міліціонера. Жінку відвезли до лікарні, а дитинку принесли сюди.
– Аякже! Ми покликали міліціонера, бо дитинка майже замерзла.
Поки жінки шепотіли і торохтіли, Мелася Яремівна взяла з рук міліціонера маленьку холодну грудочку з синіми ніжками і рученятами. Це була дівчинка. Який жах! Їй було не більше дев'яти днів! У неї ще не загоїлася пуповина, очі були закриті, і тільки ледь чутний писк вилітав з цього нещасного тільця. Дівчинка ледь дихала. Мені аж моторошно стало.
– І ручки, і ніжки обморожені, – сказала Мелася Яремівна. -
Надіє Петрівно, швидше несімо в ізолятор. Накажіть приготувати ліжечко, ватний конверт.
– І жировий компрес, – кинула Саша, яка ледве вирядила всіх жінок і розписалася у міліціонера, що дитинку взяли.
– Воно помре, нещасне! – сказала, йдучи, жінка в картатій хустці і перехрестилася.
– То в «Дитинці Єзус» без пересадки посилали на небо, а ми спробуємо, щоб воно ще пожило, – не втрималася я, щоб не кинути їм навздогін.
До чого мені було шкода цю крихітку, цей маленький носик, посинілий і вже загострений.
– Пневмонія, – сказала Саша. – Коли б усе-таки вдалося врятувати!
Незабаром нам подзвонили з лікарні, що мати померла.
Цілий день я і Мелася Яремівна не відходили від дитинки, давали їй крапельки води з піпетки, влаштували ватний конверт, як для недоносків, ставили компрес на малесенькі грудки, а воно ж навіть не стогнало. Де візьметься стогін у такому крихітному тільці? Дитинча тільки ледь чутно сипіло. Увечері Мелася Яремівна попросила мене побути коло дитинки, а сама зачинилася в кабінеті і щось товкла, збивала, розминала, а потім винесла в баночці якусь мазь.
– Чим ви мажете? – спитала Саша. Вона тричі приїздила сьогодні до нас.
– Це, прошу, Олександро Самійлівно, одне мастило мого власного рецепта. Я вас запевняю, шкоди від цього не буде, адже я все-таки і фармацевт і косметичка і розуміюся на різних мазях. Коли б ви знали, які пані та панночки довіряли мені свої обличчя!
Але Саша все ж таки докладно розпитала, що входить у цю мазь, і все записала. Це не тому, що недовіряла Меласі Яремівні, а щоб точно все занотувати в історії хвороби. Годині о сьомій ми вже вирішили, що дитинці кінець, але Саша подзвонила, щоб негайно привезли пеніцилін.
Ми втрьох стояли коло її ліжка. Це було майже неможливо, але нам так хотілося врятувати це створіннячко.
І раптом нас покликали. Прийшла няня і сказала:
– Там приїхала якась пані. Вона хоче подивитися на дітей і вибрати собі.
Нікому з нас не хотілося йти від дитинки, за життя якої ми боролися, але Мелася Яремівна сказала:
– От невчасно. Підіть, будь ласка, Надіє Петрівно, але не затримуйтесь довго.
– Надю, піди ти, – сказала і Саша, – але постарайся швидше повернутися. Зараз ми введемо пеніцилін.
У кабінеті чекала огрядна, років сорока п'яти, добротно вдягнена жінка. Вона заговорила лагідно і несміливо, так, як жінки, хатні господарки, які дуже рідко мають справу з установами.
– Мій чоловік полковник, приїхав, нарешті, у відпустку. У нас нема дітей і не було ніколи. Але ми вирішили, коли він повернеться живий та здоровий з фронту, обов'язково взяти дитя.
Мені дуже захотілося показати цій симпатичній жінці наших повзунків. Я одразу вирішила, що вона, напевне, вибере Оленку. Оленка така у нас показна – кругловида, з великими карими очима, обов'язково Оленку.
Але мені не хотілося її зараз вести в коридор, через вікно якого ми показуємо дітей. Завжди «мамаші» зацікавлюються нашим будинком, їм треба видати халати, показати деякі підсобні кімнати, розповісти все. Це відбирає не менше години, а з цікавими ще й більше. А я турбувалася, – що там з нашою дитинкою. Може, треба допомогти, і я сказала якомога люб'язніше:
– Пробачте мені, будь ласка, може, ви приїдете завтра, я вам усе докладно розкажу і покажу. У нас чудесні діти. Але сьогодні у нас винятковий випадок. Нам принесли напівзамерзлу дівчинку восьми-дев'яти днів, мати якої несподівано померла. І ми зараз усі коло неї.
Жінка слухала, а з очей її текли сльози. Раптом вона взяла мене за руку і сказала:
– Мила, дорога моя, я вас прошу, зробіть усе, щоб ця дитинка лишилась жива. Я візьму цю дівчинку. Я нікого не вибиратиму. Будьте певні, ми для неї все зробимо. Тільки благаю вас, урятуйте її. Я знаю, що саме її я мушу взяти. Довідайтеся тільки, чи є хто з рідні… Врятуйте її, дорога моя.
– Почекайте хвилину,- сказала я,- я покличу завідувачку або нашу начальницю з Облздороввідділу, вона тут.
Я тихенько зайшла в ізолятор. Хоча це для дівчинки було байдуже, мені було страшно заходити. Коли б вона лишилася жива, яке щасливе життя її чекає!
– Жива? – пошепки спитала я. Саша кивнула головою.
– Зміни компреси. Дай глюкозу.
– Сашо! – сказала я, забувши, що на роботі я завжди зверталася до неї офіціально. – Сашо, треба, щоб дівчинка була жива.
– Аякже, – мовила Мелася Яремівна. – Це вже справа нашої честі – врятувати таку дитину.
– Олександро Самійлівно, Меласю Яремівно, вийдіть на хвилинку до цієї жінки. Я побуду коло дівчинки. Ця жінка хоче її вдочерити, якщо ми її врятуємо і якщо у неї нікого нема.
Вони обидві пішли, а я нагнулася над дівчинкою. Вона дихала ніби рівніше. Справді, вона дихала рівніше. А я їй казала: – Живи, живи, малесенька. Тобі буде так добре жити. Ох, як мені хотілося, щоб вона жила!
Я сиділа над нею цілу ніч. Мелася Яремівна теж не лягала. 0 дев'ятій годині ранку, коли нам здавалося, що вже минуло кілька днів біля цього ліжечка, увійшла няня і сказала, що мене кличе до телефону якийсь чоловік.
– Говорить полковник Навроцький, – сказав він. – Пробачте, будь ласка, що турбую вас так рано. Вчора у вас була моя дружина. Вона питає, як дівчинка, жива?
– Вона жива! Передайте вашій дружині – ми сподіваємося, що врятуємо її! З рідних нікого нема – про це вже довідалися.
Життям дівчинки зацікавилися і в Облздороввідділі, і в інституті Охматдиту. В інституті навіть образилися на Сашу, чому дівчинку не віддали до їхньої клініки, але Саша тільки всміхнулася на це.
– Меласю Яремівно, Надю, це справді справа нашої честі – виходити цю дівчинку.
Вона сама стежила за всіма процедурами – а потрібні були і камфора, і, звичайно, пеніцилін, в який вона дуже вірила. А Мелася Яремівна вважала, що найголовніше – жирові компреси з її мастила!
Ми з Меласею Яремівною все самі робили, не довіряючи навіть сестрам.
Увечері приїхала дружина полковника. Вона ніяково пошепки сказала:
– Може, годувальницю підгодувати треба, щоб молоко було краще. Я їй тут привезла цукру, шоколаду, жирів, горіхів. Ще моя мати казала, що від горіхів молоко краще.
Я засміялася і сказала, що поки що її дочці – як вона засяяла при цьому! – вливають піпеткою краплини глюкози і сьогодні лише спробують дати одну краплину материнського молока.
Але наша нова знайома не хотіла везти все це додому.
– Я благаю вас, ну, я благаю в ім'я моєї дочки, як ви, пошли вам доле щастя, сказали, хай вона буде живенька, здоровенька, хай це інші годувальниці візьмуть, вони ж інших діток годують. Я благаю вас, залиште у себе. Це за мою донечку, не ображайте мене.
Я розуміла, їй швидше хотілося відчути себе матір'ю, піклуватися, відповідати за дитину.
Я взяла все для наших годувальниць, а шоколад і горіхи роздала дітям. Вона приїздила щодня.
